Він стояв спокійно, спертий на більярдовому кийку, смоктав свою люльку і, ніби загіпнотизований, вдивлявся чомусь в один пункт — у потилицю пана Коґута, вірніше — в його відсунений на чубок голови габік.
Тут я відчув зненацька, як його сандалище торкає мою кістку:
—Вже! Пішов!
Я споглянув на нього з тупим недоумінням:
—Як? Тепер?— питали в пана Макса мої очі, мабуть таки добре збаранілі, бо мій неоцінений пан інструктор аж підсміхнувся, може, для того, щоб додати мені відваги, і шепнув на вухо:
—Тепер найкраща нагода. Гони, Федю, поза хрест і нічого не бійся!
Я опинився в пивниці, зробивши все згідно з інструкціями пана Макса, і навіть в дечому перевиконав ці інструкції: пан Макс напоминав мене, відходячи — сказати "до побачення" панові Матулякові, а я ще сказав те саме панові Коґутові, за що той почастував мене американськими горішками.
Ось тепер я сидів у порожній бочці, мов той грецький філософ Діоген, і мав бодай якесь зайняття — лускав горішки і тим потрохи відганяв від себе страх.
А в бочці було темно, наче в гробі! Довкола пахло пивничною цвіллю й затхлістю, мишами і гнилою капустою. Миші герцювали довкола бочівчини, як коні, а може, це були щурі?.. Я притримував цупко над головою віко бочівки — боявся, щоб якійсь заразі не прийшла фантазія скочити в бочку мені до товариства.
Коли мишачі перегони припинялись, тоді серед глухої тиші чути було, як із котрогось недобре закрученого чопа скапувало пиво до підставленого відерка — цок-цок — крапля по краплі. Оця тиша тривожила мене більше, як сусідство мишей і щурів. Бо мені вчувалося вряди-годи, що в пивниці є ще якась жива істота, що вона десь тут, у темряві, сидить, дихає, ворушиться… В одному моменті мені причувся навіть її важкий стогін чи зідхання — і то зовсім близько, ніби з-поза дверей комірчини з дровами!
Я чув, що довше тут не витримаю, в кожному разі не подолаю рекорду Діогена, і що та катастрофа, якої так боявся пан Макс, може статися зо мною кожної секунди. Зуби застрайкували, не хотіли далі гризти горішків, тільки клацали, мов навіжені, а волосся стало дуба так раптово, що трохи не підважило віка бочівки. Ще бракувала хвилинка, і я був би здезертирував з бойової позиції, та тоді саме важко затріщали сходи, і пан Матуляк скотився до пивниці.
Його ходу я розпізнав з чалапання важких вояцьких черевиків, підбитих "зольнеґлями", до яких наш пан майстер тільки минулого тижня прибив металеві підківки. Чап-чалап!— пан Матуляк майже обтерся хвартухом об мою круглу криївку і спрямував свої кроки (як геніяльно передбачив пан Макс!) до першої комірки. Заскреготав ключ у колодці, скрипнули двері і затріснулись…
Тоді я нишком перехрестився і легесенько підняв віко: знаменито! Пан Матуляк залишив відімкнену колодку з в'язкою ключів, завішену на огвізді.
На щастя, бочівка стояла так близько дверей, що я й не мусів вилазити з неї, а рукою міг дістати колодку. В одну мить зняв її з огвіздя, засунув засувку, знову заткнув туди колодку і — ррраз!— обернув ключик! Потім, мов камінець з пращі, вискочив із бочки — і навтікача! Та, вискакуючи, перевернув свій сховок, що з глухим дуднінням покотився слідом за мною, збиваючи мене з ніг…
Одночасно в комірчині ув'язнений пан Матуляк скажено загримав дверима і страшенно закляв! Помітивши, що хтось замкнув за ним двері, став з усієї сили валити чимось в них, ніби хотів їх рознести в друзки.
А мене страх спаралізував так, що я не мав сили встати і тікати, тільки вспів заверещати не своїм голосом:
—Йой, пане Максе, рятуйте!
Гуп-гуп!— пан Макс зробив тільки два кроки по сходах своїми бузьковими ногами і вже був надолі. Вмить зорієнтувався, як стоять справи, моргнув на мене: "Файно є!", поставив мене на ноги і притулив до стіни, шепнувши: "Стій тут, не рухайся!", а потім роблено-сердито закричав:
—Ти що тут робиш? Що це за дурні вибрики? Нащо замкнув пана Матуляка в комірці? Зараз, зараз, пане Матуляк, я вас випущу на волю.
Не встиг пан Макс обернути ключа і зняти колодку, як двері з лоскотом відскочили, і з комірки випав, мов роз'юшений медвідь з ґаври, червоний, аж синій з люті й пересердя пан Матуляк з дико вибалушеними, кров'ю підкипілими очима.
—Марш! Забирайся звідси!— заверещав на мого пана інструктора.
—Та вибачайте, пане Матуляк,— сказав спокійно пан Макс,— то ж я вас не замкнув, а випустив, то чого ж ви лаєтесь?
—Марш… такий сину, бо вб'ю!— гидко вилаявся Матуляк і, вихопивши з-поза спини сокиру, замахнувся гострим лезом просто в молоду грудь мого неоціненого пана інструктора.
—О-о! Помаленьку, Грицьку, грай!— почувся нараз у пивниці насмішливий голос поліційного аґента Коґута. А потім упало тверде поліцейське:
—Юзьку, кинь сокиру!
Пан Коґут виріс несподівано між Матуляком і паном Максом з правою рукою в кишені сурдута, напевно тримаючи палець на спусті свого бельгійського "Бравнінґа" на вісім шусів. Його бистрі очка гончака перескакували допитливо з пана Макса на пана Матуляка, який раптом охляв, знітився, зжовк і позеленів, звісив додолу, мов неживу, руку, з якої впала сокира, дзенькнувши об цемент долівки.
—Що тут за авантура? Що сталося?— спитав Коґут пана Макса.
—Що сталося?..— протягнув з іронією мій неоцінений пан інструктор.— Загляньте, пане інспекторе, до тієї комірчини — побачите щось інтересне!
—Ні, ні!— захрипів переляканий на смерть пан Матуляк, розп'явши хрестом руки на дверях комірки.
З жвавістю й силою, якої ніхто б від нього не сподівався, поліційний аґент Коґут підскочив до Матуляка, шарпнув його за плече і пуднув під стіну, мов мішок клоччя. Відчинив навстіж двері комірчини — і тоді з її нутра бухнув на нас такий жахливий, гнилий сморід, ніби розкрилося саме дно річки Полтви з усією львівською каналізаційною системою…
Пан Коґут подався назад і, заткавши пальцями носа, тихо засвистав:
—О-о! Ось в чому діло! Ось де бенкетує і пропиває свою тисячку пан майстер Плішка!
5
Я прибіг до хати з "Вечірньою Ґазетою" майже в сльозах:^
—Прошу пана інструктора, подивіться, що ці поляки пишуть: вихваляють під небеса поліцію і пана Коґута, а про нас… то значить про вас, немає слова згадки!
Пан Макс, не підводячись з "недокінченої симфонії", ліниво простяг руку по ґазету:
—Хай вас це не дивує, докторе Ватсоне,— сказав, позіхнувши.— Така вже наша доля горбата: ми працюємо в поті чола, наставляючи наші голови на небезпеку, а жниво збирає Скотленд Ярд.
На титульній і двох дальших сторінках "Вечірньої" видруковано цілу леґенду, цілу епопею про "спренжистість", відвагу і бистроумність львівської поліції, а зокрема 2-го комісаріяту, а зокрема поліційного аґента Коґута.
Репортер "Вечірньої Ґазети" зробив із нього просто-напросто генія поліційного куншту, в порівнянні з яким усякі там Пінкертони чи Шерлоки Голмси були смішними нулями. Барвисто, драматично та інтриґуюче розписувався той панок, як то пан Коґут з самого початку мав сильне підозріння, що в справу зникнення пана майстра замішані темні сили, що тут пахне трупом; як він зразу взяв собі на зуб Матуляка, як стежив за ним вдень і вночі, як майстерно обмотав його сітями, аж злочинець, і не пікнувши, сам попався в наставлені сильця, зрадив свій нікчемний злочин!
До речі, "Вечірня Ґазета" ніби якось і призабула титулувати пана Матуляка бувшим леґіоністом і оборонцем Львова, нагородженим хрестом хоробрости, натомість не жалувала йому тепер таких компліментів, як "холоднокровний, безсердечний звір", "гидкий екземпляр морального занепаду людини" і так далі.
На слідстві Матуляк признався в усьому і виспівав усе дочиста. Події того трагічного вечора з четверга на п'ятницю розгорнулись, зрештою, достеменно так, як їх "дедуктивно" передбачив мій неоцінений пан інструктор…
Пан майстер, очевидячки, не втопився в калабані, а щасливо з неї видряпався і став блукати по картопляному полі. Може, десь в якомусь сухому закапелку і продрімався трохи. Була дванадцята година, пора духів, і пан Матуляк уже замикав корчму, як нараз у двері закалатав потопельник. Був мокрий, як хлющ, заталапаний, вимазаний глиною і грязюкою від голови до п'ят, а до того напівпритомний. Цокотів зубами (штучними) і просився: "Впусти, брате, дай обігрітися, бо гину!"
Матуляк, рад-не-рад, впустив сталого клієнта, поскидав із нього мокре шмаття, дав одягнутися в своє, сухе, а потім закропив його двома "моцними" та гарячим чаєм з араком. Але пан майстер, засмакувавши араку, дістав нараз ґуст розпочати бенкетування наново — вже на рахунок святої п'ятниці. А Матуляк не мав найменшої охоти воловодитись коло старого пияка, бо збирався йти в стебло, а до того ж він знав, що майструньо не має при душі ані копійки грошей.
—Але я маю виграний льос!— похвалився, мабуть, "на вар'ята" і вдарився кулаком у груди пан майстер.— Іди, каналіє, подивися до портфеля, скільки я нині варт!
Згадка про виграний льос насторожила шинкаря. Він пошниряв у мокрому майстровому шматтю, витягнув портфель, в якому справді знайшов льос номер 117–705 та й патент Шевського Цеху з фотографією пана майстра. Кинув оком на число льоса, заглянув до табельки виграшів у ґазеті — до чорта лисого!— дійсно, на цей льос впала тисячка злотих! Маєток, одним словом!
В голові пана Матуляка вмить зродився злочинний плян… Сховав портфеля до своєї кишені, а дрімаючому над шинквасом майстрові поставив зараз щедрою рукою півлітра оковитки. Як старосвітський дзиґар на стіні відкукав першу годину, пан майстер був готовий. Шинкар взяв його на плечі, мов околіт, і разом із мокрою одежиною затаскав до комірки з дровами і вугіллям. Потім замкнув шинок, погасив світло і в темряві ночі став гарячково розвивати дальшу стратегію.
Перша його думка була, користаючи з темної ночі і завірюхи в природі, занести старого назад до калабані і втопити вже на фест. Та цей плян був фактично безглуздий: як витягнуть трупа, а не знайдуть при ньому льоса і патенту, то зараз виникне підозріння, що папери хтось вкрав чи пограбував, а пана майстра втопив. Якби це вийшло на яву завтра рано, тоді може виринути інша неприємність — важко буде видобути гроші з колектури, яку поліція може перестерегти, що льос такий-то і такий пропав, а його правний посідач не живе.
Пан Матуляк постановив діяти за іншим пляном… Так щасливо для нього склалося, і це він зразу спостеріг на знімці, що з вигляду він досить подібний до пана майстра.