Як на війні

Юрій Щербак

Сторінка 18 з 32

Маринка з Велтою купували персики. "Як люди люблять фотографуватися, — думав Баландін. — Дуже хочуть бути вродливими". Пригадав, які виробляв міни, коли його фотографували на Лук'янівці. Профіль. Фас... Хто там наступний?.. А тут? Солодкі жінки із відретушованими обличчями, з яких видалено все: прищики, зморшки, дрібні дефекти носа і зачіски, а також неповторний вираз очей, а також складку біля губ — усе, що робить людину людиною. "Я стаю жовчним, — подумав він. — Хіба мені не однаково?" Браві моряки. "Гарне у цього хлопця обличчя. Мені б таке, — подумав він із заздрістю. — Навіщо? Що я з ним робитиму? Добре, що Маринка схожа на Велту. Не припусти господи, щоб була дівчинка-боксер". Ще одна недоладна зачіска з кренделями на чолі. Сорочка, на якій зображено цілий ботанічний сад. Недбало зав'язана краватка. Гімнастерка — мабуть, щойно повернувся з армії. О, яка красуня! "В цьому є навіть щось потворне, — подумав він. — Надто вже кричуще відхилення од норми". Перевів захоплений погляд — і здригнувся: шпарки пронизливих очей, тонкогубий рот, лице стандартне, як п'ятак. Чубчик — його ретельно прилизаний чубчик. Вуха сокирками. "Це він. Що він тут робить?— подумав Баландін. — Відпочиває від трудів праведних, — відповів сам собі. — Він регулярно приносив свою сечу на дослідження. З такою ж регулярністю він влаштовував обшуки. Білок, п'ять-шість червонокрівців у полі зору".

— Ви йому підкорились? — спитав Ігор.

— Так.

— Він, мабуть, теж вважав, що це справедливо.

— Мабуть, — знизав плечима Баландін. — Не знаю. Він робив своє діло. А у нас своє діло. Головне для людини — ні в чому не мати сумніву. Головний ворог — це сумнів. Треба знати, чого ти добиваєшся. А все інше відкинути геть. У кожного повинна бути мета. Мрія. Може, навіть — недосяжна. Не треба боятися. Так навіть краще. Такі люди перемагають. Тільки вони. Всі інші підкоряються їм. Цих людей не люблять, ненавидять, але — поважають. Так уже заведено.

— Холодно, — позіхнув Ігор.

— Ідіть спати, — попросив Баландін. — Уже ранок.

— Піду, — підвівся Ігор. — Світло погасити чи хай горить?

— Нехай горить. Ідіть. Тільки дивіться, дівчат не розбудіть.

— Води вам дати?

— Не треба.

— Я пішов. Спокійного ранку.

— Спасибі вам, Ігорю. Погано мені було. Спасибі..

— Пусте. Налякали ви мене...

Зовсім замерзлий Ігор тихенько вийшов із кабінету Баландіна.

Махов уже спав тихо, тільки ледве чутно сопів. Ігор ліг на вистиглу постіль, не пробуючи навіть згорнутись клубочком. Поклав руки під голову, витягся в ліжку — ногами доторкнувся до холодної нікельованої спинки — і почав розглядати карту України: великий темний прямокутник на стіні, який уже почав вкриватися попелястим ранковим світлом; Ігор лежав, намагаючись вгадати древні обриси землі, пінисті кордони моря, розпізнати клапоть Криму на прозорій друкованій поверхні Чорного моря; він лежав, думаючи про траверс пасма Джугутурлючат і про міцних хлопців із "Спартака", які йшли вперед, не озираючись. Ці хлопці йшли на Джуги, і їх штовхало туди щось більше за звичайне честолюбне бажання закрити майстрів і одержати маленький срібний значок. "А що? — подумав Ігор. — І що штовхає Баландіна? Яка сила народилася в ньому, звідки вона взялася, хто він такий?"

XI

Ігор прокинувся о пів на дев'яту. Перед ним, оточена червоною широкою облямівкою, простяглася Україна — в рожевих та зелених переливах областей, у химерних звивинах залізничних ліній, шосейних шляхів і річок, у різноманітності сіл, містечок, районних та обласних центрів. Ігор приклав вказівний палець до повіки й натягнув її: карта втратила барвисту розпливчастість, її обриси стали чіткі, сухуваті. Ігор зрозумів, де ж він. Згадав, що сталося вчора вранці і сьогодні вночі.

Ліжко, на якому спав Махов, було порожнє.

Ігор здивовано помітив, що поверх ковдри на ньому лежить ще й фуфайка (такі фуфайки тримали в лабораторії на випадок морозів — співробітники, які сновигали з корпусу в корпус, накидали їх на себе).

В кімнаті було душно. Хтось у сусідньому приміщенні калатав по трубах парового опалення.

— Прокинувся, — констатував Махов, увійшовши до кімнати. Махов був у штанях і шовковій майці. Він розтирав вафельним рушником тіло так енергійно, що на плечах з'явилися червоні смуги.

— Що нового в цьому домі?

— Їсти подано. Тільки гарнір кепський. Макарони, — повідомив Махов. — Є какао, а також по шматочку "Київського" торта.

— Хана, — свиснув Ігор. — Якщо так почали годувати...

Махов повісив рушник на спинку ліжка і почав надівати смугасту трикотажну сорочку. "Де він дістає ці жахливі сорочки? — подумав Ігор. — Очевидно, йому їх дарують".

— Виспався? — спитав Махов.

— Де там, — скривився Ігор. — Вночі тут була божевільня.

— Що таке?

— Шеф ледве дуба не врізав. Стенокардія.

— А-а... — сказав Махов.

Він, не поспішаючи, застебнув смугасту трикотажну сорочку на всі ґудзики, поправив комірець і накинув на шию засмальцьовану краватку. Ліжко Махова вже було застелено за всіма правилами військового розпорядку. Краї подушки молодцювато стирчали, наче ріжки полковницької папахи.

Ігор ступив босими ногами на лінолеум, потягнувся і голосно мовив:

— Ні, панове. Ліжко я не застелятиму.

— Перестань, — сказав Махов.

— Приступаємо до водних процедур, — декламував Ігор.

— Ти худий, — із заздрістю сказав Махов. — Жереш, як слон, а худий, практично, як тріска. А мені не можна нічого борошняного. Я від торта одмовився.

— Браво! Ти кремінь, Махов. Сталева воля. Тебе можна запускати в космос. Ти цілком дозрів для цього.

— Щось ти надто вже розігрався, — примружився підозріло Махов. — Диви, не доведе до добра. Веселий дуже.

— Ти був коли-небудь на висходженні? — спитав Ігор. — Хоч раз у житті?

— Ні.

— Тоді ти цього не зрозумієш.

— Можливо.

Ігор нарешті надів шерстяну сорочку лагідно-гірчичного кольору. Поплескав себе по животі й сказав позіхаючи:

— Цікаво, що про нас у газетах напишуть. Як гадаєш? Народився в скромній селянській родині... Високо оцінили заслуги покійного С. О. Махова, нагородивши його почесною грамотою обкому ДТСААФ... Тільки ось як вони напишуть: після тяжкої тривалої хвороби чи раптово? І те й друге — неточно. Бо якщо після тривалої — всі подумають, що рак. Якщо раптово — подумають, що по місту прокотилася епідемія інфарктів. Якщо трагічно загинули — теж погано: скажуть, що по п'янці в аварію попали. Важко їм буде з нами...

— Ти за інших не розписуйся, — порадив Махов.

— Знав би ти, Махов, як я проклинаю себе.

— За віщо?

— За те, що поїхав з Домбая. Мені там посаду пропонували. Лікарем альптабору. Будиночок, гори, едельвейси, альпійські луки, Тур'є озеро, гарні сучасні дівчата, підвищена кількість ультрафіолету в повітрі. Життя! І гроші теж не ті, що тут. Жив би собі сто п'ятдесят років. Дурень!

— Хіба себе треба проклинати?

— Облиш, Махов. Набридла вже ця пісенька. І так здуріти можна.

— Що, розжалобив він тебе? — розуміюче посміхнувся Махов. — Ех, ти! Нюні розпустив. Альпініст... Олень!

— Я олень? Добре. Все ж таки благородна тварина. Але мені страшенно набридли сильні особистості. Розумієш? Ти, Чінгісхан, Баландін... Ікласті. З породи ікластих. У горах краще... Чистіше... без вас.

Махов нічого не відповів. По діагоналі перетинав кімнату — це складало чотири з половиною метри, машинально лічив кроки: не поспішаючи, ходив по білій, з сірими панелями кімнаті, забарвленій рідкуватим світлом осіннього ранку, по кімнаті, заставленій білими, наче аж мертвими, меблями, і тільки карта України, що висіла над їхніми ліжками, була насичена барвами, а все інше вкривали убогі, холодні кольори, притаманні лікарням та науково-дослідним лабораторіям. Блюзнірськими здавалися тут ліжка, особливо Ігореве незастелене ліжко. Махов зупинився, глянув на Ігоря:

— В житті не можна бути христосиком. Одного разу ми з Шуркою Смирновим взяли в полон фріца. В сорок п'ятому. Він нам фотографію тицяє. Ось, мовляв. Фрау, кіндер. Ми розкисли. Перемога все одно. Що ж, закидай ноги на плечі... Він у лісок, у лісок. Як гахне звідти. Шурку — на смерть. Зрозумів?

— З чого це він гахнув? — глумливо поцікавився Ігор. — 3 прямої кишки? Чи з пальця? Брешеш...

— Із автомата. Олень. Там його приятель сидів... Чекав.

— Тепер ти мене послухай. Вечір спогадів. Сидимо на Білалакаї. Вів нас Гіля Погребняк. Цього літа. Не розрахував. Сніг як сипонув — темрява, батеньку мій!.. Не розрахував він. Думав — проскочимо. Харчів — анітрохи. Ледве сидимо, дихаємо. Гіля каже: "Хлопці, бийте мене. Ну хоч у морду дайте разочок. Я заробив. Хоч разочок. Загнемося — жалітимете, що не дали". Ми мовчимо. День, другий, третій. На третій день — день народження Гілі. Була з нами дівчинка одна — Галка Калайдюк. Перший клас. Витягає банку згущеного молока. "Гілечко, — каже, — з днем народження!" Чмокає його. Ми його за вуха. Льодорубом по банці — і по колу... На четвертий день — сонце. Ми пішли.

— Дешева романтика, — презирливо сказав Махов.

— Яка там романтика? Дурень. Ми в одній зв'язці йдемо. Зрозумів? Нам не можна штурхати один одного. Однією мотузкою зв'язані. Треба триматися разом... Піду, вмитися треба.

В коридорі Ігор зустрівся з Баландіним. На грудях у того над верхньою кишенею халата була велика іржава пляма, і це трохи здивувало Ігоря: шеф завжди дотримувався чистоти. Баландін змарнів, обличчя втратило свіжість, волосся розкучмане, а на щоках уже пробилась рясна поросль, як у людини, що звикла голитися кожного ранку. Баландін сонливими, забудькуватими очима подивився на Ігоря, пройшов був повз нього, потім обернувся:

— Ви... нікому не казали?

— Про що?

— Про ніч.

— Ні, — збрехав Ігор.

— Не треба казати.

— Гаразд.

Баландін злегка хитнув головою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, все вирішено, й важко пішов до серологічної кімнати.

Ігор хлюпнув один раз в обличчя водою, що зберігала металевий запах труб, і витерся.

— Добридень, — сказав він, побачивши Дорошенко. Вона несла із заразної кімнати штатив з пробірками. Дорошенко вдяглася в халат, а хустку насунула на самі брови. Виглядала кепсько.

— Як спали? — спитав Ігор.

— Стеля протікає, — зітхнула вона. — Може впасти.

— Треба полагодити.

— Подзвоню зараз до бляхаря. — В її голосі і рухах відчувалась втома.

— Я сам полагоджу.

15 16 17 18 19 20 21

Інші твори цього автора:

Дивіться також: