Він жалісно завернув очі на стелю, скривився, як би мав тестамент робити, простягнув довгі худі руки, гей на відпусті під церквою, та й став заводити:
— Не винен, прошу ясної ласки найяснішого суду, ані ґрошика, ані шусточки не винен! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, ані шусточки! Я віддав все до чиста, я... я каліка нещасний... три дні скірки хліба не бачив... як яка душенька милосердна...
— Тихо, Гнате-соловію, не молися переді мною, як перед фіґурою, і не бреши, бо за це в нас можна зафасувати чотирнацять діб! Тут є свідки, тут є записано чорне на білім, що того і того дня ти зборгував стільки, а стільки і до нині не заплатив. Так. Прошу мені подати ті папери...
Крамар Петро розложив на столі книгу довжників.
— Ось тут, прошу пана судді, в тій позиції стоїть, як бик: винен — п'ять золотих. І то вже другий рік, славити Бога. Нам не йде про ту п'ятку, ми могли б йому її подарувати, якби ми знали, що це людина незасібна... Ну, діти його присіли, в хаті нужда, немає звідки взяти — га, то трудно! Але він гроші має, тільки трясеться над ними, як жид над пархами. Тисне їх, і тисне...
— Ну, ну, най собі тисне, але ми й його притиснемо. Отже як, Гнате-соловію? Заплатиш зараз ту п'яточку чи хочеш її красненько відсидіти?
Кривий Марко ні сіло ні впало почав з другої бочки.
— Йой, доленько сороката! Я вже знаю... я вже собі пригадую... Так, так... Я завинив... завинив... Але прошу ласки пана сендзього, то не була ціла п'ятка! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, як на Страшнім суді перед личеньком Божим говорю, що то не була ціла п'ятка!.. То було п'ядесять ґрошів! Пам'ятаю, як нині, що я тоді взяв: за п'ять ґрошів диньок, во такого насіннячка з гарбуза, ая, за двацять ґрошів підкови і за двацять п'ять ґрошів півхліба. А більше — ані шусточки...
— Добре, Гнате-соловію. За п'ять ґрошів диньок, за двацять підкови і двацять п'ять півхліба. То ми маємо записано. Ну, а решта що? З неба впала?
— Не знаю, татунцю солоденький, хрест святий на мене грішного, не знаю... Може, вони дописали...
Крамар Петро аж руки заломав.
— Сусідо, ви чуєте біду? Чи не напасть на гладкій дорозі? А щоб ти так ногами писав, горшкодраю якийсь! Хто би там на твої гроші лакомився. І скажіть, Павле, що з ним робити?..
Справник Павло був ґазда небалакучий. Мимоходом кажучи, його називали навіть "без'язикий".
— Та то... ги... якби то... умм... най вже та п'ятка той... Що йому той?.. Він не має той... . най буде той...
— Не той, не той, — перебив Петро. — Він має той, не бійтеся! Він має більше грошей, як ваш цілий маєток варта разом з вами.
— Умм!.. Або то той... То тільки люди так той... Я кажу той...
Суддя стукнув олівцем до стола.
— Ей, ґазди, ви так розбалакались, як на хрестинах. Може, вам ще миску пирогів подати? Треба щось з тою п'яткою зробити!
Справник Павло виступив наперед.
— Та то... умм... якби то... прошу пана судді, най вже буде той... Най він присягне... Як він не той, то най та п'ятка той...
— А присягну, щоби-сь знав! Сто разів присягну! — підскочив кривий Марко.
— О, не так скоро, Гнате-соловію. Я знаю, що ти присягнеш, в тебе то фук! Але то ще питання, чи ми тобі на це позволимо!
Крамар Петро махнув рукою.
— Прошу пана судді, прошу йому позволити. Най присягає. Хап мара! Ми хочемо переконатися, чи то чоловік, чи не чоловік... Я ж кажу: в мене вдома не перевалюється, в мене біда, аж пищить, але як він тут присягне, що не зборгував на цілу п'ятку, то я зобов'язуюся перед судом заплатити ту квоту з власної кишені. А навіть судові кошти! Най присягає.
— Ну, як собі цього бажаєте, то добре. Ану, Гнате-соловію! Ходи-но сюда.
... І кривий Марко присягнув. Зложив два пальці докупи, підніс їх догори і присягнув перед залізним хрестиком та двома свічками, що не завинив цілої п'ятки, тільки п'ядесять. П'ять ґрошів за дині, двацять за підкови і двацять п'ять ґрошів за півхліба. Більше ані шусточки!..
Як вже Марко кінчив присягати, то крамар Петро відступився трохи набік; можливо, він міркував, що в тій хвилині відлупиться від стелі кусень муру і розторощить Маркові голову за ложну присягу. Але ніщо подібного не сталося, тому крамар Петро приступив назад до стола і сказав:
— Ну, Марку, тепер я знаю, що ви не є чоловік.
Кривий Марко глипнув на Петра, гей кат на душу, потім перехрестився побожно три рази, поцілував залізний хрестик, ще й пана сендзього хотів цмокнути в руку, але якось не потрапив і задурнісінько туцнувся бородою до стола. Потім скинув з кривої ноги півчобота, добув з нього одну онучку, потім другу, потім третю, а потім малий платочок, з якого витряс п'ядесять ґрошів. Подивився на них сумно раз і другий та й поклав їх на стіл, буркнувши:
— Більше не дам — хоч би-сьте мене зарізали!
З розправи помашерував наш Марко просто під церкву. Там посидів ще до полудня, заробив на новий посолений "ронґаль" і гайда до дому.
Тим часом наші кооператори вступили ще трохи на торговицю, роздивилися між свині, худобу і люди, а потім заїхали до Союзу, заплатили за старий товар, а взяли на кредит нового та й собі потягнули до села.
III.
Зараз за рогачкою здогонили вони кривого Марка. Він стояв коло кільометра, підпершись костуром, видимо — ждав на них.
Справник Павло зупинив коні.
— Як той, то чіпайся там де той... Тільки не сідай на той, бо там є той...
Марко люто блиснув очима.
— Не поїду!
— Ні, то ні! Ніхто дуже не просить, — сказав крамар Петро.
— А видиш! А видиш! І присягнув-ім, а шляк мене не трафив! — закричав нараз Марко і луснув палицею до полудрабка.
— То ще тебе трафить, — спокійно відповів Петро.
— О, ти того не дочекаєш! Ти перший здохнеш, лотре, шахраю, видродушнику!
— Як прийде час — то й здохну.
— Ні! Ти здохнеш без часу!
— Дурний чоловіче, на то час мусить бути. Тільки й є на світі справедливости.
— Так, так, той... — покивав головою справник Павло і махнув батогом.
— Ану, вйо, сивенькі!..
Але кривий Марко не відступав від воза. Він ще як слід не висварився.
— Я казав, що я вас вирихтую, драби собачі! А видиш!.. Тепер ти мене хухни!.. Я зборгував, з'їв і випив, а ти мусиш платити!
— Хрестися, чоловіче, та й лізь в болото! І якої ти смоли присилився до мене? Та виграв термін — то тішся, гуляй, підскакуй, а не зачіпай людей по дорозі, бо поки я добрий — то добрий, але потім можу тебе хмальнути дечим поза вуха, і нащо тобі того?.. Вйо, Павле, поганяйте!
Вже на дворі сутеніло, як наш Марко добився до села. Він перемок до нитки, продрог, обталапався і ледви ноги волік за собою. Але клясти не переставав через цілу дорогу. Лють розпирала йому груди, і він цілий аж кипів від неї. Як переходив біля кооперативного будинку, то таки не втерпів. Став на середині гостинця і знов розкричався на голос:
— А лупії, а шахраї, а цигани, кольки би вас сперли! То то во має бути кооператива? То ви так бідному народові помагаєте, лотри печені? То самі крадете, гей ворони, а невинних людей по судах волочите? За що? Що ви на мені побачили? Ту жебрацьку торбу чи ті потерті нагавиці? Очі б вам повилазили! Ви мене хотіли судом настрашити? Го, го, не на дурного натрафили! Я присягнув, і ще десять разів присягну, а тої п'ятки не віддам! Я не боюся ні судів, ні криміналів, ні нікого. Я маю всіх вас знаєте де?..
І кривий Марко хотів показати, де саме він всіх має. Та в тій хвилині трапилось таке, чого ніхто не міг і сподіватися. Бо кількадесять кроків від кооперативи, звідтам, де гостинець прикро скручує гейта з гори, зі шумом і лоскотом в дикім розгоні надлетіла пара сполошених коней з порожним, порозриваним возом. Летіла просто на кривого Марка.
Люди, що бачили на власні очі цю подію, розповідали, що кривий Марко, хоч був калікою, то все-таки мав ще час рятуватися. Він міг скочити в котру-небудь фосу або прямо відступитися два-три кроки набік. Одначе він цього не зробив. В першій секунді, як тільки завважив нещастя, він наче скаменів серед дороги. В другій, здавалося, мимоволі поступив крок вперед, а в третій лиш якось безнадійно махнув рукою... В четвертій вже його не стало. Наїжений, залізом кований дишель зі страшною силою свиснув його межи очі і, мов стебло, жбурнув до землі. Колеса та кінські копита тільки доправили йому...
На вулиці зчинився крик і метушня, позбігалися люди. Застали Марка ще трохи теплого. Почали його терти та відливати водою — але надурно. Застиг в руках. Два парубки взяли небіжчика на ноші і понесли до самітної Маркової хатини.
Народ стояв мовчазливим колесом біля кровавої калюжі і тихо гомонів.
— Слухайте, а чиї то коні були?
— Та кажуть, лантвітові...
— Ая. То, чуєте, лантвітів наймит з гнойом їхав, ая. Аж ту, знаєте, коло старої черешні наднесло зі Львова ту... ту чортопхайку, той антобус, чи як го там. Як, чуєте, та хоробиско зафуркотіла, як засмерділо бензиною — а лантвітові коні то чисті вар'яти! Як зірвуть з місця, межа — не межа, горбок — не горбок, корч — не корч, поперки, поперки, гній погубили, наймита скинули в рів, а самі вйо до села...
— ... А ще сказав: най тут здохну на дорозі, а п'ятки не віддам!
— Га! В таку годину, відай, собі вимовив...
— Така його смерть мала бути, та й годі!..
Грачі
Це було перед самими феріями. Вчитися тоді — ніхто не вчився, бо ноти вже були пописані, а це, хто має "гримнути", а хто "перелізти", рішалося заздалегідь, і жадні людські зусилля не могли тепер цього змінити. І хоч до закінчення року було пару днів, а наука відбувалася нормально, то вся наша братія з провінції їздила до "буди" не з ученицького обов'язку, але от щоби трохи провітритися. Рано-вранці "чоловік" замість всяких "шпарґалів" пакував до торби купелеві штанці, м'яч та спорий кусень насушного і з тим їхав до Львова. Тутечки в першу чергу мусів відвідати шкільні мури, розпитати що й як, хто при матурі дуже "пече", хто й з чого "загнувся", кого пустили, а хто "зарізався на чисто". Відтак цілою купою йшли ми оглядати "історичні пам'ятки" по Львові: фотоси по всіх кінематографах, театральні афіші, вистави зі солодощами, будки з часописами, всі львівські парки та інші закамарки.