Воно не проходить… Ні час, ні переконання тут не діють.
– Я теж тепер не уявляю себе без тебе, – сказала Дзвінка, стримуючи гарячий віддих.
Від почувань обом забракло слів. Натомість говорили вуста, руки, тіла…
Каяття, сповідь, молитви – все рухнуло в один момент! Зараз не існувало нічого, окрім осіннього вечора і двох людей, які несамовито жадали одне одного. Він був поруч – рідний, близький, бажаний. І тільки це мало значення. Тільки це…
Надворі вже майже стемніло.
Пора вертатися до міста, а йому – до свого села.
Панотець завів двигун, увімкнув фари. Здав назад, щоб розвернутися. Колеса вскочили в невеличку ямку, машина забуксувала.
"Як застрягнемо – ночуватимемо…" – подумала Дзвінка.
Їй цього хотілося б. Провести ніч разом. Цілу ніч… Одну ніч… А так, тільки дві-три години. Позичені?.. Подаровані долею?.. Взяті в набор?.. Крадені години.
Та машина, давши газу, вискочила з ямки і виїхала на дорогу.
– Зупинися, – попросила Дзвінка. – Давай вийдемо.
– Як хочеш, – згодився о. Михайло.
Вони стояли, пригорнувшись один до одного, вдивлялися в сіріючу далину – ще можна було розпізнати молодий невеличкий сосновий лісок, – вдихали запах опалого листя і намагалися запам'ятати цей вечір.
– Пахне грибами, – зауважив о. Михайло.
– Вже скоро зима, – сказала Дзвінка.
– Ти змерзла?
Кутав і тулив її до себе.
– Може вже поїдемо? – питав.
– Ні… Ще трохи. Тут так добре…
Сісти в машину – це означало їхати. Їхати до міста, додому, до Степана. Їхати – це розстатися з Михайлом. Кожен оберт колеса, кожен метр шляху, як і рух годинникової стрілки, працювали на розлуку. Дзвінка так цього не хотіла…
Коли ж побачаться знову? Та й чи побачаться? Невідомо. Щось нило в грудях. Щось таке… Слабо відчутне, але незримо присутнє… Передчуття.
Сьогочасну мить намагалася затримати якнайдовше. Мить щастя. Лише мить і є теперішнє, а поза нею – минуле. Воно б-у-л-о, але його вже нема. Воно тобі більше не належить. А майбутнє тобі ще не належить. Залишається тільки коротесенька мить.
"Ми все життя прагнемо того, чого в нас нема і жалкуємо за тим, чого в нас більше не буде," – згадала десь прочитані слова.
Добре бути праведним, коли немає спокус. Як той чесний чиновник, який ніколи не брав хабарі, тільки через те, що йому ніхто ніколи їх не давав.
Такою "порядною", впродовж тридцяти восьми років, була і я. Не зраджувала своєму чоловікові, бо не було з ким. Аж зустрівся він, Михайлик, і всі мої моральні цінності рухнули.
І, що найдивніше, десь зникла втома від життя. Кожен день тепер був сповнений смислу, радості, піднесення.
Та чим вище злетиш, тим нижче впадеш, тим болючіше заб'єшся.
Якою має бути людина, щоб подобатися людям, Богові й собі? Правильною. Так, але аж ніяк не сумною, бо смуток руйнує тебе зсередини, повільно, безжально й безповоротно. Та чи можливо посміхатися щиро й по-справжньому, коли дні твої, а надто ночі, проходять без ласки, без тепла, без любові?.. Порожньо… Холодно й самотньо…
Р. 23
Їхня переписка у форматі есемес й далі тривала.
Дзвінка: "Привіт, Михайлику!"
О. Михайло: "Привіт, Дзвіночко!"
Дзвінка: "Чого не обзивався так довго?"
О. Михайло: "Вибач, будь-ласка, замотався."
Минув тиждень.
О. Михайло: "Я скучив. А ти?"
Дзвінка: "Я теж. Але зустрічатися в машині більше не будемо."
О. Михайло: "Гаразд. Твої міркування?"
Дзвінка: "Можна винайняти якусь квартиру."
О. Михайло: "Я згоден."
Пройшло ще два тижні.
Дзвінка частенько писала, але панотець чомусь не відписував. Затято мовчав. Дивно?.. Такого раніше не було. Інколи їй здавалося, що він не отримує її повідомлень. А може коротенькі фрази, надіслані нею, попросту не доходили до абонента, або ж їхній текст, знищений якимось підступним вірусом, не читався, розчинившись у величезному потоці інформації? А що?.. Таке буває… Можливо, панотець загубив свій телефон і втратив всі, в тому числі й її, номери?.. Правдоподібно та достеменно невідомо. Але щось підказувало Дзвінці, що о. Михайло не пише через те, що просто не хоче. Тоді напрошувалося друге запитання – чому не хоче? Яка тому причина? Тоді їй робилося боляче, надто боляче. Вона ображалася, сумувала, впадала в розпач. Не через те, що вони не зустрічалися, а через те, що він не озивався. Всупереч своїй гордій натурі, Дзвінка намагалася йому додзвонитися, – гудки йшли, але ніхто не знімав слухавку. Таке вперте мовчання доводило її до сказу! Не розуміла, як можна одночасно скучати за людиною і не відповідати на її повідомлення та дзвінки, попросту ігнорувати. Вона вкотре знову писала, докоряла, просила, жалілася:
"Обізвися, хоч одним словом."
–
Дзвінка: "Мені дуже важко без Тебе. Ти навіть не уявляєш як."
–
Дзвінка: "Це жорстоко. Я не заслужила такого відношення."
Нарешті о. Михайло змилостивився і відповів: "Доброго дня, Дзвіночко. З початком посту Тебе..."
Оце й усе?.. Вона тримала в руках телефон, читала й перечитувала щойно отримане повідомлення і вкотре нічого не розуміла. Він вітав її з початком посту. Ха-ха-ха!.. Якого? Ага, Різдвяного… Ого, скільки часу пройшло. Пролетіло. Прошуміло. Піст… Вона й забула, що він узагалі існує той тіст! Тепер вона не хотіла сповідатися, зрідка молилася. Тепер він, Михайлик, був для неї всім: і молитвою, і розрадою, і рятунком, і навіть самим Богом. Чим більше відчувала, що втрачає його, тим дужче хотіла його бачити, чути його голос, цілувати його вуста. Дзвінка зрозуміла, що любить цього чужого чоловіка, сільського священика, якого ніжно називала Михасиком, Михайликом… Любить щиро й сильно, всім своїм серцем, усією повнотою свого єства. Любить тією справжньою любов'ю, на яку здатна її благородна натура, любов'ю, яка ще досі їй була незвідана й невідома, запізніла і, мабуть, остання. Від того ще сильніша.
А він каже їй про піст! Він, який так палко кохався з нею, тепер – взірцевий панотець!?. Радше – диявол у рясі?..
Дзвінка була у відчаї. Не знала, що має робити. В голові паморочилося, по щоках текли гарячі сльози.
Понуро сиділа в квартирі, на кухні за столом і тупо, впродовж кількох годин, дивилася невідь куди. За вікном сірів короткий, як заячий скік, грудневий день, забарвлюючи все в кімнаті у такий же сірий колір.
За стіною скреготнув ліфт. Рипнули вхідні двері. Клацнув вимикач, і жмут яскравого жовтого світла боляче різонув у очі.
– Ма, – гукнув Сашко з порогу, – ти чого в темноті сидиш?
– Га?.. – озвалася Дзвінка. – Це ти, сину?
– Я, а хто ж іще… Давай щось жерти, бо я голодний, наче вовк.
– Зараз, зараз…
Розігріла борщ, врізала хліба, налила в тарілку…
– А сметани?
Дістала з холодильника сметану, зачерпнула і застигла в задумі. Сашко забрав з її руки ложку, наповнену по вінця білою масою, яка повільно, тоненьким патьоками сповзала на стіл, вкинув у борщ.
– Що з тобою? – дивувався син.
– Нічого… Минеться…
– А батя де?
– Не знаю…
– Ну, да, знову пиячить… – роздумував у голос Сашко. – Ма, я Новий рік з друзями зустрічатиму.
– Добре.
– Бабосиків даш?
– Дам...
І попленталася в спальню, сама не своя.
Сашко здивовано стенув плечима, наліг на їжу. Чи то борщ був дуже смачний, чи він дуже голодний: рука раз-у-раз стрибала то в тарілку, то до рота.
Дзвінка примостилася на стільчик, а очима – на ікону.
– Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене грішну, – шепотіла пересохлими губами.
Більше нічого не могла промовити.
Пізній зимовий вечір чорнотою заглядав у вікно. Біля будинку невиразним світлом шкірився одинокий ліхтар, скрипів-рипів, гойдаючись у різні боки. Б'ючись грудьми об цегляні мури, диким звіром завивав вітрисько. Монотонно й жалісливо по підвіконню тарабанив дощ.
Не спалося.
Степана вдома не було. Десь загуляв. Це добре. Хай би й зовсім не приходив.
Дзвінка вже вкотре прокручувала в голові фільмотеку останніх подій. Пригадувала кожне мовлене Михайлом слово, кожен його жест, погляд, дотик. Шукала пояснення чому так сталося. Вона надто довго опиралася цьому зв'язку. І дуже довго йшла до нього. Ніби той рак: крок уперед, два назад, два вперед, крок назад. І знову все спочатку. Чому, саме зараз, коли вона переступила межу, пройшла точку неповернення – він зупиняв її? Вперто мовчав, без будь-яких пояснень і виправдань. Чому?..
Кажуть, що сильно прагнеш того, чого не можеш отримати. І чим більше не отримуєш – тим дужче хочеш. Можливо, так і Михайло, несамовито бажав її, допоки не переспав. Одержав нову цяцьку, награвся і закинув під лавку. За два рази все звідав, все відкрив. Натішився новими відчуттями і вже стало нецікаво. У всіх жінок все однакове, правда, подають вони його всі по-різному. Та нехай… Удома ж є своє… І спокійно, і правильно, і без зайвої метушні.
А як же вона?
А як же: "Я прошу вітер – передай обійми, промінчик прошу – в щічку поцілуй!" Для чого вся ця поезія? Казав би прямо – давай трахнемося! Все зразу було б зрозуміло. Зустрілися – спарилися – розбіглися. Ніяких претензій. Ніяких зітхань, лише інстинкт. Все просто. Все прозоро.
А так, у нього інтерес, а у неї лю-бо-в!
Засвітила нічну лампу. Годинник показував третю ночі. Встала. Заглянула до сина в кімнату. Він, скрутившись калачиком поверх застеленого ліжка, солодко спав, а на столі працював ноутбук.
"Треба виключити," – вирішила.
На кухні налила півсклянки води, накапавши туди уже традиційних тридцять крапель настоянки валеріани, собачої кропиви та глоду, випила одним махом.
Знову попленталася до себе в кімнату.
По підвіконню ще дужче вистукував барабанщик-дощ, скаженів вітер, і скрушно хилитався в зажурі капелюх підсліпуватого ліхтаря. Притиснулася до шибки. Холодне скло неприємно вкололо розпашілу щоку. Вдивлялася, намагаючись крізь чорну темінь ночі розгледіти щось важливе. Але марно. Надворі без просвітку, як і в неї на душі.
Тепер я добре знаю, що в людини є душа. Вона – в грудях, десь посередині, біля серця. Я відчула її фізичну сутність. А радше біль… Тупий, ниючий, пронизливий біль… Він тиснув розпачем, тугою, жалем, безвихіддю… Душа плакала пекучими слізьми. Вона ридала і просила рятунку.
Якщо біль тіла можна вгамувати таблетками, уколами, врешті-решт, хірургічним втручанням, то біль душевний… нічим. Хіба слово, доречне й мовлене вчасно… Хіба час…
Р. 23
Різними голосами дзвеніла перерва. Дзвінка, з купою зошитів, ішла з одного корпусу в інший.