Вийде дуже оригінальна чудасія! а я люблю усе оригінальне, усяку чудасію, — сказала Христина.
— Ой, як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами шугають чайки. От де моя стихія! — лепетала Бородавкіна, неначе й забулась, що діти сидять на дачі голодні й босі.
— Чом же ви не співаєте, коли чуєте, що під вами шумить море? — спитав Комашко.
— То й заспіваю! — гукнула Бородавкіна й почала співати пісню.
Компанія сипнула на поміст. В павільйоні стояв один довгий стіл. Усі кинулись до стола. Бородавкіна побігла до того місця, де сиділи кавалери, й сіла поруч з Селабросом та залізнодорожними урядовцями.
Саня сіла попліч з Мурашковою аж на другому кінці стола, їм, очевидячки, не сподобалась компанія Бородавкіної та залізнодорожних панків. Вони обидві розмовляли стиха проміж себе. Обід, одначе, був веселий. Розмова була така голосна, що через неї не було навіть чути, як шуміло море під мостом, і, мабуть, через те Бородавкіна перестала співати.
— А що ж, паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я його чомусь не примічаю на столі, — сказала Бородавкіна. Один жвавий урядовець покликав служника.
— Є в вас токайське? — спитав він.
— Нема, — сказав слуга.
— Шкода, — обізвалась Бородавкіна. — То давайте, яке маєте, та хутчій, зараз-таки, бо я пить хочу.
Принесли пляшки вина. Бородавкіна й Христина поналивали собі повні стакани й пили трохи не нахильці. Од вина усі зараз повеселішали. На помості піднявся галас, ніби ґвалт. Бородавкіна затягла пісні.
— Їй же богу, неначе циганка! — шепотіла Саня до Мурашкової. — Тільки дати б їй в руку арфу, то мали б обід з московськими циганками.
— Мосьє Селаброс! Я хочу мороженого! — сказала кокетно Бородавкіна.
— Зараз буде! — промовив Селаброс і звелів слузі принести мороженого.
Бородавкіна набрала мороженого трохи не повну тарілку й напхала його за обидві щоки, запиваючи вином: вона теребила з жадобою, наче животина.
— А що, пане Аристиде! чи ваше пак серце спокійне? Правда, неспокійне! — теревенила Бородавкіна, чепляючись до Селаброса. — Он гляньте, які красуні сидять проти нас на тому кінці столу.
— Бачу, бачу! знаю, що й коло мене сидять красуні, — сказав Аристид комплімент Бородавкіній.
— Ви знаєте, що дами люблять гарячіше й щиріше, ніж молоденькі панни, — прохопилась Бородавкіна, дивлячись вакханальними очима просто в очі Аристидові. — Стережіть лишень своє серце.
— Знаю, знаю, й добре знаю! — сказав Селаброс насмішкувато.
Саня й Надя сміялись без церемонії, їх смішив простацький грубий тон в розмові Бородавкіної.
— Як була "дочкою фельдфебельською", так і зосталась "фельдфебелькою", це правдива одеська "фру-фру!" — тихо шепотіла Саня до Наді.
— Стережу своє серце та, мабуть, не встережу сьогодні, — сказав Аристид трохи не на вухо Бородавкіній жартовливим іронічним тоном.
— А що! збентежила я вас? Aгa! — говорила Бородавкіна сливе пошептом. — Колись од моїх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була гарна-гарна, що й сказати й висловити не можна. Скільки я молодих хлопців піддурила! Стережіться ж, мосьє Селаброс! Було ввечері як збереться компанія, сядемо в човен та попливемо по морі, а я як заспіваю, то хлопці було трохи в море не скакають! А мій голос ллється, ллється по морі!
— Я й тепер ладен стрибнути в море, бо ви, надісь, сиреною вдались, так ви гарно співаєте! — сказав Селаброс голосно.
Саня й Мурашкова хапком встали з-за столу й повтікали на самісінький край павільйону, де стояла довга лавка.
— Одеська "фру-фру" розправля крильця, — шепотіла Саня до Мурашкової.
— Бо добре випила! — обізвалась тихенько Надя. Принесли ще пляшки вина. Бородавкін вже добре надудлився й ледве сидів на стільці. Комашко й Мавродін і собі встали з-за столу й сіли коло паннів. Вони обернулись лицем до моря й тихо розмовляли, не слухаючи гаму й галасливої розмови.
— От веселі люде! — сказав Комашко до Сані.
— Вже аж надто веселі. Добре було б, якби вони були не такі веселі, — сказала Саня.
— Та трохи тихіші, — додала Мурашкова. — Навів Бородавкін на гулянку не знать кого.
— Та й збавив нам трохи веселу гулянку, — обізвалась Саня.
— Невже збавив таки зовсім? — спитав Комашко в Сані.
Саня глянула йому в очі й почервоніла.
— Ні, не зовсім. А все-таки я рада, що поїхала на гулянку. На гулянці побачиш усяких людей, повештаєшся між ними, наслухаєшся усякої розмови — і все-таки наберешся досвіду в житті. Принаймні матимеш більше досвіду, більше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове й буденне, — сказала Саня. — Я мало знаю людей мало знаю людське життя. Сказати по правді, мало ще знаю й саму себе.
— Часом за себе дізнатись буває трудніше, ніж за інших, — сказав Мавродін. — Не раз в деяких випадках своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою таки для самого себе.
"І моє серце тепереньки для мене — загадка!" — подумала Саня.
Вона дивилась на море і втупила очі в сизу далеч, задумавшись. "Загадка, загадка трудна для мене самої. І як її одгадати? І як постерегти, який-то буде кінець?" — думала вона мовчки.
Саня довго дивилась на море і потім тихесенько зітхнула: глянула на Комашка, на його високе чоло, на темні блискучі очі і вперше почувала, що примітила красу в тих ніби глибоких од думок та гострих карих очах.
"Невже моя загадка швидко одгадається? — подумала вона. — А мої вищі потяги й бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просвіти? Що станеться з ними?.. Невже я навіки мушу попрощатись з своїми мріями, з своїми надіями на вище ідейне життя, занедбать надію на вищу діяльність?"
Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своїм потайним думам. А море й сизий туман мовчали й далеко мріли, як мрії дівочої фантазії, і не давали одповіді.
— Селаброс! давайте промову! Ми вас ждемо! — гукнула на його Бородавкіна.
— Селаброс! промова за вам! — гукнув і собі Бородавкін хрипким голосом.
— Дайте ж передніше хоч горло прополоскати, — сказав Селаброс, — буде й промова.
Селаброс, як вовк в спеку, кинувся на стакан з вином, дудлив з стакана, ставив його на стіл, то знов хапав його в руки. Напившись донесхочу, він закурив цигарку й задумався, витріщивши на Христину здорові чорні баньки.
Розмова загула. Селаброс збирав думки й слова в голові, пахкаючи димом. Бородавкіна, випивши кілька стаканів вина, розвеселилась і почервоніла, як півонія. Поки Селаброс думав та гадав, Бородавкіній заманулось співать. Вино вдарило їй неначе не в голову, а в пельку. Вона затягла високим дзвінким голосом романс:
Далеко рівнина морська блищала
Останнім промінням пишної ворі,
А ми в рибальській хатинці сиділи,
Мовчали й сиділи удвох, удвох!
Серед гуку й гаму Селаброс несподівано схопився з місця як опечений і задзенькав ножем по чарці. Ніхто й не думав замовчати. Він постукав вдруге. Гам ущух, тільки Бородавкіна витягувала високі ноти романсу. Селаброс надувся й почав чванливо говорити промову:
— Тепер весела хвилина, щаслива хвилина нашого некорисно текучого живоття. Геть клопіт, геть змагання! Не за якісь там ідеї та принципи буде тепер моя промова…
Бородавкіна не вважала на красномовну Селабросову промову і тягла далі романс на все горло. Селаброс глянув на неї сердито, аж білки його очей заблищали.
— Мадам Бородавкіна! Я говорю! Прошу вважати на мою промову! — крикнув Селаброс. Він знов почав промову:
— Доволі ми набалакались про усякі абстрактні погляди. Ми вже виробили собі чесні пересвідчення, ми вже міцно поставили себе на стежці європейського достиглого розвитку, на дорозі європейського громадянства, на грунті європейського космополітизму…
А мадам Бородавкіна все тягла далі романс і зовсім не вважала на високу Селабросову промову. Вона була з тих південних співучих натур, що як почне співать та як розспівається, то вже несплоха вгамується, і ладна доти співать, доки не охрипне. Чорні Аристидові очі надавали їй охоти й завзяття.
— Мадам Бородавкіна! Чуєте? Я говорю! — крикнув Селаброс. — Ви правдива катеринка, котру коли раз заведуть, то вона грає, доки сама не спиниться…
Бородавкіна найбільше любила співати перед обідом і після обіду. Для неї, мабуть, саме тоді прийшов звичний час співання, як приходить півням час кукурікать. Не дурно за неї говорили в місті, що вона до півдня спить, після півдня співає, а цілий вечір чоловіка лає.
Бородавкіна не вважала на той крик, навіть не чула його. Вона все тягла далі: "А ми в рибальській хатинці сиділи, сиділи рядочком удвох, удвох". Селаброс знов почав промовляти:
— Будемо тепер говорить на теми Анакреона. Бував час і для великих геніїв, коли вони поетизували на теми Анакреонові, справляли радісні вакханалії серця. Сьогодні й ми підемо за ними цим слідом, обсипаним рожами та усякими квітками. Розсиплемо перлами слова про кохання й залицяння. Під нами море, над нами літають і кигичуть морські чайки…
— О! не крадьте-бо, любий Селабросе, моїх-таки слів! — несподівано завищала Бородавкіна. — Правда, там на скелях стоячи, я казала: під нами шумить море, над нами кигичуть морські чайки. Еге?
— Не мені в вас красти слова, — сказав Селаброс. — Слухайте вважливе й вчіться в мене: не вам мене вчить!
Бородавкіній, мабуть, не дуже бажалось тоді вчитись в Селаброса; вона знов затягла романс далі: "Туман розлітався, збиралися хмари, і чайки шугали то взад, то вперед…"
Селаброс без церемонії крикнув: "Мовчіть! Ми вам рот затулимо! Почувши, що під вашими черевиками шумить море, ви пустили пельку на всі застави", — гримав опришкуватий Селаброс.
Він був вже трохи під чаркою. Але Бородавкіна ні кришки не вважала на його гнів і не думала замовкнути. Селаброс підняв голос до ґвалту, щоб перемогти голос Бородавкіної, і знов почав говорить далі:
— В цім павільйоні я чую фіміам богині кохання Афродіти, — промовив Селаброс і скоса зиркнув зіньками на Мурашкову. — Я бачу піну морську, от-таки уявки бачу, ніби з піни виникає богиня краси, стоїть на хвилях невмируща, на віки вічні пишна красою богиня. Це богиня всього світу, це богиня заходу й сходу, це богиня космополітка!
— Неправда-бо! Богиня Афродіта не космополітка, а грекиня, бо народилась в Греції, а правдивіше — в уяві греків. А bas! Додолу, Селаброс. Погано! A bas! — крикнув Комашко, і його слово пішло в жарт.
— A bas Селаброса! Погано! — криконув Бородавкін.