Але про що розмовляли? Знову ж таки про той самий одяг. Наче я зробив і геть яку провину, що не хотів переодягтися в старе! Дядя Влас не докоряв мені, не повчав, як це любить робити тато, а розповідав, скільки людської праці вкладено в оті мої звичайнісінькі штани та сорочку.
— Не задумувався ти над цим,— казав дядя Влас,— то й не знаєш. Думаєш, що воно само десь береться... Балуваний ти, Левко,— тільки й сказав наприкінці дядя Влас.
На шкільному подвір'ї нас уже ждали учні. Всі вони теж були в старому. Маринка прийшла в спортивних шароварах і коричневому плетеному светрі. На що вже Марія Степанівна, яка, здається, й народилась у своєму темно-синьому костюмі, і та була в чоботях та зеленій фуфайці.
Розбились на групи. Одні вигортали з кутків та збирали всякий брухт, залізяччя, тріски. Другі дерев'яними носилками та відрами відносили все це в кінець шкільного городу в сміттєву яму. Треті витирали пилюку на стінах, вікнах і дверях.
Майстерня наша, хоч і називалась майстернею, а справді була звичайним собі сараєм з кількома верстатами. її збудували нашвидкуруч. Обіцяли, що вона буде добре обладнана і що в ній ми вивчимось на столярів. Але нам так і не дали ні верстатів, ні струменту. А тому втратили до неї цікавість і ми, учні.
Тепер же у майстерні лунали веселі голоси, бринів сміх, бряжчали відра, шаркали лопати й віники, плюскотіла вода.
Ми з Ільком, як очманілі, бігали туди й сюди з дерев'яними носилками, переганяючи інших.
Ілько вже встиг розмазати на щоці пилюку, вигляд у нього був хвацько бойовий. Блискаючи очима з-під низько насунутого на лоб картуза, він вигукував:
— Ей, дорогу!.. Дорогу ударникам праці!
Він устигав серед діла того штовхнути, того уколоти якимось слівцем. Йому відповідали тим самим. Спільна робота раптом здружила нас усіх, зрівняла. Тут уже не було ні двієчника та бешкетника Ілька, ні круглого відмінника Павки, ні гордовитої Маринки, ні навіть суворої й сухої Марії Степанівни, а був тільки трудовий колектив, де всі роблять одне діло, де ніхто не зайвий, а, навпаки, всі однаково потрібні.
Десь о дванадцятій дядя Влас скомандував:
— Перепочинок!
Але у відповідь на це Ілько колесом пройшовся по підлозі і сказав:
— А я й не втомився зовсім!
Я теж сказав, що не втомився і що буду працювати далі. Нас підтримали інші хлопці та дівчата. І робота знову закипіла.
Дівчата мили вікна, а ми носили їм воду. Я взявся носити воду до того вікна, яке мили Маринка та Марія Степанівна. І так старанно носив, що Маринка навіть зауважила:
— Та не спіши, ще є...
Після вікон заходилися мити підлогу. Тут я голосно вигукнув:
— Ось я добре вмію мити! Мене на шхуні навчили! І почав енергійно шурувати шваброю.
Але Ілько не хотів передо мною поступатися.
— Подумаєш, наука! — вигукнув він і теж взявся за швабру та став поруч зі мною.
Нарешті помили. І ось майстерня засяяла. Це вже був не брудний сарай, набитий всяким мотлохом та сміттям, в якому вільно жилося хіба що мишам, а красиве й чисте приміщення, повне світла, повітря. Блищала жовтизною підлога, хоч котись по ній — не забруднишся. Стіни біліли, як у хаті. А тут ще й сонце, мов на замовлення, пробило туман — і стало видно, які вікна чисті та світлі.
— Добрий початок,— задоволено сказав дядя Влас, коли всі зібралися до гурту, щоб помилуватися наслідками своєї праці.— Наступного разу ми з вами поставимо верстати та верстаки, збудуємо стапелі, а тоді вже й розпочнемо будувати бот. А разом і до теорії візьмемось. Щоб ви знали, що саме й для чого робите.
— Згодні! — загукали ми дружно.— Теорію вивчимо на п'ять!
— Не спішіть обіцяти. Ви ще не знаєте, який я вимогливий! — попередив дядя Влас.— Той, у кого будуть двійки, матиме зі мною серйозну розмову. Так і знайте.
— Не буде двійок! — запевнили ми дядю Власа всі гуртом.
28. ПАВКА
Правду казав дядя Влас: було б тільки бажання, а діло піде! Швидко наша майстерня стала зовсім невпізнанна. У нас з'явились нові механізми: свердлильний верстат з ручкою, схожою на морський штурвал, рейсмусний верстат для стругання дерев'яних заготовок, циркульна пилка, якою можна різати будь-яке дерево, як масло ножем, стрічкова пилка для виготовлення фігурних деталей, кілька нових столярних верстаків.
Полиці заповнювали різні стамески, дерев'яні киянки, рубанки, фуганки, шерхебелі, ножівки. Правда, цей струмент не залежувався, він не встигав прохолонути від наших гарячих долонь. У майстерні увесь час стояв гамір, і завжди тут пахло свіжою стружкою.
Ми вже почали будувати бот. Його кістяк — кіль, форштевень, ахтерштевень та шпангоути — стояв посередині майстерні на стапелях і розпалював нашу уяву.
Дядя Влас, як і пообіцяв, учив нас ще й теорії столярної справи. Ми вже знали, яке дерево можна застосувати в кораблебудуванні, а яке — ні. Наприклад, вільха, береза, липа, осика — непридатні, бо вони розмокають і бубнявіють. А от дуб, сосна і бук — водонепроникні й міцні.
Я нишком брав у дяді Власа книжки з суднобудування, з навігації і читав, хоча й не все розумів.
Я знову одержав дві четвірки — з фізики і природознавства.
Ілько ж знову одержав дві двійки.
Якось увечері, коли я, приготувавши уроки, читав узяту в дяді Власа книжку, раптом почув голос Павки, Він питав у мами, чи я дома.
Чого б це так пізно?..
Не встиг я заховати книжку, як Павка був уже у мене в кімнаті.
— Здоров, Левко,— привітався він, скинувши очима на стіл.— У тебе тепло. А надворі така холоднеча, що просто — брр!.. Мабуть, сніг випаде.
Він скинув окуляри, що враз спітніли від тепла, і почав хусточкою терти скельця. Без окулярів він не був схожий сам на себе. Крізь скельця його очі завжди дивились зверхньо і трохи суворо, як у дорослого. А зараз вони безпорадно кліпали... Потім надів окуляри і знову став самим собою. Кивнув головою на книжку:
— Вивчаєш?.. Добре робиш. З тебе справжній моряк вийде. А от мені про море тільки мріяти.
— Чому?
Він засмучено усміхнувся:
— Очі...
— А-а,— протяг я, вражений, що він так просто й одверто сказав про свою ваду.— Але ж ти разом з усіма бот будуєш. І теорію вчиш...
— Будую. І теорію вчу. А от плавати — зась...
Мені чомусь стало жаль Павку. Взагалі він непоганий хлопець. Ну, хвалений і перехвалений відмінник! Але ж шкоди нікому ніякої не робить, та ще, дивись, і пояснить щось, коли в нього питаєш. Правда, пояснює він так, ніби ти проти нього взагалі — комашка, але то вже така вдача...
І я сказав, щоб втішити його:
— Нічого, все одно в море разом сходимо.
— Звісно ж, що сходимо,— вже веселіше сказав Павка.— А я до тебе з одним ділом прийшов...— голос його став твердим, і, як завжди, по-дорослому заблищали очі за скельцями окулярів.
— З яким?
— Скажу одверто, прийшов я до тебе як голова загону. Треба щось робити з Ільком Зарубою.
Я насторожився:
— А що?..
— Увесь наш клас уже вирівнявся,— вів далі Павка.— Вчитись стали краще. Дисципліну підтягли. Ось і в тебе вже оцінки добрі. А Ілько всіх донизу тягне. По вуха у двійках сидить. Через нього й іншим може несолодко бути...
— Це тобі, як голові загону? — спитав я, а сам подумав: "Даремно я тебе тільки що непоганим хлопцем назвав!"
Павка пустив мої слова повз вуха.
— Ви ж з ним — друзі, всім відомо. От і допоможи йому.
— Нічого з цього не вийде,— сказав я.
— Чому ж?
— Бо до нас моя мама його не пускає.
— Не пускає? — здивувався Павка.— Це, може, відтоді, як ото за горобця вигнала?
— І відтоді, й завжди... Вона не хоче, щоб я з ним дружив.
— Це гірше... Але можна ж з твоєю мамою поговорити. Розкажемо, в чім річ, вона зрозуміє й дозволить.
— А як Ілько сам не захоче, щоб я йому допомагав?
— Захоче. Через те ж я до тебе й прийшов. От зі мною не захоче, скаже, що це я як голова загону собі ціну набиваю. А ти Міг би з ним — по-товариському, по-дружньому... Тут саме у кімнату зайшла мама.
— Про що ви тут розмовляєте? — запитала.
Я знав, що Павку мама шанує, вона частенько говорила: "От хлопець розумний! Людиною буде. З нього приклад бери".
Тому на її запитання я промовчав. Хай цей розумний Павка й розмовляє.
Він спершу ніби трохи знітився, але сказав:
— А ми хотіли поговорити з вами...— і розказав, чого прийшов.
— Знаю, які то будуть заняття,— сказала мама.— Ілько і Левка в двієчники потягне. Добра тут не жди.
— Не потягне,— встряв я.— Ось я знову дві четвірки приніс. Поки ми балакали, прийшли дядя Влас і тато. Вони ходили прогулятись перед сном. Обоє були веселі, з розчервонілими на морозі щоками.
— А чого ж, хай помагає,— сказав тато, вислухавши, в чім річ.
І дядя Влас підтримав.
— Давно вже треба б.
29. ДЕ ВЗЯТИ ЛИЖІ?..
У неділю я прокинувся пізно. В кімнаті було незвично біло і ясно. Я схопився з ліжка, кинувся до вікна. На шибках лежали срібні візерунки, яких не зміг би намалювати жоден художник у світі. Тут були прозорі листки папороті, гілочки ялинки, сріблясті казкові квіти. І як ото мороз уміє малювати на шибках тик точно і гарно?..
А що робилося за вікном!
Надворі лежав сніг. Чистий, іскристий, ще ніким не потоптаний сніг!.. Я аж підстрибнув від радощів. Ніби прийшло несподіване й велике свято.
Згадав, що до мене має прийти Ілько. Тепер він часто ходить, і ми з ним готуємо домашні завдання. Спершу мама тільки те й робила, що приходила до мене за чимось у кімнату. То їй треба щось взяти, то — щось покласти. Я добре знав, що нічого їй не треба, і приходить вона тільки для того, щоб подивитись, чи ми не пустуємо, чи готуємо уроки. Та згодом вона заспокоїлась. Особливо як Ілько виправив двійку з фізики на трійку, а я одержав п'ятірку.
Сьогодні Ілько мав прийти знову. Але я вирішив, що вчити уроки ми будемо недовго, а побіжимо гуляти на сніг.
От би оце ще лижі!
Лиж у мене не було, бо у нас на півдні сніг лежить рідко. Випаде — й одразу ж розтане. Тепер же, видно, сніг полежить довгенько. Недарма ж мороз так майстерно розмалював шибки... І мені до болю в серці захотілося мати лижі.
Я побіг на кухню, де мама готувала сніданок.
— Мамо! Дивись, який сніг випав!
Звісно, вона раніше за мене бачила той сніг, бо раніше встала, але ще раз глянула у вікно і сказала:
— Гарний сніг. Такий у нас рідко буває.
— А я завтра знову п'ятірку принесу.