Медовий, один винахідник.
— А може, й знаю,— засміялася Наталія Павлівна.— Скажіть, він старий чи молодий?
— Старий, років тридцяти...
— Як вам не соромно, Аркадію! Ви, мабуть, і мене за бабусю вважаєте. Раз не дошкільного віку, значить — старий!
Вони розмовляли стоячи. Аркадій рвався втекти, але це було б неввічливо, і він нетерпляче переступав з ноги на ногу.
— Звідки ви його знаєте? — здивувався Аркадій. Думав, що Наталя Павлівна, як завжди, жартує. Не догадувався, що вони розмовляли телефоном і так познайомилися. Наталі Павлівні кортіло глянути на Медового.
— Знаю. А коли ви все знатимете, будете противним старим дідом. Я пізніше прийду до вас у гості, бо, мабуть, мій старий з'явиться пізно і знову цілу ніч свистітиме над своїми аркушами. Надія Василівна дома?
— Зараз прийде, пішла в крамницю. Приходьте чай пить,— уже на ходу кинув Аркадій, вискочив на площадку і біля своїх дверей зустрівся з полковником Василем Карповичем Порадою. Аркадій похапцем привітався. Василь Карпович примружив болісно очі, щоб розглянути обличчя Аркадія, і широко посміхнувся, міцно стискуючи йому руку. На ворсі шинелі іскрилися краплинки води і рябіли плями, засіяні дощем.
— Чому Вовка не прийшов? — пропускаючи вперед гостя, спитав Аркадій.
— Чому не прийшов Вовка?.. Хіба Вовку впіймаєш? Мабуть, чи не на побачення пішов. Довго причісувався і ваксив черевики. Якісь там товариші у нього були, і він зник разом з ними. Надія Василівна дома? — стягуючи з себе шинель, поцікавився полковник.
— Зараз прийде, мені дано наказ приймати вас.— Почувши це, Василь Карпович пішов прямо в кімнату Аркадія, не чекаючи запрошення. Поговорити з Аркадієм він любив, та й Аркадій ніколи не втомлювався і завжди радий слухати оповідання полковника, атлета з бойовим орденом на грудях.
Голова Василя Карповича була майже біла. Сивину особливо підкреслювало електричне світло. Але обличчя в нього молоде, свіже, коричнюватого відтінку, як у людини, що багато часу проводить на повітрі. Полковник здавався юнаком з сивою головою, ніби носив перуку. Свіжі, рожеві губи посміхалися теж по-юнацькому, тільки болісні примружені очі збирали в кутках, біля скронь, зморшки.
Потиснувши руку Івану Романовичу, полковник Порада висловив побоювання, чи не заважатиме. Але дізнавшись, про що йде розмова, зацікавився і сказав, що він любить фантастичні вигадки. Всі школярі тепер мрійники і фантазери. Вова майструє орнітоптера, хоче літати, як птиця. До речі, цікаво в нього виходить, колись-таки, може, зробить і літатиме. Упертий хлопець, хоч і ведмідь. А тут ракета... Це та сама, що Аркадій колись сперечався про неї? Ну, гаразд, викладай усе, послухаємо. Може, справді з таких мрійників люди будуть, а з їхніх фантазій користь.
Прихильність Василя Карповича підкорила Аркадія. До того ж полковник приходив до них часто, і було дивно, коли не з'являвся кілька днів. Впевненість, міцність і силу приносив він. Аркадій милувався ним і по секрету заздрив Василю Карповичу, його точним, логічним, вірним міркуванням, умінню радіти і відчувати життя.
Несподівано ловив себе Аркадій на наслідуванні полковника. Намагався струнко ходити, не поспішаючи, гордо тримаючи голову; впевненим рухом руки допомагати словам, говорити не підвищуючи голосу. Навіть посмішку, широку і доброзичливу, силкувався перехопити Аркадій і мружив очі, як Василь Карпович. Все це було, звичайно, зовнішнє і наївне. Але бути схожим на полковника Пораду Аркадію дуже кортіло. Не шукаючи довго, він, здавалося, знаходив у полковника основні риси сучасної людини, якою сам прагнув бути. Коли виникали якісь сумніви чи не вистачало сили волі довести роботу до кінця, Аркадій питав себе, як зробив би на його місці Василь Карпович, і з новими силами кидався до роботи. Не раз хотілося розтрощити модель ракети, покинути все, робити свої уроки і займатись звичайнісінькими справами,— та перед очима ставали образи сильних людей і пригадувались оповідання полковника про те, як сила більшовицького колективного духу перемагала найважчі перепони. Аркадій знав, що в нашій країні людина не працює самотньо — в роботі кожного зацікавлені маси і кожен громадянин зокрема. Відтак йому здавалося, що й Іван Романович дуже гаряче прагне допомогти йому і так само щиро ставиться до нього, як і полковник Порада.
Коли мати сказала, що полковник приїхав у відпустку і лікуватись, Аркадій здивувався. Яка хвороба могла знайти собі місце в цьому міцному, жилавому тілі? Від ран трирічної давнини не залишилося й сліду! Але допитувати не став навіть тепер, коли здружився з полковником і частенько звертався за порадою, з запитаннями чи скаргою.
Дуже уважно слухав Василь Карпович. Розглядав модель ракети, близько нахилившись над столом,— таке було враження, ніби його зраджував зір.
Іван Романович, навпаки, крутив у руках книжку і не рухався з дивана, засівши в кутку. Коли Аркадій звертався безпосередньо до нього, Іван Романович ствердно хитав головою і часом посміхався сухими губами, ніби хтось штучно стягав йому щоки в зморшки. Посміхався не до Аркадія, а запобігливо ловив погляд Поради.
— Тут повинні бути приймачі ультракоротких хвиль, зв'язані з кермом. Між хвилями, як у трубі, буде йти ракета на автоматичному керуванні. Зрозуміло?..— захоплено говорив Аркадій.— Потім на певній відстані приймачі виключаються, і вона падає за інерцією. Відстань можна вирахувати з точністю до трьох кілометрів і майже точно вказати місце приземлення. Вибух страшної сили потрясає землю, і все вилітає в повітря. Беремо, приміром, ми оце фашистське місто. Відомо, що тут є військові заводи...
На карті Аркадій ткнув пальцем у місто, яке намітив собі раніше, і продовжував:
— До нього приблизно тисяча сімсот кілометрів. Пробивши атмосферу, ракета за якісь хвилини після вильоту висаджує в повітря заводи. Так само з іншими військовими спорудами, пороховими льохами, а також і з арміями ворога.
В цих оповіданнях, звичайно, було більше белетристики, ніж суворої технічної логіки. Відчуваючи це, Аркадій зразу звертався до науки, і, здавалось, для втілення його думок перешкод не було. Треба тільки працювати, винаходити і випробовувати.
Проект приймача ультракоротких хвиль було нарисовано детально. Так само і вся ракета, траєкторія її польоту, спеціальна електрокатапульта з величезним жерлом для вильоту машини.
Але рисунки не сподобалися Івану Романовичу, і деякі міркування Аркадія він заперечував.
Сперечалися завзято, та сили були нерівні. Аркадій хвилювався, доводив, недослуховував до кінця. А Іван Романович спокійно, ніби нехотя, аби відмахнутись, громив своїми аргументами, хоч і не переконував остаточно Аркадія.
Полковник Порада мовчав. Але всі троє зраділи, коли Надія Василівна покликала пити чай. Закінчили на тому, що треба починати розробку на абсолютно точних основах. В цьому пообіцяв допомогти Іван Романович.
У кімнаті Надії Василівни, куди вийшов збуджений Аркадій з гостями, вже сиділа біля столу і Наталя Павлівна. Привітавшись з Порадою, вона з цікавістю оглянула Медового. Подаючи йому руку, Наталя Павлівна співуче проказала:
— А я думала, ви не такі...
— Я теж думав, що ви інші,— відповів Іван Романович, одним поглядом зиркнувши на Наталю Павлівну, і жовтувата, дивна іскра майнула в його очах. Він сів поруч Наталі Павлівни, весь час звертався тільки до неї, не дуже дослухаючись до розмови інших, хоч Аркадію кортіло продовжувати суперечку.
Наталя Павлівна кокетувала неприховано. У відповідь на досить-таки пісні дотепи і компліменти Івана Романовича, які він тихенько кидав у її бік,— сміялась із щасливим вереском. Збоку могло здатися, що це зустрілося двійко знайомих, у яких багато спільного, проведених вкупі днів і цікавих спогадів.
Досада гризла Аркадія. Принесло її сюди, Наталю Павлівну! Заполонила Медового, а тут саме в голові склався цілий арсенал незаперечних аргументів! Спробував один раз вклинитися в розмову, але Медовий хитнув головою, погоджуючись, як це роблять дорослі,
коли втручається дитина в їхню бесіду. Після цієї спроби Аркадій похмуро, уважно розгортав податливу вогненну корку мандаринів і знищував духмяні, сонячні плоди. Згинав, м'яв між пальцями шматочки мандаринових шкірок і бризкав собі в обличчя холодним ефірним соком цитруса, зиркаючи спідлоба на гостей і на матір.
Захопивши другий куток столу, Надія Василівна стиха розмовляла з полковником Порадою, не забуваючи обов'язків чемної господарки, іноді припрохуючи гостей, нагадуючи їм, що кожен може почувати себе як хоче і сам частуватись.
Нараз Надія Василівна спитала:
— Синку, чого в тебе такий пригнічений вигляд? Муки творчості чи наслідки винахідницьких невдач?..
— Ні те, ні друге, мамо. Все гаразд. А от чоловікові Ольги Карлівни так погано, що дівчата прохали мене обов'язково прийти сьогодні. Після чаю зразу йду,— сердито сказав Аркадій.
— Ти там обов'язково потрібен? — спитала мати.
— Значить, потрібен, раз я мушу йти! — різко обірвав Аркадій і застукотів ложкою у склянці з чаєм.
Полковник Порада сидів, закривши очі пальцями, ніби в глибокій задумі і в смутку. У відповідь на розмову матері з сином він опустив руку і напружено, довго придивлявся до Аркадійового обличчя. Аркадію стало незручно, він одвернувся до Медового, який, уважно наставляючи вухо, слухав Наталю Павлівну, разом з тим дивлячись на годинник, що прилип до його лівої руки.
— Те, що ти розповів, Аркадію, в тій кімнаті,— сказав раптом Порада,— дуже цікаво' і розумно. Не смію судити про можливість здійснення твоїх задумів, але все залежить від тебе. В світі немає фортець, яких не можуть взяти більшовики!
— Правильно! Безумовно правильно! — надто азартно вигукнув Іван Романович. Він не чув, що говорив полковник перед цим, і безпомічно обвів очима присутніх. Зробив непроникливе обличчя, неприязно глянув на полковника Пораду. Той навіть не повернув голови і промовив до Надії Василівни:
— Страшенно нудьгую за своїми товаришами, вояками, армійцями. Без роботи не знаходжу собі місця.
— А де, пробачте, стоїть ваша частина? — втрутився в розмову Медовий.
— На Далекому Сході,— кинув Порада.
— А-а...— протягнув Медовий і попрохав дозволу піти, показавши на годинник. У нього ще багато роботи сьогодні.