Піду на диван".
І кіт розчаровано пирхнув у вуса".
Розмову почав Вассіан:
— Ми з вами вже начебто зустрічались, але я ніяк не доберу, якої ви породи?— спитав кіт.
— Я чистокровний кімнатний пес,— гордо відповів Дзявчик.— От тільки не знаю точно, якої породи. Мене продали Орисиному татові за японського пінчера, але з кожним місяцем моя приналежність до цієї поважної породи викликає дедалі більший сумнів. Мені дуже прикро казати погане про людей, але, здається, Орисиному татові збрехали. Ніякий я не пінчер. Я здогадуюсь про своє походження, але скромність не дозволяє мені говорити про нього.
— То ви, певно, з вівчарок? Або й з вовків,— посміхаючись у вуса, спитав Вассіан.
Дзявчик зневажливо повів вухом:
— Беріть вище! Що мені вовки? Вовків я їм! Так уже й бути. Скажу вам по секрету: я — з породи левів. Чули про таких?
— Як же, як же, чували... А скажіть, будь ласка, шановний, як ви ставитесь до котів?— запобігливо спитав кіт.
— Котів я не їм!
— О, спасибі, спасибі! Я вам дуже вдячний. А мишей? Пацюків?
— Мишей теж не їм... Я ними закусую...
— Яке щастя!— вигукнув Вассіан.— Тепер ми їм покажемо!
— Кому їм?
— Мишам, звісно. Ну, і пацюкам. Бо тут їх тьма-тьмуща...
Дзявчик відчув, як мурахи забігали йому поза шкірою. Він сказав:
— Але... шановний Кіт, котлетки я люблю дужче, ніж мишей. Може б, ви навідались до мене в гості? Орисині бабусі пригостили б нас чудесною вечерею...
Дзявчик, незважаючи на мороз, аж упрів од хвилювання. Бо, між нами кажучи, наш Дзявчик трішечки побоювався тих пацюків. Це "трішечки" було не таке вже й маленьке, і з кожною хвилиною більшало. Цуцикові здавалося, що під шкірою в нього вже бігали не мурахи, а цілі слони.
— Ну, що ж ви? Може, боїтесь?— улесливо спитав Вассіан.— Ходімте, я проведу вас у сарай.
Дзявчик вже хотів, махнувши лапою на свої героїчні мрії, шмигонути в парадне... Коли раптом з парадного просто на них вилетіло щось велике, біле, з розпластаними сяючими крилами. Дзявчик, Вассіан і сіра кішечка аж присіли з переляку. А те.біле, сяюче, крилате врочисто закудкудакало, витягнувши довгу шию і... знялося в повітря.
Це Фрейліна зникла в густому снігу: вона полетіла на пташиний бал.
Дзявчик стрибнув так, ніби хотів подолати одним стрибком відстань між двором і своїм теплим матрасиком під батареєю. Але в темряві не зорієнтувався. Приземлившись, він відчув щось живе і тепле під собою. Те живе люто клацнуло зубами, вибралося з-під Дзявчика і шмигонуло крізь дірку — в сарай. А Дзявчик, припавши до снігу і заплющивши очі, довго не ворушився, бо не знав, чи він ще живий, чи вже, може, вмер. А мертвим навіщо ворушитися?
Потім Дзявчик вирішив, що він, напевне, все-таки живий і розплющив очі...
— Давайте дружити,— сказав йому кіт.— Я бачу, що ви справді відважний і добрий пес. Мене звуть Вас-сіан, а це ось — кішечка Сусанна.
— А мене звуть... Дзявчик,— тихо і засоромлено прошепотів песик.
— Ну от і добре. А тепер я запрошую вас на наше котяче новорічне свято. На горищі. Я знайшов там скарб, і ми гарно побенкетуємо цієї ночі.
Ви вже, мабуть, здогадались, що пролаза Вассіан знайшов посилку з різними святковими наїдками, яку Залізна Дама заховала в димар замість коробки з "Маленьким Моцартом".
Скоро на даху, славно повечерявши шинкою і ковбасами із посилки, коти заспівають свій гімн:
Скільки на світі різних істот:
кінь, і собака, і бегемот,
лев і людина, мавпа і кріт.
Та всім відома
та аксіома,
що цар природи — кіт!
Трам-тат-там!
Трам-тат-там,
слава великим і мудрим котам!
Стільки на світі різних істот!
Стільки у них і турбот, і скорбот!
Будьмо ж до них милосердні, коти.
Бо всім відома
та аксіома,
що всі вони — наші брати.
Трам-тат-там!
Трам-тат-там,
слава маленьким породам-братам.
Вільні, могутні,
славні коти!
Слід нам господарів
поберегти.
Бо хоч древніший,
славніший наш рід,
а всім відома
та аксіома:
де люди — там є обід.
Трам-та-та-там,
трам-та-та-там! —
Смачно при людях
живеться котам.
Розділ 31
ЧАРІВНИК ЗНІМАЄ ФРАК
Самотній Чоловік все ще сидів перед грубкою, курячи люльку. Діодор Аристархович рішуче проказав:
— Фрумпе-крумпе-крак!
І раптом... хтось тихо-тихо постукав у вікно флігеля. Крізь сніжні візерунки на склі Самотній Чоловік побачив тоненький дівочий пальчик, .голубу шапочку, з-під якої вибився золотий кучерик.
Самотній Чоловік відчинив двері. На ґанку стояла прекрасна молода дівчина.
— Вам телеграма!— сказала вона.— Привітальна!
І в цю мить на землі стало на одного самотнього чоловіка менше. Ні, не на одного — на двох... Адже почалася новорічна ніч, а в таку ніч все можливо.
Коли ми вірим у неможливе,
воно можливим для нас стає.
І нещасливі стають щасливі,
коли годинник дванадцять б'є.
Коли ми любим, коли ми вірим —
ми всі стаємо чарівники.
І дикі звірі стають покірні,
і навіть їжу беруть з руки.
Коли ми хочем, коли ми прагнем —
все буде, буде. Той час проб'є.
Ми добрі феї, ми сильні маги.
Запрагнем щастя —
і щастя є!
І буде Радість в нас Отакенна!
І отакусінька печаль.
Заб'ється серце у манекена,
а музика розплавить сталь.
Все збудеться. Усе здійсниться.
От-от настане... Настає!
Умій лиш вірить і трудиться,
і прилетить твоя жар-птиця,
коли годинник дванадцять б'є!
Настала новорічна ніч. Настав час, коли дітям сняться чудесні сни, а Дід Мороз тихенько відмикає чарівним ключиком двері їхніх квартир і кладе під ялинку подарунки.
А з далекого сніжного лісу прилетіли на малинових санях калинові чоловічки. Вони розв'язують великі торби, повні ялинкових прикрас, і прикрашають на ялинкових базарах некуплені ялиночки. А потім розкидають по вулицях, балконах і підвіконнях золоті щасливі підківки.
От-от годинник проб'є дванадцяту...
Орися спить. Сплять і бабусі. У вітальні яскраво сяє свічками маленький столик. Біля нього сидять вродливі, святково вбрані Орисині тато й мама. В руках вони тримають по келишку. Перед ними на тарелі палають великі помаранчі.
— Я така щаслива зараз,— каже Орисина мама.— Але знаєш, мені здається,— я б заспокоїлась і втіши лась, якби ще хоч раз могла відчути оту прекрасну невагомість, коли тебе тримає в повітрі парашут! О, якби і ти міг це відчути!
Мама і тато не знали, що за ними стежить Великий Охоронець Скарбів. А він стежив. Бо найбільший і най-коштовніший на світі скарб — це людська радість. її потрібно дарувати людям і охороняти теж. Охороняти від життєвих скрут, від невдач і байдужості.
— Ну, це легше легкого...— вигукнув чарівник.— Фрумпе-крумпе-крак!— І тато з мамою з келихами в руках закружляли у вальсі. їм стало легко-легко й гарно на душі, і здавалося, що вони плавають у повітрі, вальсуючи, і вони сміялися від радості...
Тато вже опустився на свій стілець, а мама все ще кружляла, і її мереживний шарф був як голуба заметіль. Тато швидко дістав з письмового столу пакунок, розгорнув і поставив щось на столик між помаранчами і мідною чеською ялиночкою. А коли задихана, втомлена і щаслива мама сіла за столик, вона раптом широкошироко розплющила свої сині очі й аж скрикнула:
— Що це? Ох, невже це мені?
Мама охала, сміялась, сплескувала руками, і не знала, як дякувати. Адже на столику стояла її омріяна порцелянова карета із вітрини магазину "Старовинні речі". Світло од свічок мерехтіло на бузкових дверцятах карети, на конях, на розкішному вбранні дами і на обличчі візника. І в тому мерехтливому світлі і візник, і дама здавалися живими, мовби вийшли з далекої, щасливої, прекрасної казки.
А в одному домі було темно. І тільки чулася колискова пісня. Це був дім Діда Мороза. А де ж сам Дід Мороз і що то за немовля колише баба Морозиха? Ох! Не знаю, як і сказати. Бо й сама не знаю, чи біда трапилася дідові, чи навпаки. Замість мазі від радикуліта Костянтин Борисович наділив Діда Мороза "молодильною маззю", і баба натерла його нею щедро, від щирого серця, аж сім разів підряд, укрила тепленько, а коли розкрила, то побачила замість свого Діда Мороза — гарнесеньке дитятко. Сидить баба біля маленького діда, колише його й наспівує:
Спи, маленький мій дідок!
Дідкоморозятко!
Сповниться тобі рочок —
будем гратись в "ладки".
А за старістю не тра'
друже мій, жаліти.
Хай іде і забира
всі радикуліти.
Рада, вдячна я за те,
що змалів дідулька.
Не бруднитимеш паркет,
не закуриш люльку.
І на всю ніч не гайнеш,
не лайнеш бабусю,
хоч-не-хоч, а вже
мене слухатися мусиш.
Вже тепер тебе, дідок,
вишколю на славу я.
Скоро підеш в дитсадок,
в школу і на плавання.
Ще — у секцію музичну,
хорову й математичну,
на гурток літературний,
на катання на фігурне.
Будеш чемний і культурний.
Чом же дивишся так журно?
Звикнеш, зробишся шовковий,
і відмінний, і зразковий.
Будеш ти ходить по струнці,
і без мене — ані кроку.
Ну, а зараз — спи, дідунцю!
Люлі-люлі, з Новим роком!
А Орися бачила вві сні добру посмішку Діодора Аристарховича.
І він казав їй:
— Прощавай, дівчинко, завтра ти вже не побачиш чарівних дверей. Я буду далеко. Але ти не сумуй. Коли люди добрі — їм не потрібні чарівники. Люди самі творять чудеса один для одного... Прощавай. Пам'ятай мене. Знай, я завжди був, є і буду — аж доки на землі не зникне зло… Прощавай, рости велика... Але... Ще б тобі подарувати на прощання?— Діодор Аристархович змахнув рукою і біля Орисиного ліжка опинилася велика клітка з парочкою веселих папуг.— Втім, ти маєш од мене кращий подарунок.