Він сапає, груди його мають задишку, інколи його схватить кашель, інколи старий аж скривиться. Мабуть, болить йому горло, але він ще ніколи і нікому не сказав: мене болить те, чи те. Ніколи. Не має звички хвалитися своїми болями, бо все одно ніхто їх йому не відпозичить і не забере. До лікарів також не вдається. Що ті лікарі йому поможуть. Прожив вік без них, дозвольте вже йому і вмерти без їх опіки...
Десь у вересні, як вже все було зібране, звожене, дещо і змолочене, як у полі орали зяблю і готовились до зимової сівби, Оксенька злягла... Родилась у неї дочка... Назвали її Марією. Так якось воно на другу Пречисту припало, а о.Дормидонт не терпить, щоб імена давали не ті, що на той час в калєндарі стоять.
Конон все-таки радіє. Навіть не сподівався, що це буде для нього приємно. Хотів, правда, хлопчика, але раз така воля Божа... Нічого не вдієш. Ще вони тільки починають. Ще будуть і хлопчики і дівчатка... Справив порядні хрестини. Старий Федір радів також по-своєму. Він навіть не прийшов, а приїхав на хрестини разом з Домахою. А це багато значить. Коли він рішився потурбувати у свято свої коні, то це вже мусіло щось таке бути, за що варто їх потурбувати. Бо звичайно він здебільша ходив своїми власними ногами. Вони вже, правда, не такі, як у молодого хлопця, але все-таки вони ще на свойому місці і, як треба, то рухаються... Він діждався бути дідом. Чомусь йому хотілося, щоб його потомство множилось. Те, що у нього був тільки один син і одна дочка, це його досить непокоїло. Він працює і хоче працювати, але треба мати когось, для кого праця варта... Для дітей, для внуків, для тих, що прийдуть по внуках. Хай знають, що жив колись отакий собі їх прадід Федір, що не лінувався і не чекав, поки йому хтось щось дасть, а сам йшов, сам тягнув, сам брав, що йому треба. І то брав не у когось не даремно, а брав все своєю пильною працею, своїм тяжким потом все то платив... Тому-то Федір радіє цього дня.
Він ще радіє також, що одинокий його син так поправився. То був гультяй, а тепер ось, диви, справжній господар, хоча він такий ще молодий. Він мовчить і нічого про це не каже, але серце в ньому радіє. Він мав одиноку журу, а тепер та жура звалилася з його плечей під його ноги і він її байдуже потоптав. Він має такого сина, якого хотів мати. Шкода, що він не захотів вчитися, але як погляне він тепер на те діло, то може воно і добре, як то радив йому о.Дормидонт... Їм треба наперед землі... Багато землі... Вкопатися в грунт широко і глибоко... Засіяти ту землю як можна ширше. Мати її у своїх руках і навчитися володіти нею, любити її і використати її.
Так якось міркував собі тепер мовчазний Федір. Міркував, але тим часом між колодами, яких навіз на своє подвірря чимало, вибрав одну найкращу з дуба, наняв трачів і порізав її на добрі двоцалівки. На що це йому ті дубові дошки? А нащо це кому знати? Він їх положив на вишки і хай добре висохнуть в тіні, щоб не потріскали. Придадуться. А коли прийде та година, що треба буде прощатися з цим світом, то хай його кості і на тамтому світі мають добру посудину з доброго матеріялу. Земля, на якій живе, на якій ціле життя працює – він і його предки, та земля має на собі досить дубини... І була б ганьба навіть по смерті не мати доброї дошки на свою власну домовину...
Значить, Федір щось думає таке, що не держиться купи. Значить, він вже потихеньку збірається в якусь дорогу. Ніхто про це не знає. Домаха ще чепка, чується зовсім дома, аби так яке весілля, пішла б у танець. На хуторі також все йде ладом. Але Федір все-таки ось щось собі потиху міркує, хоча рук далі не покладає, і на піч не лізе, і ніякої зміни для себе не просить, і не скаржиться, що його те або те болить. Ходить, покашлює, інколи, як задихається, на хвильку зупиниться, щоб повільніще відсапнути і це все. Таке може собі дозволити. Це є те найменьше...
6.
У Гуцівській родині не стало Ониська. Пішов із Богом. Ніхто по ньому так не плаче. Олена ще деякий час не могла втихомиритись, але не Онисько тут причина. Вона взагалі не може примиритись з тим, що сталося. Що вийшла за вдівця, що має клопіт з пасинком, що така велика родина. Як зберуться всі вечером, то всі лавиці, всі поли засядуть. Десять душ, а хатинка, як жменя. Добре, що бодай старі зробили собі комірчину через сіни, відгородили половину комори і там живуть. Старий Антін і Лукія вже мають свій куток, але решта родини тиснуться разом. Літом то ще сяк-так... Чоловіки не сплять у хаті. Той водить на нічлі коні, той спить на вишках над хлівом, найменьший Сергій, що зимою ходить до школи, літом пасе товар, а спить він де попало. Е, літо є літо. Літом можна жити і під листком. Особливо, коли всі напрацюються, що й рук не чують...
Вечором всі сходяться. На комині горить маленька нафтова лямпочка. На столі стара Лукія ставить миску юшки чи галушок з молоком. Всі сідають навкруги і їдять дерев'яними ложками. Діти вже сплять на полу. Чути сьорбання, а інколи хтось озветься:
– Думаю, що завтра докосимо... – Це Олексій. Звертається до Никонора. Вони обидва взялися викосити овес у Дуса на Борщівці. Своє вже викосили.
– Ну, як встанемо раненько... Може б завтра так до світу встати, га?
– Я також думаю, – спокійно згоджується Никонор...
– А як там наші баби? – це Олексій питає, чи вже пов'язали свій овес.
– Коли б не такі будяки, – каже Олена, – були б дов'язали.
На новому полі в Осовці дійсно не можна ще збавитися будяків.
Всі швидко їдять і не дивляться, хто скільки з'їсть. Будуть ситі всі. Галушок повний баняк. Потім всі лягають хто де звик. Той на полу, той на лаві, той пішов на сіно. Останньою лягає стара Лукія. Вона мусить покласти всіх, все допильнувати, помолитися Богу і тоді вже піти до своєї хатчини і там на лежанці прилягти, прикрившись старою гунькою...
У неділю родина відпочиває. Ніхто не йде до роботи. Тільки Сергій, як звичайно, жене "на росу" корови, а Никонор чи Олексій виводять попасти десь у садку коні. Але це не довго тріває. Попасши зо дві години, коні напуваються, заводяться до хліва і там вони стоять до пополудня.
Старий Антін, як звичайно, кожної неділі молиться. Його молитва не така, як звичайного дня. Звичайно всі моляться. Встають, миють біля цебрика або на дворі обличчя водою з кварти, потім стають до образів і проказують напам'ять молитви. Достойно єсть, Отченаш, Вірую, Помилуй мя Боже, Богородицю і "Боже милостив, будь мені грішному"... При тому треба кілька разів хреститися, два рази бити себе в груди кулаком... Але це молитва звичайна. Цю молитву мусить проговорити кожний рано і вечором, без огляду втомлений чи не втомлений, має час чи не має... Але у неділю і свято старші люди моляться значно більше. Антін бере у руки свій Канонік. Як не має часу, як у сіни лізуть поросята чи помітить через віконце якісь непорядки на дворі, Антін, не перестаючи молитись, з Каноніком в руках йде, між словами молитви лається, прогонить поросята і, вернувшись, виспівує далі "сладчайшій канон Ісусові"... За кожним прочитаним каноном він хреститься широким хрестом, низько кланяється перед старими почорнілими іконами з Почаєва і проспівує: "І-Ісу-усе, сине Бо-ожий, помилуй мя"...
Потім старий надягає нові білі онучі, нові личані постоли, надягає нову свитку з рудого доморобнього сукна, надягає кашкета, який вже багато років служить йому за "нового", бере в руки сукувату палицю і трохи бочком йде швидкими дрібними кроками вниз через Несторове до церкви...
Всі йдуть до церкви. Зістається дома хтось тільки, щоб приглянутись за господарством та дітьми. Найстарший син Никонора Іванко вже ось має четвертий рочок. Він вже також хоче до церкви. Чіпляється за мамину спідницю.
– Ма-а-а-мо!
– А чого тобі, дитино?
– Візьмі-і-іт і мене, – морочить він.
– Візьму, візьму... А будеш бігти своїми ногами?
– Бу-у-у-ду...
– Ну, добре...
Йому тато купили нові, жовті, з гарної шкіри постольці. Мама пошили йому зі старих татових штанів штанці. Ще тільки не має шапочки і треба його зав'язувати, як дівчину, але він вже це розуміє і завзято борониться.... Він же не дівчина. Сергій з нього часто сміється.
– Ти дівчина? – питає він.
– Ні! – рішуче відповідає Іванко.
– А нащо тебе зав'язують, як дівчину?
Іванко деякий час міркує, що це значить, а потім одним шарпком зриває з голови хустину...
– Не хочу! Не хочу! – кричить він. Він воліє бути без покриття голови, як переносити знущання, що він ніби дівчина. Він все ще не довіряє, що його візьмуть до церкви, бо часто буває, що мама тільки кажуть, що візьмуть, але потім його заговорюють, баба беруть його і відносять кудись, а мама зникають. Потім можеш собі кричати скільки хочеш. Все одно тепер тебе ніхто не почує.
Щоб мати певність, Іванко краще тримається матірної спідниці. Не відпустить матері ані на крок. Мати до сіней – він до сіней. Мати до хліва, він до хліва. Мати до комори – він до комори. Скрізь за матіррю. І коли вже його одягають у "нові" штанці, коли взувають жовті постольці і коли розчісують біле, як льон, волоссячко, тільки тоді він має більше певності, що його таки візьмуть. Але довіряти матері не довіряє. Варто лиш відхилитись матері на два кроки, Іванко вже кричить на ціле горло...
Але ось вони вже зібрались. Іванко перестав плакати, підлизує язиком з-під носа, втихомирюється. Мати дивиться на нього, посміхається, твердою новою запаскою підтирає йому носа, йому болить, але він терпеливо переносить все... Аби тільки йти до церкви....
Блаженна хвилина. Іванко з мамою йде до церкви. Мама у новій шерстяній широкій спідниці, у чорному жакеті з фалдами ззаду, у новій квітчастій терновій хустці, зав'язаній по-молодицьки. Вона веде Іванка за руку, пересаджує його через перелаз, веде стежкою. Але вони мусять досить поволі йти, тому мати воліє його нести на руках. Іванко протестує. Він пам'ятає, що дав обіцянку йти своїми ногами і хоче її дотримати. Але згори мати хоче йти скорше і приходиться коритися. Він невигідно сидить у матері на руках і чекає тільки, щоб скорше його пустили бігти...
Унизу біля криничини його мати пускає. Він біжить по росистій травичці у своїх жовтих постольцях, час від часу дивиться на них, чи гарно вони виглядають.