Передувала усім цим не хто інша, як коридорна медсестра Танька.
І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого відданого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.
— Здоров, сука, — привіталася до нього Танька.
Він хотів відповісти, але не знайшов.
— Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, — наказала вона.
Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки, повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.
— Ти, що, сука? — сказала вона. — Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.
Жінки ахнули. Бо якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані дехто з них Матвєйом так, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він висипає з лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі як одна не хотіли упізнавати його ще й не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.
__________________
От таким от чином
Стояла тиха радянська ніч. Біля самого носа Ахнара-зяна за фігурним прорізом, який вів до муфти, крутився маховик помпи. Був тут іще один солдат, Савенко, щоранку він заміняв Ахнаразяна й більш нікого на насосному не жило.
Іще крутився маховик. Нечутно й незримо, якщо години зо дві просидиш отак, відчуєш його підошвами ніг од бетону, або тонюсіньку цівочку повітря на щоці, витиснуту обертанням. На початку вахти ще помітне мерехтіння незначне, але згодом воно зливається і вже ніякі зусилля очей неспроможні відновити його.
Минає вісім годин, Ахнаразян, сидячи отак уже другий рік, якось несподівано для самого себе і легко устромив у ту дірку пальця. Болю він не відчув аніякого, а побачив на цементованій підлозі акуратно препаровану кінцівку свою: оце шар шкіри, далі йде м'ясо, там — перетяті жилки і ось, нарешті, прямим зрізом рожевіє кісточка.
Влаштувати дізнання доручили лейтенантові Лєбєдєву. Коли він сідав, то набував нормальної постави, бо вічно ходив зігнутим — звичка ще од дитинства, коли він щосили прагнув виглядати нижчим. За що його ображали: "фламінго".
Підібравши ноги, за які його в армії прозвали "журавлем", він утупився в того фігурного проріза та чекав Ахнаразянового напарника Савенка. Той тепер був тут єдиний і відсиджував біля машини цілу добу, бо заміну Ахнаразянові не присилали. Іноді він спав, як оце тепер, а лейтенант змушений був чекати, доки він надасть собі належного вигляду.
Спершися на кронштейна, Лєбєдєв споглядав маховика, бентежачись цілковитою невідчутністю тіла такої значної маси. Тут з'явився Савенко й віддав честь.
— Рядовий Савенко... вільно. Скажіть мені, Савенко, навіщо Ваш напарник Ахнаразян зробив це?
Савенко в глибині душі любив Лєбєдєва за скромність, коректність, а особливо за любов до української пісні. Однак питання таке насторожувало, вчувалася в нім якась загроза для свого напарника.
Солдат зніяковіло потупив очі:
— Не можу знать...
— Ну, як це сталося, розкажіть, Савенко.
І Лєбєдєв знову перевів погляда до фігурного отвора. Деякий час обидва дивилися туди, доки Савенко заговорив:
— Е, ну, він це, сидів, значить, ну, і в, значить, дірку контролірував маховик. От. А вже потім, значить, узяв туда й палець вставив.
Савенко нахилився до прорізу і встромив туди пальця.
— От таким-вот чином.
На цемент упав ще один палець.
Лейтенанта Лєбєдєва вразила досконалість відтину, якого робив маховик. Він вийняв хусточку й нахилився до пальця, несподівано відчувши невимовний струм од підошов досередини через горло в голову, якби цей струм міг звучати, то вийшло б: "р-р-р-р".
Він підібрав вказівного пальця, і, не сказавши й слова, вийшов геть із насосного.
Тепер сюди прибув майор прокуратури, це вже було не дізнання, а слідство. Він мав час. Тому ретельно оглянув місце події.
— От як ви думаєте, лейтенанте...
— Лейтенант Лєбєдєв! — ляснув підборами той.
— От і розкажіть нам, як так це ваш солдат Савенко міг устромити сюди свого пальця.
Лєбєдєв зніяковіло втупився у отвір. Майор перехопив його погляда.
— Товаришу майор, він, рядовий Савенко, підійшов отак до мене, як оце зараз я до вас. Я особисто сидів на тому ж самому стільцеві, де сидите Ви... — лейтенант нервувався, бо пояснення його збивалося на просту констатацію факту. — На моє ж запитання, чому його напарник Ахнаразян устромив туди пальця, устромив свого, це саме, значить, свого пальця.
Лєбєдєв нахилився.
— Ось таким чином.
Він вставив свого пальця до фігурного отвору.
__________________
Індульгенція
Це така доля, як тобі причеплять, так і піде; вона в мене була непогана, аж доки не народилася в нас двійня. І тут кум і ляпнув:
— Дуплет!
Діти росли, а клікуха прилипла; а коли була одлипала, то кум в компанії й підкине:
— Ану, покажи двостволку!
Він знався на зброї, бо робив лісінспектором, таким, що не він їх, а браконьєри його боялись. А що казати про мене, коли святкували срібне весілля, то він підбив друзів, і ті скинулися нам на що? На двостволку. Ну, її, слава Богу, ніде знайти не змогли, тоді вже в останню мить кум усе оббігав, де тілько міг по району і прилітає й урочисто вручає дві, але одноствольні берданки:
— Пробач, — каже, — но такої, як у тебе, — киває мені на штани, — ніде не продають.
Я все це витерпів, а тоді якось сиджу, дивлюся на дві рушниці на стіні, доки мені не стукнуло з них зробити одну, ідея не така й дурна, якщо зважити, що в берданок дуже довгі стволини, яких ніколи в дубельтівок не буває, проморочився чимало, доки зварганив страшну зброю дванадцятого калібру, два стволи отак докупи скрутив, приклада нового випиляв, прикрутив, отак добряче, ще й згори ізолєнти не пожалів. Ну, й мовчу, жду мисливського сезону, а він ніяк не настає. Коли зрання до вітру вийшовши, бачу, кум мчить городами, як ошпарений:
— Папа од'їздить, — кинув він мені.
— Чий папа? — дивуюся я.
— Римський, ти радіва не чув? Нас ставлять трасу охронять.
Я зрадів:
— Він тутки проїде?
— Ніхто не зна, де він проїде, а може, поїздом, а може, самольотом, бо це велика тайна.
— Так ти тут при чому?
— При тому, що ментів не хватає, так вони не тільки мене, а й рибінспекторів повигонили на автостраду!
Он яке діло... Навіщо він бовкнув? Ну, це вже доля, що чую, як мені долоні засвербіли, так і чують в собі оцю мою дубельтівку, особливо приклад, що я його з дубової дошки випиляв, що так наче вже й чую собі межи пальцями. Бо іншого випадку ніколи не буде — рушницю я змайстрував, а вже потім подумав, що зареєструвати таку не вдасться ніколи.
Треба ж обстрілять; я за неї — і до лісу; ну, лісом його не назвеш, після того, як його вирубали, казали, що радіоактивний і списали геть, хоч я потім чув, що попиляли на брус і продали. Але багато чого там наросло несортового, саме зручно буде пристрілять, бо в мене була така підозра, що дві цівки я хомутом скрутив докупи трохи під різними кутами.
Я подався ближче до річки, щоб бачити, як дроб куди буде літать. Тут бачу раптом, Рябко мій став. І так кудись дивиться, така туга в очах, чи не на кабана?
Дивлюся й нічого не бачу, я ж не Рябко. Три рази очі протирав, аж гульк. Ярок над берегом отак геть затягнуто маскхалатом, тобто такими листками, начепляними наче на браконьєрську сітку, тілько який це дурень у сухому ярку нею буде браконьєрить? Так мене зацікавив цей факт, що я навіть трохи відчув себе кумом, який ці місця оберігав од простих любителів полювання, аби було що пострілять начальству.
Ну, того, кого я побачив у виярку, не був схожий ні на начальника, ні на простого: геть у камуфляжі, і все — і рюкзак, і навіть чоботи — обліпляні листом. Особливо рушниця, більша навіть за мою, хоч і з одним стволом. А калібр такий, що легко можна кулака засунути, тобто її можна назвати б гарматою, коли той, у ярку, легко отак не поклав її, як наче трубу яку, собі на плече, поодкидав там на ній різне причандалля. Лице також замасковане, замурзане геть в сажу. І завмер, бо, певно, почув щось цікаве зі свого плеєра, який навушниками теліпався йому на вухах. Навіть мені здалося, що я чую тамту музику, — ну, як я міг її почути звідсіля? От він слухав-слухав, а потім почав до того плеєра балакати, "тю, — думаю, — ще ніколи такого не бачив, щоб хтось до плеєра балакав, навіть серед пацанів, але щоб розмовлять з ним так чітко?" — Такого я зроду не чув, особливо серед мисливців. Що я мимоволі почав дослухатись — і тут мені почулося в небі: наче літак, це коли він набирає висоту і гуде натужно; що отой камуфльований, з трубою і плеєром, певно, зачувши, тут же вистромив трубу стрімко вгору, так, ніби у мій бік, але крутіше, туди до ріденьких хмар, що я мимоволі туди глянув, але ніяких птахів, вартих уваги мисливця, там не побачив, хіба один горобець шаснув, але злякався того калібру й зник за кущі. Може, й не горобець, а проста синиця, однак той, камуфльований, жерло однаково не опустив, він ще раз щось доповів у плеєр і на мить завмер, дослухаючись до гудіння літака.
— Господи Боже, — заліг я за пеньок, чомусь засвербіли долоні, як не перед добром і самі стягли з плеча рушницю, і вклали патрони, і самі навели проти виярка, — а той там сидить, проти мене з Рябком наставився, а сам прикипів до неба, наче може крізь хмарки прозирнути; ну, думаю: — "на якого такого птаха він там полює?" — І хоча здогадуюся, а подумать боюся, і отак, добре не знаючи, що з того вийде, а мимоволі націлився у той виярок.
— А якщо він геодезист? — як льодом мене ошпарило. Що я мимоволі підвів угору своє ружжо — це ж треба таке, подумати на людину чорті-шо. — Може, він у небі радіацію міряє, чи ще що....
Не встиг я подумати цю думку, як той рвучко притулився до бусолі, й палець йому тіпнувся на спусковому крючку: так що і мій мимоволі смикнув свої два курки — і я лише встиг побачить, як із тамтого жерла вилітає чимала ракета завбільшки з молочне порося, тільки довше таке і вже позад нього блиснуло вогнем, як мене відкинуло моїм же прикладом, бо я випалив з обох майже одразу, ну, але так турнуло в плече, видно, я не встиг примоститись, бо од того впав, і, вже задершись, бачу:
ракета та, чималенька, раптом на щось наштовхнулась, підкинуло її, рвонуло її, сріблясту, шротом, а потім рознесло зсередини люто, що, падаючи, я встиг лиш побачить, як маскхалата метнуло вибухом у річку.
Отак стою на карачках і не знаю, коли мій Рябко, нарешті чую, давненько вже гавка на мене, "що, — мовляв, — ти тут забув?" Бо я сам собі не вірю, чи оце я вже пристріляв своє ружжо, чи мені приснилось? Що понюхав дві свої цівки — ні, таки смердять свіжим димом.