Тепер москалі доказують, що ніби "Русь" і "Росія" це те саме. Що Київська Русь, це була російська держава. Це неправда, бо Русь була на тій землі, де сьогодні Україна, і столицею її був Київ, столиця України. Нинішня Московщина належала теж до княжої Русі, але це була здобута земля; сьогодні сказали б ми ..колонія".
5) Сян — річка на заході України. Вливається у Вислу.
6) Волга — ріка на схід від України. Вливається у Каспійське море. Тепер там вже українців нема, але в княжі часи володіння українських князів сягали аж так далеко.
7) Теслі — робітники, що тесали дерево та будували з нього різні будівлі.
8) Баня — округлий дах церкви.
9) Шлик — барвисте дно шапки у козаків.
10) Милість — ласка. Це слово староукраїнське. В честь гетьмана Богдана Хмельницького, що побив поляків та створив нову українську козацьку державу, написали драму "Милість Божія".
11) Сарана — комаха, що літає цілими величезними масами та коли сяде на поле з'їдає все, що росте на ньому.
ОРЛИНІ КРИЛА
Був хлопець Михайлик. Вчився пильно, всім радо помагав. А вже найбільше любив бігати та скакати. Ніхто з його товаришів не вмів його в бігу перегнати, в скоку перескочити.
Та думаєте, що Михайлик був вдоволений? Куди там! Він весь час тільки мріяв про те, щоб не лиш бігати та скакати, а щоб теж і літати. Не мріяв Михайлик про лет літаком, а тільки хотів сам літати, як птахи. Бо місто, де жив Михайлик, лежало у стіп високих гір. І Михайлик бачив щоднини, як злітали вгору орли. Високо, високо, понад найвищі шпилі, понад хмари, до сонця.
Знав Михайлик, що без крил йому не полетіти. А крил так дуже хотів, що пішов одного дня з хати у світ, здобувати собі орлині крила. Зустрів у темному лісі чарівника та спитав, як дістати йому орлині крила. Чарівник похитав головою в гострокінчастій шапці, обвішаній золотими монетами, та дав таку пораду:
— Орлині крила можна купити. Треба тільки мати багато грошей.
Пішов Михайлик у світ. Працював важко, завзято і без відпочинку. Збирав та складав гріш до гроша. Вже назбирав так багато, що давно міг купити собі крила. Але кожного дня жаль було йому покидати свої заробітки. Ховав гроші у подушку на своєму ліжку. Подушка стала вже повна золотих монет, а він все ще не купував крил, бо хотів мати більше грошей.
Аж одного вечора, коли прийшов із праці, побачив, що вікно його кімнати вибите, а подушки на ліжку нема. Злодії закралися до хати та забрали її. Тепер не мав Михайлик
не лиш крил, але не було за що купити навіть хліба на вечерю.
Заплакав він, покинув місто, де працював, та пішов далі. І тільки з тугою споглядав, як поміж хмарами літали високо й свобідно орли.
Незабаром зайшов у темний ліс та знайшов у печері якогось чарівника. Він спитав його, чи не знає, як дістати такі крила, як мають орли.
Чарівник прийняв його гостинно, усміхнувся привітно та промовив:
—— Орлині крила можеш дістати від друзів, що тебе любитимуть та шануватимуть. Не важно, хто вони: твої земляки, чи чужі. Коли тебе полюблять, то не відмовлять тобі всього, про що попросиш.
Михайлик подякував і пішов далі. Зустрів в чужому місті чужих людей. Одного похвалив, другому дав добру раду, іншому поміг. Стали його любити й шанувати в чужому місті. А згодом стали і допитуватися, що хотів би він дістати, що було б йому наймиліше. Відповів їм Михайлик, що не хоче ніяких скарбів. Хай дістануть йому тільки орлині крила.
Та тут чужинці підняли крик:
— Не дамо тобі крил!
— Ти тільки того і ждеш, щоб дістати крила та полетіти геть від нас, у небо, понад хмари!
— А ми ж не вміємо літати!
— Поки не маєш крил, будеш з нами та будеш нам помагати!
— Ти мусиш ходити по землі разом з нами!
— Мусиш! Мусиш! — загула вся юрба і хотіла обступити Михайлика, щоб не випустити його з-поміж себе. Та Михайлика вже не було. Він потайки викрався з пишної палати, що йому збудували були чужинці, надягнув на себе чужу, вбогу одежу та пішов у світ за очі. Блукав довгі дні та довгі ночі. І тільки з тугою глядів, як ширяли попід хмарами орли, а соняшні промені золотили їх могутні крила. І думав важкі думи, що орлиних крил йому вже мабуть ніколи не здобути.
Аж зустрів у лісі вбогу дівчину. її одежа була вицвіла та подерта, а личко бліде та сумне. Спитав її Михайлик:
— Що сталося тобі, дівчино? Чи заблудила ти сама в темному лісі, чи лиха мачуха прогнала тебе з дому?
А дівчина відповіла:
— Я князівна цієї землі. Всюди, куди не глянеш, всюди мій дім: в лісі, в полі, чи в горах. Тільки не можу я панувати на своїй землі, але мушу блукати лісом, вбога, не-
мов жебрачка. Бо в моєму замку на високій скелі запанував лютий червоний змій і прогнав мене звідтіля. Тепер сам там живе та знущається над моїми вірними підданими
— А хіба ніхто не може цього змія прогнати? — спитав Михайлик князівну.
— Ніхто. Бо досі не знайшлося нікого, хто не боявся б вийти на високу скелю та помірятися зі змієм. Бо тільки в того, хто не боявся б нічого, виростуть орлині крила та він зможе долетіти туди.
— Орлині крила! — аж вигукнув Михайлик. — Я їх шукаю все моє життя! Я не злякаюся нічого, князівно, щоб визволити твій край!
І враз почув, що на плечах у нього виростають могутні крила. Михайлик розправив їх, замахав ними і став підніматися вгору. Спершу шуміли під ним тільки корони дерев, а коли піднявся трохи вище, побачив всю країну. І пізнав, що була це його країна, та, де жили його батьки, діди та прадіди, від непам'ятних часів. І де він сам народився та виріс. А над всією країною височів на підхмарній скелі замок князівни.
Злетів Михайлик ще вище та постукав у вікно світлиці. Та так постукав, що аж скло посипалося з побитих шиб і Михайлик пройшов без перешкоди у світлицю. Там сидів на престолі червоний змій, а кругом нього його червоні слуги. Коли ж Михайлик вступив у світлицю, зникли вони всі, неначе їх і не було, а зостався тільки сам змій. Коли побачив перед собою крилатого молодця, налякався дуже та став утікати. Став Михайлик гонити змія: по всіх кімнатах, по сінях, по сходах, по ґанках. Аж вибіг змій на найвищу замкову вежу та на сам її вершок. А Михайлик за ним. Змій скочив з переляку з муру, бо вже нікуди було втікати. Скочив у глибоченну пропасть та там і розбився на шматки об гострі каменюки. Тільки дим та поганий сопух піднялися з того місця, де він загинув.
А Михайлик увійшов у світлицю. Пройшов поміж двома рядами воїнів у золотій зброї, що низько кланялися йому. Звідкіля вони тут взялися, не міг збагнути. А на престолі побачив цю саму дівчину, що її зустрів був у лісі. Тільки вона була вдягнена в голубі ризи, а на голові в неї блищала золота корона.
— Ти визволив мою країну від червоного змія! — сказала вона. — Тепер я зможу знов панувати справедливо та робити добро моїм людям. А тобі остануться на все життя орлині крила. Щоб міг ти літати туди, куди іншим людям не добитися. Щоб міг ти сповняти великі вчинки, що їх іншим людям не осягнути. Бо знай, що орлині крила можу дати тобі з Божої волі тільки я — твоя Батьківщина!
СПІВАНОЧКИ
Встало ясне сонце над Верховиною, а гуцулочка Марічка виганяла свої овечки на полонину. Овечки бігли жваво, бо трава на полонині смачна та зелена, а Марічка раділа, бо дуже любила полонину. І овечок любила, і всю Верховину любила.
Овечки йшли, помекуючи, а Марічка йшла за ними. Виламала собі з лозини прутик, розмахувала ним на всі боки та співала, скільки голосу стало:
Ой пливу я по Дунаю
Та й собі думаю:
Нема кращих співаночок,
Як у нашім краю!
Переспівала і побігла завертати білу овечку з сірим вушком, що забігла в колгоспний овес1). Далі стежка спиналася стрімко вгору, поміж високі смереки. Та Марічка ступала легко по м'якій хвої2) і виспівувала:
Ой мої ви співаночки,
Якби в мене сила,
Якби в мене скарби були,
Я би вас купила!
Всім дівчаткам-щебетушкам
Щоби вас пізнали,
Щоби разом із пташками
Любо щебетали.
Вийшла з лісу на високу полонину. Побачила понад собою голубе небо, чистісіньке, без однієї хмаринки. Розглянулася та впевнилася, що кругом нема нікого, тільки її овечки. А тоді зачерпнула у повні груди свіжого повітря та заспівала на весь голос:
Ой кувала зазуленька
Та й буде кувати:
Нема щастя в ріднім краю,
Москалів багато!
Вівці розбіглися на всі боки, скубати сочисту травичку, а Марічка підійшла ще трохи вище, сіла на камені та знов заспівала:
Ой, мої ви співаночки,
Деж я вас подію?
На зеленій полонині,
Там я вас посію...
Марічка співала і не бачила, як співаночки зривалися з її уст, немов пташки з гніздечка, лопотіли крильцями над її головою та підносилися високо у безхмарне небо. Були всі дуже подібні до Марічки, тільки такі маленькі-малесенькі та легенькі-легесенькі та крилаті. І линули далеко-далеко, понад горами й долинами, понад гуркотливими містами та безлюдними пустелями, і ще далі, понад запіненим, бурхливим океаном. Довго летіли, аж заболіли їм крильця, аж здавалося, що ось-ось сил не стане, впадуть і потонуть.
Але, як лиш котра з них знижувала втомлена свій лет, інші вговорювали:
— Не спиняйся, лети з нами! По всьому світу живуть дівчатка-щебетушки, що для них Марічка співала. Нам же треба до них добратися!
І знову всі разом підіймалися вище й летіли далі, аж побачили здалека берег нової, незнаної землі. На самому березі стояло місто з такими високими домами, що, здавалося, вершки їх сягали хмар. Долетіли Маріччині співаночки над це місто. І побачили звисока-висока, як на всі сторони вели з нього дороги, а цими дорогами сунулися з міста якісь ніби коробочки, червоні, зелені, сині... Не могли збагнути співаночки, що це таке. Аж побачили одну таку коробку з відкритим верхом, а в ній видно було згори тільки голови: дорослих людей, а поміж ними і дитячі верткі та кучеряві голівки.
— Я знаю, що це! — промовила перша співаночка
в цяцькованому кептарі3). — Це люди їдуть з міста у цих коробках, всіми шляхами.
— Мабуть їдуть на літо кудись у гори, чи над ріки.
І в Маріччине село приїздили влітку такі люди з міста! — завважила друга співаночка з заквітчаними косами.
— Тоді треба й нам за ними поспішати, бо певно знайдуться поміж ними і наші дівчатка-щебетушки! — сказала третя, в золототканій фоті4).
— А коли вони будуть там на дозвіллі, не будуть ходити до школи, то знайдеться в них напевно час, щоб і співати! — додала четверта з дзьобенкою5) через плече.
Летіли, летіли, аж у далині замайоріли перед ними гори.