Зустріч зі злотоплужником
Звитяжники ж молодці в Київ не вертаються,
Переможці витязі все на полі бранному,
Крім одного Самсона Самійловича.
"Гей у нас, могучих воїнів,
Плечі молодецькії не намахалися,
Коні добрії під нами не находилися,
І мечі булатні не притупилися!"
Та й зронив Олексій, син попа Леонтія,
Глупе слово, дурну мовоньку:
"Подавай нам силу хоч небесную,
Ми і з нею, братці, також справимось!"
Тільки те сказав нерозумнеє –
Враз з'явились два супротивники,
Крикнули до них гучним голосом:
"А нуте лишень з нами ратитись!
Одинадцять вас проти нас лиш двох".
Не впізнали супротивників ті богатирі,
Розгорілися на слова Поповича,
Розганяли коней своїх ретивих,
Налітали на супротивників сміливих,
Розрубали навпіл їх зі всього плеча –
Стало четверо, і живі усі.
Налетів на них Добриня Микитович,
Навпіл розрубав зі всього плеча –
Стало восьмеро, і живі усі.
Налетів старий Ілля Муровець,
Навпіл розрубав зі всього плеча –
Стало вдвоє більш, і живі усі.
Кинулись на них всі богатирі,
Колоти-рубать –
А та рать усе росте і росте,
На богатирів битвою йде.
Та не стільки рубають їх богатирі,
Скільки топчуть їхні коні добрії –
А полки усе ростуть і ростуть,
На богатирів битвою йдуть.
Билися три днини й три годиноньки,
Намахалися плечі молодецькії,
Коні добрії натомилися,
Булатні мечі притупилися –
А полки усе ростуть і ростуть,
На богатирів битвою йдуть.
Ізлякалися всі богатирі:
"Мо', через Дніпро – ік святій горі,
До тії гори, що з печерами,
Що з печерами, із угодниками-"
Перший не добіг до тої гори,
Як на місці враз – і окам'янів;
Другий не добіг до тої гори,
Як на місці враз – і окам'янів;
Третій не добіг до тої гори,
Як на місці враз – і окам'янів…
Не до радощів було тоді в Києві,
Не до втіх тоді було на усій Русі.
І не їли, й не пили,
Скоморохи не гули,
Сумували в хатинах і в теремах.
Кожен, чувши про се, поправляє булат,
Кожен, чувши про се, не виходить з палат.
І не знає ніхто, що їм діяти.
Тільки чашник князівський догадливий був:
Наливає всім чашу заупокійную.
Пили чашу одну, пили чашу другý,
І встає стар боярин Берм'ята Васильович:
"Годі нам, браття, вуса в зелен вино вмочати,
Ходім в чисте поле богатирям святоруським поклін оддавати".
Пішли всі з гридниці княжинецької в чистеє поле,
Кожному бачене серце тут коле:
Буй-тур Добриня Микитович стоїть каменем,
Буй-тур Ілля Муровець стоїть каменем,
Буй-тур Потік Іванович стоїть каменем,
Брати Притченки, брати Хапилові
Та Сухан Домантійович, славнії витязі, стоять каменем .
Стоять, мовчать, на те дивлячись,
Володимир стольнокиївський із княгинею Опраксією,
В куничих шапках, у барсових шубах,
Бояри й дружинники з воєводами,
Всі у латах, всі у кольчугах.
Мовчали-горювали,
Потай сльози втирали.
Що робити-чинити, далебі, не знали.
І насилу спромігся князь Краснеє Сонечко на такі-от слова:
"Що ж нам, братці, віднині робити-чинити?
Як же Русь нам святую тепер боронити?
Окаменів буй-тур Олексій Попович,
Окаменів буй-тур Добриня Микитович,
Окаменів буй-тур Ілля Муровець…
Прийде ж знову і знову силища превеликая,
З усякої землі, з усякої орди.
Усякому зайді хочеться сюди –
А святая Русь упорожні стоїть".
Мовить же на те старий Берм'ята Васильович:
"А погляньте лишень, хто се полем іде,
Хто се полем іде, мовби знак подає,
Мовби щось проти сонця поблискує-".
Справді, йде оратай,
За плечима сакви,
Йде собі, на коника погукує,
Пісеньку впівголоса поспівує,
Чепіги йому дубові поскрипують,
Плуг золотий проти сонця поблискує,
Лемеші об каміння покресують.
Він каміння з ріллі відкидає геть,
Дуб'я-колоддя відкидає пріч.
"Гой єси, ратаю́-оратаєчку!
Ти спинися, постримай же коника,
Шану-честь ти віддай стольнокиївському!
Що у тебе блищить в борозеночці-"
Орачеві байдýже, він трудиться,
Йде собі, на коника погукує,
Пісеньку впівголоса поспівує,
Чепіги йому дубові поскрипують,
Плуг золотий проти сонця поблискує,
Лемеші об каміння покресують.
Він каміння з ріллі відкидає геть,
Дуб'я-колоддя відкидає пріч.
"Чи ти чув, чи не чув— Та спинися ж лишень!
Володимир же тут, Красне Сонечко,
Із княгинею із Опраксією.
Уклонися, зніми свого брилика".
Орачеві байдуже, він трудиться,
Йде собі, на коника погукує,
Пісеньку впівголоса поспівує,
Чепіги йому дубові поскрипують,
Плуг золотий проти сонця поблискує,
Лемеші об каміння покресують.
Він каміння з ріллі відкидає геть,
Дуб'я-колоддя відкидає пріч.
"Се тобі я велю, стольнокиївський князь!
Усієї Русі повелитель єсьмь аз! "
Плугатар поправля за плечима сакви,
Вивертає за обрій лиш скибу за скибою,
Лиш чепіги в руках все скриплять і скриплять,
Златоплуг проти сонця поблискує.
СЛІДОМ ЗА "ІЛІАДОЮ" Й "КАЛЕВАЛОЮ"
Післямова видавництва
Книга "Златоплуг", на наш погляд, заповнює таку явну прогалину в українському письменстві: досі ми не мали повновартісного, великого героїчного епосу, як літератури багатьох народів, а тепер маємо.
Ні, "Златоплуг" – не "Іліада" чи "Одіссея", і Гребенюк – зрозуміло, не Гомер. Твори, з яких постала грецька художня словесність, проходили протягом віків через талант багатьох митців слова (судячи з досліджень "гомерівського питання"). Та й обсягом "Златоплуг", хоч і дорівнює більшості національних епосів, із творінням грецького генія (а також тибетського – "Гесéра", індійського – "Магабґарати" тощо) поруч не стоїть.
Ба більше, Гребенюк не тільки не Гомер, а навіть не Леннрот. Еліос Леннрот, фольклорист-аматор, у середині XIX ст. загорівся бажанням дати своєму народові карело-фінську "Іліаду". Ходив по закутках рідного краю і збирав розрізнені старовинні пісні-руни; потім, на своє розуміння, за певним сюжетом уклав їх у цілісну книгу (дописавши, чого не вистачало). А Віктор Гребенюк, редактор-професіонал, хоч і працював у фольклористичній установі та мав навички підготовки до видання народних творів, хоч і діяв за таким же методом, що й Леннрот, проте користувався вже зібраним іншими матеріалом.
Приклад видатного фіна запалив не одного поета, і слідом за ним на основі давньої спадщини чимало народів одержали свої героїчні національні епоси. Запалився було й Пантелеймон Куліш, але, скомпонувавши таким же чином один розділ епопеї "Україна" на основі дум, хутко згас.
Питання – чому на основі билин не було створено українського національного епосу, чому ця справа дочекалася Віктора Гребенюка, нашого сучасника— Ймовірно, за такий труд не бралися і в дорадянські, і в радянські, і в пострадянські часи, бо київські билини розглядалися як явище "російське": їх переважно там було записано, та й за кілька століть побутування в російській глибинці вони набули певного місцевого флеру. Хоча Михайло Грушевський в "Історії української літератури" відвів билинам київського циклу аж цілий том. І неупереджені науковці-росіяни завжди вказували на Русь-Україну як батьківщину цих творів.
Тож добре, що Віктор Іванович одважився. Ця книга має свої позитивні сторони та свої дискусійні моменти. Гадаємо, робота над "Златоплугом" іще може бути продовжена (як її, до речі, продовжували і над "Калевалою").
Авжеж, це не "Іліада" Гомера, і не "Енеїда" Вергілія, і не "Шах-наме" Фірдоусі. Але на полицю численних поетичних епосів, створених у XIX–XXI ст. за леннротівським почином, "Златоплуг" упевнено можна поставити.