Кіра і Аркадій привітались. Кіра зробила батькові веселу гримасу, здивувавшись з його присутності тут. Надійна зразу помітила, що з сином не все гаразд. Зблідлі щоки в Аркадія і тіні під очима...
— Н-ну, авжеж... читав про Павку?..— зовсім іншим тоном, розчаровано сказав Вова. Але знов загорілися очі.— Татку, тепер всі знають про нашого Павку?..
І, не дочекавшись відповіді, Вова почав викладати новини. Всім класом написали Павлові листа і запросили в школу. А він ще від себе дописав.
— Швидко ви встигли... Звичайно, про батьків забув написати? — спитала мати.
— Написав, що ви про нього турбуєтесь і що татко вбив трьох зайців.
— Важлива подія для Павла, а втім, нехай знає. Він мисливець знатний. Завжди мене обстрілює, бісова душа! Знаменито стріляє,— заздрісно звернувся до всіх Карпо Гнатович.— Я вже думав, як війна почнеться з капіталістами, мені можна виступати з моїм власним бойовим загоном. Всією родиною рушимо. Командири і всі види зброї забезпечені, першою допомогою займеться Марія Петрівна, художня частина своя і навіть власний кашовар...
— А кашоваром хто? — поспішно спитав Вова.
— Звичайно ж, ти...
— Я — кашовар?..— Вова спитав з таким виглядом, ніби завтра треба вирушати на війну. Хоч всі засміялись, Вова не здавався.
— Я буду воювати на танку, любий наш Карпо Гнатович,— запишався Вовка.
— Добре, воюй на танку,— мирно погодився батько.
— Що у вас у школі? — звернувся Коваль до Кіри.
— Погано в школі! Завідувач несправедливий,— швидко відповіла дочка.
— Завідувач несправедливий? — перепитав Коваль і засміявся.— Буває...
— Нічого подібного! — заявила Кіра.— Ось візьмемо тебе і нашого Платона Юліановича. В тебе більше тисячі робітників, а в школі біля тисячі учнів. Але ти хороший директор, а він...
— Дочко, твоя думка до уваги не приймається. Це в тебе родинний ентузіазм,— перебив Коваль.
— Ні, якби був поганий, я б сказала.
— Невже сказала б? — перепитав Карпо Гнатович.
— Обов'язково!
Надійна підійшла до Аркадія спитати, що з ним. Може, хворий? Поклала руку на чоло. Аркадій нетерпляче струснув головою. Він не хворий, а що з ним — розкаже потім. Нічого особливого, дрібниці...
— Додому підемо разом? — обережно спитала Надійна.
— Навряд... Я скоро не збираюся йти. Ми ще попрацюємо в майстерні,— відповів Аркадій, дивлячись на підлогу.
Школярі пошепотіли між собою і пішли в другу кімнату...
Широко відчинилися двері, і в кімнату ввійшла Поля. На кучерях з-під берета блищали рясні краплини і переливалися на світлі. Струнка, висока і в плечах широка, вродлива дівчина, Поля трималася просто, знаючи ціну своїй вроді, розуміючи, що з неї милуються.
— О, наша пташечка-канареєчка жалобно пойоть...— виглянув Вова з другої кімнати.
— Ану замовчи... Я тобі сьогодні вух не скубла? Торкатись заборонено? Гляди... Тату, як вам подобається Павло? — спитала Поля.
— Подобається, а тобі? — теж спитав Карпо Гнатович.
— Мені... Я вже телеграму йому послала... Мамо, я зараз помру на ваших очах... їсти страшенно хочеться, хоч трошечки чого-небудь...
— Хоч з два кіло хлібця і з кіло ковбаски,— знову з'явився в дверях Вова.
— Вовка, зараз тобі видам порцію стусанів, а вуха висітимуть, як у Альбома!
Поля зробила рух, ніби закочує рукава, і грізним кроком ступила до дверей. Вова зачинив двері і крикнув:
— Товариші, ворог наступає! На барикади!..
— Полю, я тебе прошу, не зчиняйте хоч зараз галасу, дайте спокійно погомоніти,— почала благати Марія Петрівна, розставляючи на столі тарілки.
— Не буду... Я голодна. То я налякала його... Мамо, допомогти?..
Поля принесла з собою стільки молодечої метушні, але Іван Семенович Шостак сидів сумний і пошепки розмовляв з Кирилом. Зачарованими очима поглядав на Полю і на Вову. Нарешті Іван Семенович нахилився до вуха Карпа Гнатовича і зашепотів:
— Прийду до тебе — тільки серце роз'ятрю. Заздрю, на дітей дивлячись...
— Не скигли, старий, ще заплачеш!.. Думаєш, мало з ними клопоту?
— Нехай хоч на дві голови клопоту.
Син Івана Семеновича під Перекопом загинув. Дочку офіцери розтерзали, викривши підпільний більшовицький ревком. Іван Семенович тоді воював, у Червоній Армії був. Не може тепер байдуже на дітей дивитись, можливо, тому і в школу працювати пішов...
Трохим з Антоном увійшли в хату разом. Двоє братів зовсім не схожі один на одного. Тільки знаючи, що вони брати, можна помітити спільні риси.
Міцний, широкий, з різким суворим профілем, з широкими грудьми, зодягнений в бездоганно викроєний піджак — Трохим був високий і сутулий. Антін зовсім інший... Лише обличчя Антонове привертало до себе увагу — високолобий, з дрібними рисами обличчя, він нагадував фантастичних марсіанців, вигаданих романістом Уеллсом.
Антін скинув окуляри і протер їх. Без окулярів тонкий юнак здавався зовсім безпомічним. Примружено глянув на світло, підвів густі довгі брови, надів окуляри і звернувся до батька:
— Нам з Трохимом везе. Зустрілися в трамваї і потрапили разом на чревоугодіє... Дорогий Карпе Гнатовичу! В такий урочистий момент, коли ваш син, а наш брат, заслужив високої відзнаки Радянського Союзу, ми виголошуємо тобі наше привітання. Трохиме, щось нас не дуже підтримують...
— Зараз підтримають...— Трохим швидко розгорнув великий пакунок і поставив на стіл півдюжини пляшок вина.— Ой, лишенько! Язик не може працювати, коли переді мною на столі такий чудовий натюрморт роботи славетного майстра Марії Петрівни Поради. Антоне, глянь, як ми прикрасили натюрморт своїми скромними пляшками...
— До зброї, товариші! Дорогі гості, озброюйтесь, бо я за свій апетит не відповідаю! — закликала Поля і прислухалася до дверей-.— Собаки гавкають... Антоша, ти тут найменший, біжи... Жінки не враховуються, бо вони надто тендітні й ніжні...
— Зверніть увагу на це тендітне створіння! — гукнув Антін і вибіг з кімнати.
Марія Петрівна покликала дітей. Вова з'явився на порозі з своїми гістьми.
Трохим продовжував глузувати з Полі, вона гостро одбивалася від жартів.
Антін повернувся. Попереду нього йшов Микола і мружився на світло синіми очима. Посміхнувся, показавши темні, закурені зуби:
— Здорові були, здрастуйте, мамо... От і на бенкет попав, моя доля не пропадає. Брат наш прославився...
Мати заметушилася біля Миколи. Вона чомусь ставилася до цього сина майже так само, як і до Вови, ніби вони одного віку. Тільки ніяк не могла зрозуміти вдачі Миколиної! Такий уже непосидющий, а розумний і міцний! Марія Петрівна тяжко переживала своє безсилля — помирити батька з цим вічним мандрівником...
Радісно привітали присутні "перелітного птаха". Вова вже крутився навколо нього і щось шепотів Кірі й Аркадію... Тільки Карпо Гнатович мовчки нахмурив рідкі брови...
Не розумів і не хотів розуміти батько свого сина — не живе, як всі люди живуть! Для людської поведінки й життя є певні норми, ці норми тільки і визнає Карпо Гнатович. А тут якась розхристаність! В такій країні не знайти роботи до серця! Скільки разів давав слово Микола, що їде востаннє, але через рік-півтора з'являвся вже з іншого місця і їхав знову кудись шукати затишку для своєї невгомонної душі...
За столом чулись дотепи й сміх. Антін виголосив жартівливий тост. Поля у відповідь дуже влучно натякнула на нову зорю, відкриту молодим астрономом в орбіті однієї далекої вулиці міста... В який телескоп він відкрив її? Як назвав? — "Галя", "Ніна", "Рая", "Валя"?
Антін замовк, вкрай збентежений. Звідки вона, бісова канарка, все знає!
Трохим позирав на Антона спідлоба з такою посмішкою, що Антін ще дужче знітився.
Всі засміялись.
Вова гостинно частував Аркадія і Кіру.
22
Сторож Мартин Іванович поспішав випровадити дітей і після навчання не дозволяв нікому залишатись. Так наказав завідувач. Роботу гуртків перенесли на інші дні. Яша Баркін насилу умовив Руфу сьогодні зробити малюнки до стінгазети, а Мартин Іванович запропонував негайно йти додому.
Довелося підкоритись...
Руфі цього тільки й треба було. їй не хотілося залишатись. Руфа любить інколи побути наодинці, подумати...
Коли вся школа взнала, що з Аркадія зняли піонерський галстук, ставлення до нього декого з піонерів змінилося. Навіть у його класі частина піонерів старалась не помічати Аркадія.
Все це відчув Аркадій, але ніби не звернув уваги.
Після уроків до нього підійшла Руфа з наміром щось сказати, втішити. Аркадій образився:
— Чого ти так дивишся на мене, жалієш? Можеш ставитись до мене, як оці всі, я не боюсь!..
І пішов до роздягальні. Руфі стало зовсім боляче. Саме сьогодні їй хотілося щось дуже значне сказати Аркадію. Він не зрозумів її! Підійти вдруге, порозумітись — не схотіла. Може, випадково сам ітиме додому, тоді поговорить. Почекала трохи, Аркадій кудись зник... Наздогнала Тамара, щось говорила. Руфа майже не слухала і зраділа, коли Тамара повернула додому.
Мати прохала Руфу прийти сьогодні раніше із школи, бо матері кудись треба йти. Руфа поспішала. Мати зраділа, що дочка її послухала.
Першим підійшов до Руфи трирічний Юрик. Ще Руфа була на порозі, як він хитрувато спитав:
— Руфа, а що ти мені принесла?
— Холоду принесла, хочеш?
— Ні, він колючий, а я вечеряю і зараз лягатиму спати. Вгадай, Руфо, як прізвище оцього, що я їм?
— Не знаю.
— А я знаю. Прізвище м'ясо, а звуть печіночка.
— Не знала. Іди до столу їсти, не лазь по хаті.
— Я не лазю, я ходжу. Лазять мухи...
Юрик не знаходив собі місця. У нього стільки цікавих справ, а ніхто не звертає уваги, За один сьогоднішній день Юрик зробив нові відкриття. Виявляється, аероплани гуляють угорі, їх не страшно. А трамваї небезпечні,— вони гуляють по вулицях і нічого не бачать... О, мама одягається, кудись піде. Найбільше любить Юрик, коли хтось іде з дому.
— Мамко, ти йдеш?
— іду...
— А ти мене на трамваї сьогодні чи зараз покатаєш?
— Тоді покатаю, як рак свисне,— жартівливо відповіла мати, але Юрик не розуміє жартів.
— Мамусенько, оце недавно рак свиснув. Тільки тихесенько, ти й не почула, а я чув. Візьми мене з собою і покатай.
Всі засміялись.
Руфа не витримала, підбігла до Юрика, схопила на руки:
— Ти ж у нас і хитрий, лисичко мала!
— Я не лисичка мала, а великий Юрик. Дай я проковтну на повний рот, бо коли не буду їсти, не виросту і не приймуть мене в дитячий садок,— резонно заявив Юрик.
Мати пішла.