Нехай твій козак ще й Богові дякує, що така жінка від нього відчепилася.
— Тут, — промовив Борковський, — є щось, що торкається твоєї милості. Як тільки твоя милость приїхав до нас у Чернігів, зараз посилав стрільця Якушку за бабою Білобочихою, відомою всім зводницею, і прохав, щоб вона твоїй милості добула на ніч Ганну Кусівну, про яку казано твоїй милості, що то найкрасовитіша з дівчат чернігівських. Білобочиха те сама нам повідала і свідки на те є: нашого полку старшини; обозний і писар. А скоро після того Ганна Кусівна пропала. З того немалий якоби суспект[38] виникає на поступки твоєї милості.
— Не годиться тобі таку дурницю мені говорити, такі незвичайні речі, не мені таке слухати! — аж кинувся з гніву воєвода. — Тобі дурна баба наплескала, а ти з дурощів своїх хохлацьких смієш мені те в вічі казати! Білобочиха твоя як собака бреше, а ти її брех за вітром розносиш, та ще й мені насмілюєшся говорити, забуваючи, що я старший і шановніший за тебе вдесятеро! Я — царський воєвода, а ви всі козаки-мужики й мужичі сини!
— Вибачай, пане воєводо, — промовив Борковський, — тільки про те, що розповіла Білобочиха при свідках, пошлеться в Приказ, та, може, й ще дещо про твою милость.
І не попрощавшися вже зі схвильованим воєводою, Борковський пішов від нього. Повернувшись додому, він сказав полковниці:
— Ота Кусівна, що пропала, — то я бачу — воєводське діло, прокляте то діло!
Через день прийшов до Борковського чернігівський війт із бурмистром та з двома давнинами (членами магістрату). Вони принесли Борковському скаргу до царя, в якій написали, що виробляв воєвода Чоглоков і просили, щоб його з Чернігова було взято. У цій жалобі обвинувачувано Чоглокова за всі ті вчинки, що полковниця розказувала чоловікові, коли він повернувся з походу. Борковський покликав полкового писаря, звелів читати супліку при собі і при війті з товаришами, а коли писар дочитав до того, що воєводські люди підмовляли жінок і дівчат на сороміцьке діло для воєводи, Борковський припинив читання й сказав:
— Припиши ще тут: чернігівська міщанка Білобочиха перед полковником і полковою старшиною розповідала, як воєвода, покликавши її до себе, казав їй підмовити на блудне з ним діло козачку Ганну Кусівну, що вступила перед цим у малженський союз із козаком Молявкою-Многопіняжним. Потім оця Ганна, коли її чоловік пішов у похід із іншими козаками, безвісти пропала; вже коли козаки повернулися з походу, цей воєвода повідомив полковникові чернігівському Дунин-Борковському, що начебто ця Ганна вступила в нове малженство з його воєводським чоловіком і нині мешкає з цим своїм новим мужем у його воєводській підмосковній вотчині. Того ради переконані, що воєводі було відомо про таке беззаконне викрадання жони від живого мужа і віддання оної в малженство з іншим чоловіком, і що воєвода сам був не безучастником такої справи.
— Та ще припиши тут, що скарга подається не від самого міщанства, а й від чернігівського козацтва. Усе, як треба, скомпонуй і мені подай, щоб одіслати до ясновельможного.
…Молявка-Многопіняжний, відбувши похід, прибув у свій Чернігів, щоб, спакувавшись за якийсь тиждень, їхати з матір’ю та молодою жінкою в Сосницю. І не розказати, як страшенно зраділа стара Молявчиха, коли, зустрівши сина й обцілувавши його, довідалася, що він за такий короткий час із простого рядовика дослужився до хорунжого, а тоді й до сотника, та ще й так, що має право посилати листи просто до самого гетьмана. А тільки-но запитав він про жінку, мати відразу розказала йому про страшну подію. Почувши те, Молявка зблід як крейда і прикипів до місця.
Мати давай розважати сина:
— Синку! Не журись! Я тобі скажу: необачно ми зробили, що засватали дівчину з цієї сім’ї. Досвідчилась я, що непевні то люди. Звісно, перше, як нам було знати, що воно таке, а опісля стало видно, що люди недобрі, погана сім’я. Та й молода — Бог-зна що! Тут щось та не гаразд. Як-таки так, як вони кажуть: пропала, і хто його знає, де й куди поділась. А тут Кусиха наплела на мене таке, що й казати ніяково. І відьма я, і чарівниця, і лукава я, і злюча... такого наплела, такого на мене понабріхувала, що не сподівалась я ніколи дожити до такої ганьби.
Стара почала ридати. Тоді вже син почав її розважати, але слова матері глибоко зайняли йому душу і відразу відвернули його від жінки і породили злобу до Кусів, що здавалися йому винними через те вже, що мати на них жаліється, плачучи. Але така переміна тільки ще народилася в ньому, і він не то іншим посоромився б виявити її, але щиро хотів би й сам не помічати, що вона в ньому народжується. Молявчиха радила йому зовсім не ходити до Кусів і казала, що боїться, щоб там його не причарували. Син одначе цього разу не послухався такої ради і пішов до тестя й тещі.
З того страшного дня, коли зникла їхня єдина дочка, Куси не переставали тяжко журитися і так змарніли за журбою, що Молявка насилу зміг упізнати тих, що тільки три місяці не бачив. Обоє зустріли його ласкаво, але тяжко ридаючи. Заплакав із ними й зять. Але Кусиха зараз же почала докоряти Молявчиху, хоча щоразу все прохала в зятя вибачення, що так говорить про його матір. А про те палка й горда, але дуже добра серцем Кусиха казала, що вона готова й помиритися.
— Зганьбила, — казала Кусиха, — всю нашу сім’ю, повигадувала про нас чорт знає що таке, аби добрих людей од нас одвернути. І хто її знає, чого вона так на нас визвірилася. Нічого, далебі нічого ми їй не вдіяли, ми до неї з щирого серця як до родички нашої, а вона на нас — як лютий ворог. І тепер ми на неї нічого, Бог із нею, нехай Господь її судить. А ми нічого, таки нічогісінько!
Слухаючи те, Молявка не знав, що йому й одказати, але Кус допоміг йому. Він устав, пішов до дверей і сказав:
— А йди, зятю, сюди, я тобі щось скажу.
Молявка вийшов удвох із ним у сіни.
Кус тоді йому:
— Ти, зятю, на це не потурай! Поколотилися проміж себе жінки, а тут де взялися цокотухи збоку та й стали їх підцьковувати. Постривай, любий зятеньку, все переробиться й зміниться. Аби тільки Ганна знайшлася, то ми б гуртом узялись і зараз старих бабів на згоду привели. Ох! Та де-то тієї Ганни взяти!
І Кус гірко заплакав.
Зворушившись із плачу батька й матері, Молявка обіцяв із усієї сили шукати Ганну, переконував, що він і в пекло ладен іти, аби тільки її визволити з лиха та повернути. Наприкінці сказав, що піде зараз до полковника спитати ради, куди йому кинутися.
Прийшов Молявка-Многопіняжний до свого полковника.
Борковський звичайно поводився зі своїми підвладними згорда по-начальницькому, робив так саме досі й із Молявкою, але цього разу зустрів його всміхаючися, поздоровляв із сотництвом, казав, що, зостаючись і далі в Чернігівському полку, він завжди може розраховувати на свого полковника, як на щирого протектора й добродія. По тому Борковський розказав йому, що чув од воєводи про шлюб Молявчиної жінки з воєводським чоловіком. Молявка зблід і затрусився. Борковський почав його розважати так само, як і мати, доводив, що хоч тут і був підступ од воєводи, але так би не сталось, якби молода Молявчиха сама тому не сприяла і на те не пристала, а то як би ж вона опинилася десь під Москвою й повінчалася з іншим. Полковник радив і Молявці зректися такої жінки, бо вона зламала йому вірність, та й пошукати іншого подружжя.
— Моя рада, серце козаче, — говорив далі полковник, — піти до воєводи та взяти від нього випис про те, що, казав він, до нього прислано від попа того, що вінчав твою жінку, та з цим виписом іти до преосвященного Лазаря: нехай він, побачивши, що жінка твоя порвала малженський союз, дозволить і тобі як вільному і взагалі від того союзу свободному з іншою дружиною закон прийняти. Архієпископ повинен тобі те на письмі дати. Ти молодець голінний і дуже розумний: піднесешся високо. Я це бачу. Бо я старий птах — наскрізь тебе, як і кожного чоловіка, бачу. Кусова дочка — невелика пташина, а за тебе тепер хоч яка панночка заміж піде. Та от, прикладом сказати: у моєї жінки є небога — сестрениця[39]. Багато вже до неї молодят залицялося, вона всіма гордувала і гарбуза їм підносила. А тобою і та не погребувала б. Це я тобі так тільки, на приклад кажу; таких панночок чимало знайдеться в сім’ях у наших значних товаришів. А то все не рівня якимсь Кусам. Бо ти, серце козаче, тепер уже не рядовик, а сотник, наш брат, значний товариш, так тобі вже слід із нашим братом, а не з простими рядовиками ріднитися.
Молявка-Многопіняжний одразу підбадьорився від таких слів і дякував полковникові за добру батьківську раду.
Повернувшись до матері, він розказав їй про все, що чув від полковника.
— А що! — раділа Молявчиха. — Говорила я тобі: щось не гаразд, непевні вони всі, і необачне було твоє оженіння. Так воно й є, як я казала. Не без власної вини її було те, що вона зникла. А що, чи не правда моя? Тепер сам бачиш і розважиш: уже ж не без її згоди повінчано її з кимось іншим. І полковник, бач, теж говорить. Полковник тобі добра хоче. Що він тобі натякнув про якусь свою сестриницю, так це, щоб ти догадався та посватав. Цур їй, тій Кусівні, — нехай її ті люблять, що в болоті трублять. Іди, синку, швидше до воєводи та попрохай у нього той випис, що полковник тобі казав, а там чвалай до владики, щоб тобі дозволив оженитися з іншою. І справді, синку, ти вже не абиякий рядовик, а сотник, дякувати Богові, з панством урівні, так тепер тобі вже не з простими черняками, а з родовитими знатися і приятелювати годиться. Ти ж молодий та хороший, мій синочку любий! Авжеж після всього оце, хоч би Кусівна та й повернулася до тебе, хіба ж би ти її прийняв за жінку з-під якогось там — чорт батька зна! — московського холопа. Таку паскуду й скибкою взяти гидко!
Молявка-Многопіняжний прихилився до материної мови. Довідавшися, що його жінка вже належить іншому, — чи з власної її волі те сталося, чи ні, — однаково вона вже йому стала нелюба, та й думка породичатися з панами, з самим навіть Борковським, що раніше уявлявся йому так пишно-високо, що й не доступишся до нього, надія взяти за жінкою маєтності, запанувати, побачити до себе від своїх колишніх товаришів-рядовиків ту покірну шанобу, що звичайно бувала до урядових та значних людей, — дуже вже все це принадне було тому, що й попереду раз-у-раз думав про те, як би йому піднестися вище.