— Щоб таки всі ці єпархіалки загалом були однієї вдачі, я цього не скажу. Але здебільшого вони чогось закарлючились на цю Мокіївну: удають з себе міських "баринь" або дідичок паній, а коли треба, то приставляються новими сьогочасними людьми. От хоч би й ця Мокіївна! їзде сама без погонича, коні поганяє, неначе якась київська лібералка. Погонича прибрала в смугнасту козачину, підперезала червоним поясом. На няньку начіплює свої шовкові стьожки, любе червоні сап'янці на наймичках, погонича кличе не "Гриньку", а "Григорій", наймичку зве не "Палажкою", а "Палагеєю", ніби справжня міська "бариня". От отець Яків так з охотою стане вам до помочі й пристане до нашої просвітньої спілки.
— Коли ж оця Ладковська каже, що батюшки на селах нічим щиро не пиклюються, тільки посиденьки та походеньки справляють, бо зам'якинюються на селах та ледащіють, і що в їх голови напхані тільки дертю та половою, — якось прохопився Яків Кирикович.
Парафієвський зареготавсь. Йому ці слова не були невідомі, бо й у листі до його Мокіївна теж не раз вживала ці самі, уподобні для неї слова тоді, як залицялася й запобігала в його ласки, підроблюючись під його світогляд та направу.
"Ну, хвалить бога, вже мені тепер не треба щовечора заслонять вікно од цікавої сусіди. Знайшла вона собі нову й кращу зачіпку", — подумав Парафієвський.
Минув рік. Яковові Кириковичу часто доводилось їздити по околиці лічить слабих. Він при нагоді все розпитував за сусід дідичів, за батюшок, докторів та фершалів. Він вже чув од Парафієвського, що деякі молодші пани й панії заводили домашні спектаклі, виучували грати самих таки селян — дівчат та парубків. Дійшла до його чутка, що одна дідичка заводе в себе молочний підварок і для себе, для своєї користі, і задля того, щоб розповсюдить це промислівство в околиці, а друга панія заводе в своєму селі усяке лікарське зілля, помічне в хворобах. Він випадком дізнавсь, що поблизу в дідича Гуковича є дочка курсистка, котра цікавиться сьогочасними справами. Никон Кучма збирав до себе в хату селян і перечитав на святках багацько нових українських книжок. Просвітність якось потроху розворушувалась. До Якова Кириковича потроху почали заходить слабі люде на пораду та за ліками. Серед мертвоти та глушини по тихих закутках почала накльовуватись просвітня робота. Уласевич скупчив докупи деякі невеликі сили для просвітньої справи, які проявились в околиці то з естетичними замірами, то з просвітніми й хазяйськими.
VI
Одного дня, перед пилипівчаним пущенням, до Андріяна Кириловича Гуковича привезли з станції телеграму. Він спочатку думав, що то прийшла звістка за продаж пашні, але, роздерши папір, він аж крикнув до жінки й дочок. Вони швидко позбігались на той поклик, бо були дуже зацікавлені.
— Од кого телеграма? Певно, а Києва? — хапком питала Текля Опанасівна.
— Чи не од Таїси Андріївни часом? — перебила матір Мелася.
— Та од Таїси ж Андріївни Сватковської. Переказує, що в неділю вранішнім поїздом прибуде до нас в гості на три дні з Любкою… і…
— І Елпідифором Петровичем? — спитала жінка.
— Де там з Елпідифором? Цей бундючний генерал зроду-звіку не сподобить нас такої пошани. Таїса Андріївна приїде з Михайлом Кириковичем Уласевичем, вашим новим приятелем.
Мелася почервоніла до самих здорових вух. Її вирячкуваті блискучі очі одразу неначе припали імлою й чорніли, як тернові ягоди, припавші росою.
Гуковичка трохи не йняла віри чоловікові, бо він часом її дурив, коли було в їх змагання або сварка за гроші. Вона вхопила в пучки папір, прочитала й на свої очі побачила й пересвідчилась, що то була правда. Мати переглянулась з дочкою й неначе очима сказала: от і маєш жениха! Мелася ніби очима одказала: і справді, мамо! таки напевно маю!
— Ще ж до неділі… От з нестямки й дні погубила…
Сьогодні вівторок чи середа? Либонь вівторок? — спитала Гуковичка.
— Середа. Ви, мамо, і справді погубили лік днів, — обізвалась Ліда, ні кришки не збентежена звісткою, котра до неї не стосувалась.
— Ще доволі маємо часу. Треба ж нам поклопотаться заздалегідь, щоб було чим прийнять гостей. Може, й справді… — почала Текля Опанасівна, але пик-мик! та й замовкла, зирнувши скоса на Ліду.
— Що це ти думаєш встругнуть задля гостей? Га? Про шик і не думай! Не закликати ж для їх музик та не заводить балу. Це ж наші звичайні, непрохані гості… — стиха обізвавсь Гукович. міркуючи потаємно в душі, чи вийде що путнє з тих одвідин, чи й ні.
— Музики не музики, а треба ж наготувать усього доволі на три обіди та троє сніданків і на три вечері. Треба б побігти в місто та вхопить зо дві свіжі шинки, та м'яса, та свіжої риби. Та й вин в нас сливе що нема, — говорила хазяйка, вже заклопотана.
— Та й шампанського треба б прихопить хоч зо три або з чотири пляшки, — проговорилась Мелася.
— Ну! може, ти дуже вже зарані дбаєш про шампанське. Може, й не дійде до шампана, — пожартував батько.
— Може, не дійде, а може, й дійде, — обізвалась Текля Опанасівна. — "Запас біди не чине, а гуща дітей не розгоне", як кажуть в приказці. А як нічого не вийде, то ми й самі споживемо й поживок, і винце. Я ласа до шампанського.
— І я ласа до його, нема що гріха таїти, — пожартувала на радощах Мелася й собі.
— Про мене! Ваше добро, ваша й воля. Робіть, як знаєте: вволяйте свою волю. Вам, дамам, більше знати в цій справі, ніж нам, мугирям, — сказав Гукович і вийшов з горниці на тік.
Гуковичка зараз списала на четвертушці паперу довгий спис закупок і поїхала з Меласею до повітового міста. Там вони скупились, ще й загодили міського кухаря, щоб приїхав в суботу й привіз усякої свіжини. В тому списові було записано й чотири пляшки шампанського… на всякий випадок…
— Як не доведеться спожить його зараз, то зостанеться надалі. Але, "як не тепер, то в четвер", а нам, мабуть, таки доведеться почастувать ним веселого Мишука Уласевича, — казала Гуковичка до чоловіка, вернувшись з міста з повною повозкою закупок.
— Дай боже, нашому теляті вовка впіймати! — промовив Гукович до жінки. — Може… може, й не спосудиться, а може, складеться так, як і не ждалось, не гадалось…
В неділю зрання вислали коні на вокзал. Спозаранку почалось в домі вештання та біганина. Приїхав кухар. Наймички ловили поросята, кури та качки. Кури киркали, поросята кувікали під ножем; розпуджені качки так кахкали, що в їх трохи горлянки не луснули. В подвір'ї й у пекарні знявся такий гармидер, неначе в дворі сподівались приїзду архієрея або губернатора. Кухар заходився готувать обід, куховарка пекла палянички та усякі кренделі до чаю. Текля Опанасівна давала всьому ряд, крутилась, як муха в окропі.
Задзвонили на службу божу. Текля Опанасівна перехрестилась і згадала, що вона ще й досі богу не молилась.
"Ой боже мій! Це ж я за оцим клопотом ще й досі не молилась богу, навіть лоба не встигла перехрестить. Нехай вже завтра вранці помолюсь двічі: за сьогодні й за завтра", — думала Текля Опанасівна, важко зітхнувши й піднявши очі до образів.
— Меласю, Лідо! вбирайтесь лишень швидше та ходім до церкви, помолимось богу, щоб бог послав вам обом талан, — гукнула мати до дочок.
— Як буде талан, то й сам прийде; "як бог дасть, то й в вікно подасть", — обізвалась Мелася.
— Ще що вигадай! Нехай би вже Ліда… то я знаю, що вона ладна й у церкву не заглядать, бо в Петербурзі так багацько набралась розуму, що в неї ум за розум заходе. А тобі нечля таке говорить. Забудеш за бога, то й бог за тебе забуде.
— А може, й не забуде! Хіба ж ви питались за це в бога? — пожартувала Мелася. — Йдіть, мамо, та моліться й за себе, і за нас обох. Ви настачите молитов на нас і на цілу оселю, — жартувала Мелася.
— Жартуй лишень, та й оглядайся. Вбирайтесь лиш мерщій обидві та ходім швидше, бо як почнете чепуриться, то якраз прийдете на шапкобрання.
— Еге, мамо, ви хочете, щоб вам було охітніше й веселіше з нами в гурті стоять у церкві? — обізвалась Ліда з кутка.
— Кухар та куховарка й без нас тут впораються й усьому дадуть ради. Ходім-бо, ходім! — вже ніби благала мати.
Дочки, нарешті, таки послухались матері й пішли до церкви, щоб не зобидить її.
Надворі була година. Грязь зашерхла. Невеличкі приморозки висушили грязюку. День був ясний, погожий. Обидві панни зохотились йти до церкви, щоб трохи проходиться та розважить себе.
Після служби, хапки напившись чаю, мати й дочки заходились прибираться та чепуриться. Текля Опанасівна прибирала Меласю. Ліда накинула на себе темненьку сукню, неначе вона готувалась йти кудись на лекцію. Поїзд приходив в дванадцятій годині. Вже годинник продзвонив дванадцять раз. І мати, і Мелася стурбувались. Неспокій та тривожність опанували їх обох. Мелася стояла перед новим здоровим дзеркалом і потроху підводила пудрою то виски, то потилицю. Ліда тільки дивилась і мовчки осміхалась.
Вже минула й друга година, а гостей не було. Сонце спустилось низько на обрії, вже стало на вечірньому прузі, а гості не приїжджали. Мелася з нудьги никала, ніби блукала по покоях і все чепурилась перед дзеркалами.
"Може, й добре, що трапилась якась забарка на поїзді. Смерком я здаватимусь кращою. І, може… може… хоч він і не дуже гарний, але ж постать… але ж вуси… Може, й не мине мене доля на цей раз", — марила нишком Мелася.
Вже як почало сутеніть, загуркотіла повозка в дворі. Адріян Кирикович вийшов на ґанок зострічать гостей. Хазяйка, убрана в чорну шовкову з квіточками сукню, вилинула в прихожу, вхопила Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмокнула її в щоку, потім цмокнула Любу в обидві щоки і, привітавшись дуже привітно до Михайла Уласевича, запросила гостей до світлиці. Незабаром з бокових одчинених дверей вийшла повагом Ліда, а за нею ніби ластівкою вилинула Мелася, убрана в ясну гарненьку сукню, високо зачесана, з короною з товстих золотистих кіс на тім'ї, в блакитних бантах, в золотих сережках та браслетах, з золотою брошкою на шиї. Рум'яна, весела, з блискучими здоровими карими очима, взрушена надіями та мріями, Мелася й справді багато покращала й пожвавішала. Вона ніби на ході або на льоту перецілувалась з дамами й жваво та ласкавенько привіталась до Михайла Уласевича, неначе вона знала його давно й зросла з ним укупі.
І Таїса Андріївна, і Люба убрались хоч чепурненько, але дуже просто, навіть убого — в сіренькі куценькі спіднички та чорні кофти, нібито по-дорожньому.