Але ті попросту змовчали. Тай з розмови було видно що вони реально нічого не знають. Говорили те, що було відомо на загал. Їх погляди видалися дивними для Лео. Так ніби вони щось приховували. Але не факт.
Не дали результатів розмови із іншими членами групи. Всі ніби в рот набрали води.
І тільки від Стіва вдалося дещо почути нове. Він спершу не надто хотів розказувати. А далі почав:
– Лі, ти красива дівчина. Я не знаю навіщо тобі це але…
– Просто розкажи! Я тебе прошу! Ну будь-ласка!
– Гаразд… Лі, ти нічого не подумай, Радик познайомився з Ріккі ще дуже давно. Тоді він ще був хлопцем із якогось там провінційного містечка в Україні…
– Отже своєму стрімкому злетові він завдячує Ріккі?
– Ну не зовсім… – почав мнутися хлопець – Перш ніж потрапити на студію він працював у містера Тома. Це ніби батько Ріккі….
– І що? – здивовано спитала дівчина – Що ти хочеш цим сказати?
– Там було дещо … – раптом він замовк, бо до кімнати увійшли Кристіана, Том і Луїза.
Лео зрозуміла, що у біографії Радика було те, про що ніхто не бажав говорити. Значить мусило бути щось таке, про що вони знають. Але встидаються розказати. Однак, говорити про це з ними і про те, що вона почула від Стіва було не варто. Тим паче якщо останній замовк, коли вони зайшли.
Про Рікка мало хто говорив. Тому дізнатися будь-що було майже не можливо. Лео насторожув такий хіт подій.
Вона майже знала що щось зв'язує Ріккі і Радимира. Але що? І чому всі говорять про нього майже як про генія. І ніхто не говорить про нього як про людину. Людину, котра просто попала в потрібний момент. Людину, котра стала особистістю і побудувала свою кар'єру мало не на кістках. Зрештою, людину котру знала вона. Для всіх це був красивий, усміхнений з дівочими рисами обличчя юнак.
Лео сиділа в ліжку і дивилася на зоряне небо. З одного боку вона була утриманкою Радика. А з іншого – його дівчиною. Сам Радик ніколи не говорив їй про те, що його мучить, що він переживає. Фактично, він замикався перед нею. Чому? Щось змушувало його так поступати? Ніби якась стіна стояла між нею і ним.
Вона згадувала їхні зустрічі, аналізувала їхні відносини. Вона ніяк не могла заснути. Тільки уже тут Лео дізналася що вагітна. Це була Радикова дитина. Її мучили сумніви. Сумніви чи він, Радик, захоче цієї дитини. Що може кинути її. Хоча й підстав для таких думок у неї не було.
Ранок був просто прекрасним. Лео встала десь близько десятої години, коли сонце уже стояло високо. На дворі було досить жарко. Дівчина спустилася в кафе на нижньому поверсі готелю де вони проживали. На сніданок вона собі взяла каву і французькі круасани. Сюди ж зайшов ніби випадково Стів. Він ніби не бачив Лео і хотів швидко сісти у іншому кутку залу. Але дівчина гукнула його і запросила сісти поруч. Було видно невдоволену міну Стіва котрий ніби на голках сів поруч Лео.
– Ти вчора мені не договорив про Радика – звернулася вона – Пам'ятаєш?
– А що я тобі про нього розказував? – зробив здивований вигляд він – Я взагалі нічого не пригадую. І взагалі, ти ж краще знаєш його ніж я…
– Стів – перебила його Лео – Ти щось не договорюєш! Я точно знаю що тобі є що сказати!
– Лі, ти думаєш я тобі брешу? – вже відвертіше спитав хлопець.
– Не брешеш. Але чогось недоговорюєш! І це я точно знаю!
– Та перестань Лі. Ну навіщо мені це?
Їхня розмова зайшла в глухий кут. І не тільки з ним. Всі ніби змовилися. Але з чого б це? Навіщо їм це? Все ж бажання дізнатися правду не покидали дівчину. Будувати відносини з людиною, про котру ти зовсім нічого не знаєш, страшно. І це логічно.
По дорозі до басейну Лео зустріла Крістіну, котра повідомила, що у вечері вони усі збираються відриватися у якийсь місцевий клуб і що дуже хотіли б бачити її в своєму колі. Лі погодилася позаяк їй було сидіти нудно одній в номері довгими вечорами. "Три тижні – думала вона – Це ж так багато часу. Чому так довго? Радик мені не сказав чому саме варто їхати. Він завжди щось любив приховувати. І це так мене дратує".
Після обіду вона сиділа в номері і читала книгу, яка випадково потрапила під руки. Думками Лео летіла кудись далеко. Читати було не те що важко, просто не реально. Вона відклала і знайшла на полиці іншу. Це була "Божественна комедія" Данте Алігєрі. Великий італієць справді справляв враження. Тай сам книжка була чимось для дівчини. І не тому що Лео дуже розумілася в класиці чи високо цінувала слово. Просто для неї це було нове.
Там, у себе дома вона такого ніколи не читала. Американці доволі такі меркантильні. Їм не потрібне те, що не дає потрібних результатів. Це люди серйозних і точних розрахунків. Вони все роблять із розрахунку. Вся їх діяльність базується на питанні: "а що мені з цього?". Цікаво, але на відміну від країн на пострадянському просторі американці не напружують своїх дітей всіма "скарбами минулого". Добре це чи погано сказати важко. У кожного тут своя думка. Але факт залишається фактом.
Старий твір про філософію, любов і церковні ідеї. Але він настільки захопив молоду Лі, що вона читала з таким запалом ніби в перше вдихала повітря з ароматом фіалок, ніби вперше закохалася, ніби востаннє прощалася. Між рядками пробігали очі Радика.
Ми часто на підсвідомому рівні можемо щось думати. І хоч нам здається, що ми ніби відволіклися на щось інше. Або кажемо, що забули – воно все одно живе в нас в середині. Воно виринає нізвідки і продовжує мучити наші думки. Такою є людська природа. Природа, що стоїть між світом богів і демонів. Природа, що різнить нас від усіх інших живих істот на землі. Природа, котра змушує нас страждати, любити, ненавидіти, боятися і плакати, радіти і чекати, думати і шукати. Це те, що вище наших можливостей. І змінити бодай щось не можливо. Це щось інше. Щось більше.
Тим часом настав вечір. Компанія збиралася в похід до якогось вечірнього клубу. Лео не горіла бажанням. Однак, щоб не робити вигляду, що не поважає, все ж пішла. Чесно кажучи, дівчині аж ніяк не хотілося йти нікуди. Вона чомусь боялася. Звичайно що боялася.
Друзі Радика для неї були єдиними тут знайомими. Вони досить привітно ставилися до неї. Проте коли розмова заходила за самого Радика вони замовкали. Можливо заздрили. А може знали щось, чого їй знати було не слід. Зрештою, чого іще треба було дівчині. Все що вона хотіла – все по суті було. Радик не відмовляв їй ні в чому. У нього був якийсь не свідомий страх. Це було видно давно. Але про це говорити ніхто не наважувався.
…А тим часом десь далеко від неї Радик дописував останні акорди свого нового твору…
Глава 3
Радик сидів в дома. Раптом йому захотілося чогось солодкого. Чого він іще сам не знав. Але перш за все чого він хотів – просто прогулятися. Нова машина хоч і не була такою комфортною як його джип, що стояв у гаражі в дома. Все ж була так нічо.
Радик сів у машину. Куди їхати? Він реально не знав куди насправді можна було б.
Він катався вулицями міста. Йому подобалося просто так їхати. На дорогах було спокійно. Руху майже не було. Це було під вечір.
Сніг навкруги засипав усе і без того не впізнане місто. Світили ліхтарі. Все місто було вбране у гірлянди, котрі освітлювали його в цю темну пору доби.
Це був грудень місяць. На дворі швидко темніло. Фактично, уже десь до сімнадцятої було вже темно. Радик під'їхав під один магазин. Йому захотілося брендіколи. "Так – подумав хлопець – Як же тут ще далеко до Америки.". Він зробив покупку і вийшов на вулицю. Самому не вірилося, що він тут, за тисячі кілометрів від так звичного уже для нього життя.
Раптом вперше його настигла думка про Лео. Та Радик не завдав собі клопоту передзвонити до неї. "Ну навіщо відволікати людину. Хай відпочиває. І від мене також" – подумав він. На вході він наткнувся на якогось чоловіка, котрий мало не збив його на льоту в магазин. Цей тип здався Радику знайомим. Але хлопець не мав бажання ні з ким зустрічатися. А навіщо? Логічно, що всі будуть зараз його тільки простити про щось. А він ще добре пам'ятав старі образи.
Радик і далі катався по місту. В якийсь момент він зупинився і просто припаркував машину на обочині. Радик нагадав собі, що за містом є горб з якого видно усе місто. І як колись він іще з Танею там зустрічали вечори не один раз. Хлопець рушив туди.
Дорога була взагалі порожня тепер. Тому машину йшла мало не на повному ходу. Треба визнати Радик любив швидкість. Його пристрасть до швидкої їзди виросла в Америці. І це ж зрозуміло. Адже там на автомагістралі не поїдеш сорок кілометрів в годину.
Тут нічого не змінилося. Радик зупинився на самому горбку, звідки дорога вела в місто, що стояло в долині. Зараз, коли на дворі була ніч а місто освітлювали сотні ламп і різного роду гірлянд видовище було вражаюче. Він милувався цим краєвидом досить довго.
Проминула може година, може і дві. Чого хотілося зараз молодому чоловікові то це просто, щоб поруч хтось був. В машині тихо грала музика. Вона розслабляла Радика і вливала в застояну кров нову жагу адреналіну. Жагу нових пригоді і відчуттів. І цю прекрасну мить перервав дзвінок мобільного телефону.
Мобільний це була класна річ. З його допомогою можна спілкуватися де завгодно і з ким завгодно. Для людей це був взагалі подарунок "благ цивілізації". Це був Пітер, один із друзів і на майданчику і в житі. Він запрошував Радика через місяць летіти з ним до Стамбулу. А звідти до Італії. Радик сказав, що до Туреччини летіти зараз не може а от в Італії готовий буде зустріти його як раз через місяць.
Була вже майже десята година і хлопець вирішив повернутися назад. По дорозі додому йому знову ж хтось телефонував. Номер був не знайомий і тому Радик не збирався на нього відповідати. Залишив машину на дворі він зайшов у хату. Мама ще не спала. Вона дивилася телевізор. Пані Олена почула що син повернувся і вийшла з кімнати.
– Де ти був? – спитала вона.
– Гуляв – якось мляво відповів він – Я піду спати.
– А їсти?
– Я поїв дорогою… мам я звик до свого ритму..
– Ех.. знаєш, я хотіла з тобою поговорити.
– Ну то кажи – так само мляво сказав хлопець.
– Справа в тому, що у мене є одна талановита учениця. І раз ти уже тут – то міг би щось підказати, порадити… Ну не знаю там..то Лариси Миронівної дочка. Ти ж пам'ятаєш Ларису Миронівну? Нашу сусідку далеку!
– Ну можливо і… Швидше за все – ні.