Але чому Маковицька? Бо у центрі цього краю височить гора Маковиця, навколо якої у сиву давнину селилися руські люди. "Ой там, попід Маковицею..." співали мої неньо і мама, завертаючи з поля", — розповідає голова Союзу русинів-українців Словаччини Іван Лаба. І таких пісень та балад про Маковицю — сила-силенна. Вона тут, як Січ для України, — духовний символ словацького українства.
Фестиваль має свою історію. Заснував його тридцять шість років тому Союз русинів-українців із ініціативи знаного й авторитетного у цьому краї музиканта і педагога Андрія Каршка, на жаль, уже покійного. "Маковицька струна" — своєрідний пам'ятник цій талановитій і добрій людині, яка присвятила життя розвитку пісенної культури свого народу. Іван Лаба розповів, що за всі роки у фестивалі взяли участь 6 тисяч виконавців із 9 тисячами пісень. Причому жодна з них не повторилася, що переконує у невичерпності народної творчості.
Якби Андрій Каршко дожив до 36-го фестивалю, то став би свідком його тріумфу. У пісенному святі взяли участь понад 80 колективів — найбільше за всю його історію. Серед виконавців — учителі та учні українських гімназій і шкіл, студенти, селяни, робітники, пенсіонери, підприємці, тобто представники всіх соціальних верств словацького суспільства.
Мене не полишало враження казковості: місто Бардіїв в оточенні гір, наче коштовний камінь в оправі, величезна міська Спортова Гала (спортивна зала), яка вмістила стільки людей, що ніде яблуку було впасти, яскраві, не бачені раніше українські (русинські) строї, усмішки, пісні, що їх ніколи не доводилося чути. Авторитет фестивалю у Словаччині високий, як гора Маковиця. Його прийшли вшанувати мери східнословацьких міст, депутати, громадські діячі. Серед почесних гостей — Надзвичайний та Повноважний посол України в Словаччині Інна Огнівець.
Програму "Маковицької струни" я слухав тричі: під час конкурсного змагання, фіналу з участю найкращих виконавців та показового гала-концерту в сусідньому місті Пряшев. Дивина: одні й ті самі пісні, а враження щоразу було іншим. Це було схоже на те, як людина входить у воду: глибше, глибше, зовсім глибоко... І ось ти вже зовсім тонеш у цій стрімкій бурхливій річці, яка несе тебе в глибину сивих віків. Член журі фестивалю, композитор, педагог і диригент Павло Василь пояснив мені таємницю цієї магії. Пісні русинів пробуджують генетичну пам'ять давнього українця, руської людини. Якщо пісенна народна творчість в Україні зазнала впливу високої музичної культури та освіти, поступово перейшовши на професійну основу, то в Словаччині жодна влада не дбала про музичне виховання місцевих українців, тож їхній фольклор розвивався за своїми внутрішніми законами, лишивши в собі давньоруську основу й увібравши місцеву історію та культуру. В цьому цінність русинсько-українських пісень. Зверніть увагу на їхню драматургію, каже Павло Василь. Починаються переважно ніжно, лірично, в уповільненому темпі, який потім наростає, сягає кульмінації, набуваючи танцювального характеру в чардашевому ритмі, і закінчуються на мажорній життєствердній ноті. Це розповіді про щасливе і нещасне кохання, про зустрічі й розлуки, про те, як дівчина чекає милого з війни і як хлопець тужить за рідним селом на чужині. "Як пішла я до потічка та й зустріла милого..." — співають сестри Качмарові. "Заграйте, музики, на усього смика, а я та й заплачу, як продам коника...", — витанцьовував ансамбль "Сердечко" у складі Івети, Іванни і Мартіни Світкових — мами і двох дочок із Пряшева. Карпатський ліс, високі гори, швидкі потоки, а коло яскравого багаття сидять лісоруби та й журяться — таку картинку намалювали у своїй баладі учасники ансамблю "Кичера" з села Якуб'яни, що під Старою Любовнею. У кожному селі — свій діалект, і є серед них дуже подібні до української літературної мови, а є й такі, що не одразу второпаєш, про що ж ідеться в тій пісні. Народні строї загалом походять на одяг жителів Карпат (гуцулів, бойків, лемків), та все ж кожне село тут має своє неповторне гаптування на вишиванках. Хоч різнилися виконавці характером, манерою виконання, діалектами, одягом, та єднала їх щирість, яку не завжди знайдеш у професіоналів. Кожен, незважаючи на аматорський статус, зумів створити неповторний художній образ. А всі разом виткали широке пісенне полотно, яке розповідає про життя українців-русинів Словаччини.
У змаганні солістів перемогла Вероніка Чухта із Кошіце, серед дуетів були сильнішими сестри Патриція та Бернадета Мацалові з Порача, лауреатами серед ансамблів став колектив у складі Юлії Ваврик, Зузанни Дурачинської, Марії Олейник із Пряшева. Але цей поділ на переможців і переможених умовний, бо рівень учасників приблизно однаковий. Багато з них були лауреатами попередніх фестивалів.
"Наше завдання — підтримати нових виконавців, дати поштовх їхній творчості", — сказала голова журі Яна Любімова.
Загалом же рівень фестивалю зростає. Відчуття ритму, гармонії таке тонке, розуміння душі української пісні у наших виконавців таке глибоке, що втішається серце, говорить Павло Василь. Але хотілося б, щоб мати-Україна приділяла нам більше уваги, надавала хоча б моральну підтримку. Русинська пісенна творчість — це квітуча гілка української культури. Буде шкода, якщо вона зів'яне, переймається музикант.
Треба визнати, що він має рацію. "Маковицька струна" — фестиваль потужний, яскравий і самобутній. Не лише окремі виконавці, а й загалом це дійство заслуговує і найвищої української сцени, і відповідного пошанування з боку нашої держави. Однак чомусь не пошанували його присутністю представники Міністерства культури та інших відомств, які опікуються народною творчістю і зв'язками з закордонними українцями. З більшістю виконавців я спілкувався. А дует у складі Штефана Штеца і Катаріни Павликової та ансамбль імені Петра Кузняка з Сербії стали лауреатами симпатій читачів "Сільських вістей". Їм було вручено сільськовістянські рушники. Бачили б ви, з якою цікавістю учасники ставилися до представника великої України, як розквітали їхні обличчя, коли я схвально оцінював їхню творчість. Як небагато треба для підтримання духовної єдності українців: потиск руки, усмішка, дружня розмова.
Східна Словаччина — край, де русинів живе найбільше. Та не все гаразд у їхній громаді. Років із десять перебуває у стані розколу. Більшість русинів орієнтуються на Україну, однак, хоча їх і мало, та є й такі, котрі вважають себе окремою слов'янською нацією, яка не має нічого спільного з українською. Вони і є ідеологами так званого політичного русинства. Звідси ця небезпечна отрута розтікається українським Закарпаттям, вражаючи свідомість тутешніх русинів. Чи не сама ж Українська держава в цьому винна? Як на мене, кримінальні справи проти провокаторів нічого не дадуть, навпаки, перетворять їх на великомучеників. Слід зробити все, аби русини, де б вони не жили, відчували себе українцями, аби пишалися Україною. Тоді провокатори залишаться в ізоляції. Але немає поки що кому думати про це ні на Банковій, ні на Грушевського, ні в жодному іншому високому владному кабінеті. Зате є ті, котрі замислюють інше: шматування України. Активісти Союзу русинів-українців Словаччини знають це і стверджують, що гадюку політичного русинства плекає колишній очільник президентського секретаріату Балога, котрий спить і бачить себе президентом або й царем русинської держави.
P. S. Наостанок — пропозиція Президенту України та міністру культури і туризму: чому б не подбати про Всесвітній фестиваль українських фестивалів? Ця ідея вже визріла в глибинах української діаспори.
Біля розбитого дзбана
Минуле та сьогодення українців Словаччини
Українці живуть у Словаччині скільки себе пам'ятають. А пам'ятають вони себе 11 віків, із тих часів, коли хвиля руських племен, подолавши Карпати, покотилася долинами Закарпаття й вляглася аж попід Татрами. Нинішньою географічною мовою — це шлях завдовжки 250—300 кілометрів на захід від Ужгорода. Тоді тут утворилося близько трьохсот малих і великих давньоруських поселень. Найбільше з них — Пряшів стало географічним та духовним центром цього краю. Мабуть, спочатку наші пращури раділи такому стрімкому ривку в глибину Європи, завдяки якому стали володарями родючих земель і багатих лісів, та згодом зрозуміли й зворотний бік цього кроку: у віддаленості від своїх братніх племен випадала їм гірка доля бути приграниччям давньоруських територій, яке шарпалося різними завойовниками, переходило з рук у руки. У ХІІ столітті Пряшівщина потрапила під владу угорської корони. Згодом надовго опинилася у складі Австро-Угорщини.
Національна свідомість українства цього краю розвивалася своїми шляхами, іноді подібними до загальноукраїнських та частіше відмінними. Австро-Угорська корона то натягувала віжки національної політики, перетворюючись на жандарма, то відпускала їх, граючи роль рідної матері всіх народів імперії. Був навіть такий момент, коли українські будителі, вихідці з Пряшівщини А. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, порушували питання перед владою про створення на землях Галичини, Буковини, Закарпаття автономного Руського воєводства з центром у Львові в межах Австро-Угорщини. Певна річ, нічого з того не вийшло. Зате активно розвивалося українське шкільництво. 1870 року тут було понад 570 українських шкіл! Однак із 1876 року, коли Словаччина перейшла в управління Угорщини, антиукраїнські настрої на цій території посилюються. Протягом двадцяти наступних років кількість українських шкіл скорочується до 74. З 1915 року юліанський календар на Пряшівщині було замінено григоріанським, кирилицю — латиницею. Накладено заборону на друкування кирилицею всіх церковних книжок. У 1899—1915 роках через бідність, національні утиски з цього краю виїхало понад 227 тисяч українців.
1918 року, одразу після розпаду Австро-Угорської імперії, стався новий спалах українського національно-культурного відродження. На зборах українсько-русинської інтелігенції, які відбулися в кількох містах цього краю і навіть у американському Скрентоні, обговорювалася подальша доля українців Східної Словаччини та Закарпаття.