Хитрий такий виявився, усе робив для того, "щоб не чустувати себе приймаком", – каже. Шо вже я почала чустувать себе приймачкою, оце.
Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так усміхнеться і скаже:
– Тирло.
– Що? – питаю я з хати, бо по‑їхньому не понімаю.
– Тирлище! – і цілий день ні пари з вуст, хіба що піднесе до них стакан.
Но вже ж не поніма, що водка може нравицьця безконечно і кінця їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідицьця в цьом. Що вже почав опускацьця і в лічной жизні. Наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:
– Дай склянку.
Що я не зразу розумію при чому тут вобще скло, а то в них, на Западній, так стакан називається.
– Навіщо? – питаю.
– Дать поштовх серцю.
Доки до мене дойшло, що це я повинна разом із поцілунками нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик.
До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він получає толчок серця, то починає продовжувать толкать серце, а не мене. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.
– Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.
– Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?
– А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломинку п'ються.
– Навіщо?
– Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і одлічається.
Ну ні, йому під час цього діла треба обов'язково зубами об гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.
– Водка що, – кажу, – вже не способствує?
– Так що? – огризається він. – Мені через тебе слід переходити на наркотики?
Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім'я любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.
– Лягай, – кажу, – на ліченіє.
– На яке, бігме, "ліченіє?"
– На од алкоголізму.
– Я?
– Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й накуплю на них всіх імпортной собі косметики.
Він злякався і ліг.
Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і перейшло майже на шепіт:
– Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати од нього твір на тему "Як я був у казковій країні". Ну? Це в них називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: "А можна я опишу, як я був недавно в Англії?" Вони пошепталися, а потім кажуть: "Можна, лише вигадай Англії іншу назву". А самі одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають: "Звідкіля в країні третього світу такі знання?" "Вроджені", – каже він їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували і подає комісії. А вона йому й каже: "Ми ж просили тебе замінити назву країни Англія". А він: "Я й замінив на Велику Британію". А ті двійку йому – раз...
– Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить вилічиний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.
– Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, щоб, скажімо, цілувацьця.
– Так, – винуждін соглашацьця він, – це напевне.
Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.
– Стій! – як раптом крикне він. – Не пий! – Хап мене за рюмку.
– Чого це я, – кажу так, і родичі це чують, – должна не пить?
– Бо ж я не п'ю, – каже.
І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?
– Яке ти право маєш мені сміть запрещать? – кажу я голосно. – Празник же в людей все‑таки. Я ж не яка‑небудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.
– Ну, якщо ти вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то тоді пробачай, люба.
– А я отак прибігаю, питаю, за що двійка? "Бо нема фантазії", – кажуть. "Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, – кажу. – А от те, що він закордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять – це не фантастика?" І вони поставили "відмінно", отак; а мій дурник би зроду не зумів отак повернути комісію.
Ото їх роди, дурненьких, як я його родила, бо кожного разу хотіла дівчинку. Альфа‑ритми всі прорахувала. І от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця – це мамина доня, помічничка і любов. А мій мені каже:
– Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.
– Що це таке? – здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.
– А ще грамотна. Це, – показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, – раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Туда‑сюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну ха‑ха‑ха.
Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.
– Як це?
– От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, – показує пальцем у баночку, – то розжим, а коли назад, то обжим – і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхва‑ритми.
І так я йому, гаду, так повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, "лучче мінєту, – каже, – клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась", – гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.
Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав усе навпаки та ще й користувався цим.
Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.
– Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п'ю, от тобі моє слово.
Усі ждуть, паска жде.
– Це в вас тост такий довгий? – не витримують куми.
– Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить, – сказала я і випила.
– Ну, якщо ти так, – сказав мій, і отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, мєдлєнно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: "воістину воскрес", що я очам своїм не повірила, ні вони мені, а тоді – хиль! І хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски – і що? покорчило? – отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім – раз! – і надкусив... І я сиджу вся німа і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що‑небудь сказать.
– Да, – кажу, – отакі ви з Рави Руської.
– Ну ж не з німецької, – каже він.
Штемпель
Уся Україна тут крутиться навколо автовокзалу, тобто що?
Я тримався за одноразового пластикового кухлика, правду сказати, за такого тривалого чекання тут можна й спитися, позираючи поруч себе та на далеку розібрану трамвайну зупинку.
Транзитні пасажири здебільшого вважали, що це і є весь Київ, поринати далі у людський вир не наважувались, а лише скраю його, щоб добре було видно рідні автобуси.
– Скоро вже паспорти на піджак заставлять приколювать, – почув я замість "здрастуйте", – це вже дожилися, що діфікаційні номери заставлять на лобі написані носить.
Замість "здрастуйте" в чоловіка був такий само пластиковий кухлик, він тримав його виразно, наче пароль. По всьому видно, що в нього сьогодні це не перший.
– Юра, – назвався я і подав руку.
Той потиснув, але не відпускав, доти, доки не задер свій рукав на зап'ясті з виразним татуюванням:
"А......Й".
Загадкове ім'я було викарбуване наче на якому наче надгробку, лише затонкому, і згори там було припасовано ще й замка. Що воно за алегорія?
– Отак треба, ясно? Напис є, а який він насамдєлі, хто зна? – Він усміхнувся й одпустив руку. – Нема вже такого магазіну, шоб ти там десять раз не побачив на продавці, як його зовуть, ім'я, по‑батькові. Та ти вийди з магазінів, а зайди, наприклад, ву баньку або, краще, на пляж.
І от ти бачиш там такойого самого, як ти? А ще краще, таку саму? Й і тобі вроді не треба тратить слів, бо ти просто починаєш читать: "Вєра". І це лучче, чим паспорт требувать.
І ти повертаєшся до неї, щоб вона краще бачила й змогла, наприклад, прочитать: "Сергій". І якщо вам обойом такі імена не подобаються – ніхто ж з них нікому нічого не виноват? Бо імена – нічого не значать. До шоб не було обману, маєш усе для правди на собі. І це усе вже не переробиш. Не зміниш. На чуже не обміняєш. Це таке, що лише воно твоє буде. Воно може й краще, коли чоловік на собі носить цілі картини, цілі картінні галєрєї, де є все, но без конкретного імені, а от дивися, любуйся й думай, чи воно кому що яке підходить.
Чоловік своїм кухликом обвів тлум народу на майдані, а потім сьорбнув.
Я зловив себе на тому, що намагався поставити замість крапочок на татуйованім тім імені різні літери, як у кросворді, гадаючи, чи не тезки ми?
– Вусь ця намальована була, це сімдісят вторий год. Це ми пасли коли у восьмом класі. Там і кози були, і корови. Конешно, козам тяжко за коровами пастись, бо ті сильніше траву скубуть. А ми позбираємося, сидимо. До такої міри, шо нічого ніхто не видумає. "Я знаю, – каже Гаврик, – і всі ви бачили, як вуголь, коли вдаряє, то в рубець попадає, чорний слід лишає. Шо вже не виковиряїш".
Тут усі почали думать, як же це кожен вуглиною буде довбехать собі руки. Й тут по кіно показали, як іньдійці собі колять дітей у краски мочених, щоб підростали. Ну ми почали з чорнила. Отак заточиш авторучку там, де перо, й виколюєш свою перву дату, коли ти кончив восьмий клас. Правда, пропуски чогось виходили. То повторно доводилося терпіти, бо слід нечоткий. Доки не додумалися спитати в одного шофера, він був весь на нашому ставку проїздом і такий поколотий, так той зразу признався, шо нада тушь.
Ось ця вже лучча, правда, буква "я" в другу сторону получилась, бо в слові "Таня" це вона одна така буква лише попалася, яка на дві сторони не пишецьця, я тоді мало в жизні понімав, ну й до служби ще влюбився.
А ця – це вже сімдесят шестий, це коли ми ву арьмії.