Хочеться подихати свіжим повітрям.
— Скажи ти йому, — шепнув я Гараськові. — Хитрий який! Хочеш, щоб І мені перепало...
Тим часом отець Порфирій весь час бігав з кутка в куток, цілував холодне скло над мощами і беззвучно щось шепотів губами.
Нарешті запас наших свічок кінчився.
Щоб не брести навпомацки, отець Порфирій повернув назад.
Тепер ми йшли без зупинок і незабаром вийшли на поверхню.
Після темного підземелля не вірилось, що ми вже надворі. Здавалось, ми побували на тім світі.
Отець Порфирій звернув праворуч від печер, спустився по крутих східцях вниз і повів нас в капличку. Стояла вона високо на горі, була обнесена високою кам'яною стіною з вузенькими амбразурами.
Коли ми прийшлії, в капличці уже горіли свічки на панікадилі. Кілька ченців і черниць стояли півколом на колінах перед іконами.
Отець Порфирій перехрестився, поцілував плащаницю, що стояла серед церкви, і повів нас обох у вівтар.
— Ось цей тазик почистити треба, — сказав він, показавши на величезну мідну посудину, і відчинив бокові двері.
Ми вийшли на подвір'я, знайшли пісок і терли ганчіркою з піском цілу годину, аж поки таз заблищав, як справжнє золото. Ця робота нам дуже сподобалась. Краще працювати, ніж стояти на колінах перед образами. Згодом отець Порфирій покликав нас, дав сапки і звелів позшкрібати краплі воску на підлозі.
Хоч робота була неважка, проте дуже нудна. Віск прилипав до сапки, і щоразу "доводилось її обчищати. Але ми не боялись цього. Я ладен був працювати до ранку, аби тільки нас не примушували молитися разом з ченцями.
Після всього отець Порфирій повів нас в маленьку хижку і дав нам приміряти голубі ризи.
Один з ченців назвав їх чомусь лівреями. Може, тому, що комір і борти їх були обшиті золотою парчею.
Ми наділи їх, застебнулись, повішали мідні хрестики на груди і стали святими. Я глянув на Гараська і не втримався від сміху.
Ліврея на ньому стояла так, як шинеля на кийку, і ледве діставала до колін. Здавалось, що коли б йому додати довгий ніс, то став би схожий на справжнього чорногуза.
Але й Гарасько мало не впав од сміху, глянувши на мене. Та й було з чого сміятись. Поли моєї лівреї тяглися по підлозі, рукава були .такі широкі, що з кожного можна було б пошити спідницю.
— Ти схожий на цяцьку перекидайку, — сказав Гарасько. Навіть отець Порфирій не стримався від посмішки.
— Тепер слухайте мене, — сказав згодом він. — Як вийду я з іконою в церкву, а потім обернуся до іконостаса, виберіть оцю доріжку і стеліть мені під ноги, поки я йтиму. А як спинюся молитись, падайте на коліна один з одного боку, а другий з другого і теж моліться. Це треба робити отак. —Отець Порфирій став на одне коліно і простяг руки догори, ніби й справді когось побачив на небі.
Сонце вже низько схилилось, як почалась вечерня.
В капличку набилось чимало людей. Серед них я побачив одну стареньку, згорблену жінку, схожу на бабусю Оксану. Від цього в мене дуже забилося серце і на хвилинку здалося, що я не десь, а в рідному селі, в тій же церкві, куди часто водила мене бабуся Оксана...
Отець Порфирій показав нам згорнуту доріжку і невеличкий килим. Він спершу походив з кадильницею, потім взяв ікону і вийшов у широку залу каплиці. Тим часом ми з Гараськом приготували доріжку, і як тільки отець Порфирій обернувся, ми прослали її перед ним до самого іконостаса, де вже лежав дорогий килим.
Отець Порфирій швидко пройшов доріжкою, обернувся до всіх і почав проголошувати щось з товстої книги. Ми з Гараськом стали з обох боків і теж взялися молитись.
Та не минуло й хвилини, як руки в мене так заболіли, що я ледве зміг їх тримати.
Гарасько теж зціпив губи, потім сплюнув і опустив руки вниз.
Молитву отець Порфирій читав так довго, що коли б руки були до чогось підв'язані, то, мабуть, теж не витримали б — помліли.
Проте я намагався тримати їх догори, аж поки вони зовсім не подерев'яніли.
Отець Порфирій зиркнув на нас спідлоба, але продовжував читати.
За це нам довелось відмолюватись після вечерні в цій же капличці.
Тепер ми стояли на колінах і молились, молились, молились.
Біля розп'яття були намальовані дві жінки: одна з одного боку, друга — з другого. Обидві дивились на Ісуса Христа і плакали. Перед ними, внизу, стояла дерев'яна гробниця, а на ній молоток і обценьки — інструменти, якими нібито розпинали Ісуса.
Тепер я й Гарасько молилися перед ним не тому, щоб простив гріхи, а щоб "ізбавив" нас від цих безконечних молебнів...
Лише пізно вночі ми повернулись додому.
Після вечері відразу ж лягли спати, бо рано доведеться знову йти в каплицю.
Я погасив свічку, і непроглядна темрява відразу окутала підвал своїм чорним саваном.
ЗИМА
Ранком випав сніг. Повіяв холодний вітер з-за Дніпра, заморозив краплі води на карнизах будинків, і вони повисли над землею сріблястими бурульками.
Тепер не зустрінеш на вулиці сміливця в плащі чи в макінтоші, всі поодягались тепліше.
Повз ворота проходили люди в кожухах і валянках, лише ми з Гараськом лишились в балетках і голубих лівреях.
Хоч в підвалі стояла чавунна грубка, проте її не топили, тому з-під ковдри ми майже не вилазили і вже забули, коли вмивались. Здавалось, що ми були арештовані і відбували тяжке покарання за невідомі нам злочини.
Так тривало цілий місяць, аж поки не привезли дрова і вугілля. Тепер життя наше стало трохи веселішим. Невеличка грубка гріла так, що іноді було жарко, як у лазні. Біля цієї грубки майже щовечора я писав листи бабусі Оксані, але ніколи не відсилав їх, бо з підвалу на вулицю не виходив. Від бабусі теж не було ні одвіту, ні привіту, бо всі листи спершу надходили до отця Порфирія. За бабусю я найбільше боявся. Адже вона тепер одна, нема кому й води принести в хату, та й криниця, мабуть, замерзла від лютих морозів, бо води в ній було так багато, що іноді я діставав до неї рукою.
Ми гадали, що лише весною нам доведеться виповзти з цього страшного підземелля, щоб погрітись, як жучки-козачки, проти сонечка.
Та якось до нас зайшла Магія і принесла мені свої боти, старі й покривлені, а Гараськові драні чоботи отця Порфирія.
Тепер ми іноді ходили до каплиці, а вечорами готувались до семінарії, проте в семінарію ми могли потрапити лише тоді, коли нам сповниться по вісімнадцять років, — раніше туди не приймали. Так що ми втратили всяку надію вирватися з підземелля.
— Через три роки, — сказав Гарасько, — ми перетворимось на справжні мумії, і тіла наші будуть нетлінні, бо ще при житті висохнуть. Потім нас покладуть під скло в дубові труни, чи, по-їхньому, раки, і напишуть: "Тут лежать святі великомученики Данило й Гарасим".
Незабаром отець Порфирій захворів і зліг у ліжко.
Ми з Гараськом зраділи, як почули про це від Магії, думали про те, що не погано було б, коли б доля призначила йому якусь посаду на тому світі. Тепер Магія жила в нашій келії, варила їжу і доглядала хворого.
Як не молився отець Порфирій богові і всім святим, проте довелось викликати лікаря. Він прийшов, зміряв температуру, зробив уколи і виписав ліки. Цим він і врятував отця Порфирія від дубової "раки, куди його вже мало не поклали...
Згодом він підвівся і зайшов до нас, блідий і страшний, як з хреста знятий. Мовчки підійшов до грубки, погрів руки над нею, сів на стільчику і сказав Гараськові:
— Ангеле мій, розкажи, що ти знаєш про родовід Ісуса Христа, сина Давидова, сина Авраамова...
Гарасько вислухав його, став на коліна, як учив отець Порфирій, почав тихенько:
— Авраам родив Ісаака, Ісаак родив Авраама...
— Що? Що ти верзеш, безбожнику? — скипів отець Порфирій. — Досі не вивчив родоводу господнього?
— Авраам родив Іакова, — продовжував Гарасько.
— Якого Іакова? — знов скрикнув отець. — Ну, говори, кого народив Авраам?
— Ісаака,— поправився Гарасько,— а Ісаак—Іакова,— продовжував він. — Іаков родив Іуду і брата його, Іуда народив Фареса і Зару від Фамари, а Фарес родив Єсрома...
— Так, досить, — перебив його отець Порфирій, — продовжуй далі, — кивнув до мене.
— Єсром родив Авраама,— почав я,— Ісааков родив Йосипа— чоловіка Марії, від якої і народився Христос.
Отець Порфирій вислухав нас і похитав головою.
— Ой ангелята мої, бачу, що ви недбало ставитесь до вчення святого письма, не зазнавайтесь і не заносьтесь високо, бо хто возвишає себе, той принижений буде, а хто принижений, той возвиситься. Ви повинні возлюбити бога всім серцем своїм, всім розумом і душею своєю. Хто має, тому дано буде, а хто не має — у того відніметься і те, що є. Так говориться в святому письмі. На мене ви не гнівайтесь, — вів далі отець Порфирій. — На все божа воля. Ось зараз я принесу вам псалтир і молитовник, вчіть молитви, щоб не соромно було перед богом.
Він застогнав, тихо підвівся з стільчика і вийшов з підвалу.
— Цікаво,— шепнув до мене Гарасько, після того як зачинились двері, — колись і чоловіки родили дітей. Авраам родив Іакова!
— Ісаака, — поправив я Гараська.
— А Ісаак народив Іакова, а Іаков — Іуду, — сказав сміючись Гарасько. —Де ж вони молоко брали для своїх дітей маленьких?
— Жінки теж народжували, — сказав я. — Ісуса ж народила Марія.
— Нічого не розумію,—розвів руками Гарасько.— Це такі науки, що, мабуть, і сам отець Порфирій в них мало що тямить.
— А він, мабуть, народив Магію, — сказав я жартома,— бо й вусики в неї біля рота схожі на брови отця Порфирія...
Довелось змовкнути. В підвал повернувся отець Порфирій з книгами і картинами. Він сів на тому ж стільчику і сказав спокійно:
— В книги треба більше зазирати, ангелята мої, та вчити заповіді божі, горе-бо вам, коли люди почнуть говорити про вас хороше! Так потурали лжепророкам батьки їх. А ви благословляйте проклинаючих вас, моліться за тих, хто кривдить вас... Коли хто бере в тебе верхню одежину, не борони взяти й сорочку...
Після цих слів отець Порфирій довго молився, потім показав на покуть, де стояла ікона з головою Іоана-хрестителя на блюді.
— Гляньте, — сказав він, — святий Іоан не боронився й тоді, коли йому зняли голову для Іродіади, дочка якої догодила танцями цареві Іродові. Він воскрес із мертвих і зараз витає на небесі. Так говориться в святому писанії, — сказав отець Порфирій і перехрестився.
— Вчіться, читайте святі книги, не бійтесь ні голоду, ні холоду. Входьте тісними вратами, бо широкі ворота і просторий путь ведуть до погибелі.
Він узяв біблію і прочитав: — "Не збирайте собі сокровищ на землі, де міль і ржа нищать їх і де злодії підкопують і крадуть..."
— А ким же ми будемо, як вивчимось? — спитав Га-расько.