Такі хвилі виникають під час моретрясіння й вибуху підводних вулканів. Тут же, між Кокосовими островами й островом Різдва, де ми, очевидно, перебуваємо, вулканів — безліч. Підхопивши лакану серед океану, та сейсмічна хвиля понесла її на низинний кораловий острів. І, відступаючи, понижчала, а нас лишила у високому гіллястому сідалі.
— І ми не випали, не потонули?
Кім Михайлович метнув погляд на Зайця.
— Он його запитай, нехай розкаже.
— А що розповідати? — зніяковів Альфред. — Шторм в шторм — він нікого не щадить, не зважає ні на ранги, ні на чини.
— І все-таки, хлопче, розкажи, — наполіг командир. — Васькові цікаво послухати.
— Ну… ну, — затнувся Альфред. — Налигач, яким я був прив'язаний, перетерся, і мене жбурнуло аж он на ту гілляку, — показав він ліворуч на зчухране верховіття.
На кількаметровій висоті над нашою лаканою білів довжелезний, схожий на шию жирафи, сучок і на ньому, немов намисто, висів, унизаний кокосовими горіхами, чийсь рятівний пояс.
— Ото я там і був, — пояснив Заєць. — Сидів собі, поки аж спала вода.
— Не сидів, а висів, як кажан, пов'язкою для стегон зачепившись за сучок, — уточнив командир.
— Ой, Васка-Кваска! — сплеснула в долоні Лота. — Ми думал: Зайца літає або-або…[30]
— Полетиш — аякже! — відказав Альфред. — Та й ти, да Гама, скажу, мав вигляд… гм… як у сплячої красуні — лежав непорушно під лавою лакани. Вдарило тебе добряче. Наковтався води, й памороки забило. Ми вже, зізнатися, й не думали, що оживеш, — кліпнув він поруділими бровами. — Всі тебе рятували. Робили масаж серця, розтирали задубіле тіло. А я, як і тоді, після втечі з Голови Дракона, коли відкачував — бідна моя Чао! — макаку, робив тобі штучне дихання.
— Ну, ти ж у нас відомий мавпячий рятівник, — кволим голосом зауважив я.
— Тобто ти хочеш сказати, що й ти, Васько, — мавпа?
— Я цього, Альфреде, не говорив.
— Але так виходить.
— Ну, що мені з вами робити? — знизав командир плечима. — Знову зчепилися, як півні.
Мені добре нам'яло боки — стегно боліло, і я кілька днів пролежав у лакані.
ЗЕМЛЯ, ЯКУ МИ ШУКАЛИ
Знову, як і на атолі Туамако, куди нас із Наташею винесла колись течія, — перед нами зараз лежав безлюдний острів.
Видно, так уже мені на роду написано, що я, хлопець із далекого степового села, повинен стати остров'янином, а мої пригоди, почавшись раз, триватимуть безкінечно.
Бідна моя матуся! Вона не хотіла, щоб я пов'язував свою долю з морем.
— Ти ж такий неслухняний, Васильку, — казала жартома й водночас із докором, — як і той англійський хлопець із міста Йорка — Робінзон Крейцнер. Він теж, не послухавши батька й неньки, вирушив у плавання.
Мати, як ви здогадуєтесь, мала на увазі Робінзона Крузо. Він таки був неслух і згодом, коли ковтнув лиха, картав себе за це й гірко розкаювався. "Ніколи, мабуть, — думав він, — поневіряння молодих шукачів пригод не починалися так рано й не тривали так довго, як мої".
Що ж, я, Василь Гайовий, порівнювати себе з ним не беруся, хоч, правда, мої пригоди почалися ще в молодшому віці, ніж у Робінзона Крузо. І кінця-краю їм не видно…
Невже мені судилося стати вічним скитальцем, другим Робінзоном Крузо? Навіть те, що зі мною трапилося в Індійському й Тихому океанах, — ніби захоплюючий роман.
Втім, якби про це та хтось написав. Бо, мабуть, замало бути лише матросом Олександром Селькірком — прототипом Робінзона Крузо — і пережити те, що він пережив на острові Мас-а-Тьєрра, — потрібен ще й Данієль Дефо — письменник, який би з усього того склав роман.
Я пригадую — мене здивувала повна назва книжки Данієля Дефо: "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої ріки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його кінець кінцем визволили пірати, писано ним самим".
Що й казати — довга назва. Мої пригоди можна було б назвати набагато коротше, але про них ніхто нічого не знає. Та й чи дізнається коли-небудь? Не шукатиму ж я свого Данієля Дефо!
Та й гідність, зрештою, не дозволяє, ще подумають, що хочу прославитися. Отож нехай усе лишається незайманим і безмовним.
Острів, куди нас цього разу винесла сейсмічна хвиля, був плаский, низинний суходіл — один із тих острівців довкола лагуни, які разом утворюють коралові атоли.
Цей атол звався Хібоко. В перекладі з тубільної говірки означає — Густе Хмаровиння, бо коли на нього дивишся з далини, здається: над водою виснуть кучугури хмар.
Острівці полінезійського Туамако, на яких мені довелося бувати, так само, як і низинні суходоли архіпелагу Чагос, роз'єднані між собою вузькими протоками. До того ж і на Туамако й на Чагосі більшість островів — підводні й лише деякі починають осихати або височать уже на метр-другий над водою.
Хібоко мав інший вигляд. По-перше, всі його острівці (їх було не менш як двадцять) здіймалися над поверхнею океану. Один із них — той, що лежав праворуч, по сусідству з островом, на який жбурнуло нашу лакану, був високий і нагадував вулкан із зрізаним конусом. На ньому, мабуть, і живуть люди, якщо вони, звичайно, тут є. Бо він — єдиний, якого не в змозі затопити прибій, що виникає під час шаленства тамтешніх циклонів — орканів та високих сейсмічних хвиль.
Проходи між цими островами широкі. І, якби не знати, що внутрішню лагуну від океану відділяє бар'єр невидимого підводного рифу, можна було б подумати: усе це — океан, так широчіє між крихітними острівцями голуба гладінь проток.
Мало-помалу ми освоювалися на новому місці. Поки болів у мене поперек, не даючи змоги підніматися з човна і сходити вниз, я, лежачи, з верхотури розглядав наш острів. Називаю його "нашим", бо ще невідомо, скільки на ньому доведеться жити, а, крім того, він справді наш, якщо врятував од сущої смерті.
Майже всі острови коралових атолів схожі між собою. Формою вони подібні до місяця-серповика. Їхній вигнутий, гористий бік завжди звернутий до океану так, ніби цей невеличкий і зухвалий суходіл справді може протистояти натискові розгніваної стихії!
Увігнутою і зовсім стесаною стороною, що непомітно переходить в узбережжя та зливається із водою, острів тулиться до тиховодної, затишної лагуни.
Наше гніздо-лакана височіло в самому небі. Пальми, казуаринові, інші дерева росли не густо. Крізь них добре було видно майже весь суходіл, особливо південну, звернуту до лагуни, частину.
— Ну, Васильку, лишайся вдома, а ми тим часом підемо добувати харчі,— мовив Заєць, спускаючись слідом за Кімом Михайловичем, Бараратою й Лотою вниз.
Скочити на землю з дерева, куди нас занесла нечиста сила, неможливо — таке воно високе. Та й злізти ніяк, бо стовбур товстий, і руками його не обхопиш.
Барарата запропонував зробити "живі" сходини: пригнувши гілля горішнього ярусу, зв'язати з тим, що нижче. Уступ за уступом, щабель за щаблем — від гнізда аж до землі. Мов за канат, схопившись за сучкувате гілля, з лакани спочатку потрапляєш у зелений "коридор", а вже звідти — на драбину.
Я заздрісним поглядом проводжав друзів. Мені так кортіло вниз! Адже я давно під ногами не відчував берегової тверді. І хоч зараз уже не на гойдливих хвилях, а все ж і не на землі. Тільки й того, що вважається: на острові. А перебуваю я в небі, точніше — між небом і землею.
Друзі невдовзі зникли серед гущавини. Я лишився один.
Поривистий вітер, дмухнувши з океану, розкуйовдив і пригнув гілля, яке маячило в мене перед очима й застувало виднокіл. І ось я побачив: острови, знизу порослі клубливими манграми та високими розлогими деревами, посередині один за одним зводилися над океаном, ніби хмари, гнані вітром, притиснуті ним низько до води. Це було справжнє густе хмаровиння, як тубільці звуть свій атол Хібоко.
Серед численних острівців височів, підставивши буйнозелену голову сонцю, острів-вулкан із зрізаною, закучерявленою джунглями вершиною.
Не міраж, не примарне видиво — справжня, надійна земля.
"Ось Індія, яку ви шукаєте!" — згадав я слова з поеми Камоенса "Лузіади". Їх вигукнув стерновий, араб Ахмад ібн Маджід, що допоміг Васко да Гамі не збитися з курсу й припливти до берега омріяної землі.
— Ось земля, яку ми так довго шукали! — вголос мовив я, і сльози мимоволі затуманили мій зір.
Я ще нездужав, виснажений голодом та хворобою. Раз у раз паморочилася голова, а очі застеляв туман. Іскристе сонце, як і в океані, знову до болю сліпило, здавалося: я тону в огненній повені, і лоскітливі хвилі стуляються над головою.
Отямившись від забуття, відчув на обличчі вологий дотик. То вітер, хитнувши дерево, струсив дрібне, схоже на крила метеликів, листя.
Сонце ніби вбрід перейшло через океан та наш острів, повисло над лагуною. Його проміння, заплутавшись серед верховіття, уже не так пекло. А гористий острів-вулкан правобіч стало видно ще краще.
Я вдивлявся, сподіваючись уздріти на ньому хоч які-небудь ознаки перебування людини. Все марно — вічнозелена гущавина лісу надійно прикривала землю згори.
Роздумуючи про те, що це за острів, я незчувся, як минув день. Сонце от-от мало розтанути у присмерку вечора. А друзів досі не було. Чи не скоїлося з ними чогось лихого? — непокоївсь я.
Та ось із-за дерев долинуло:
— Васько, салют!
То голос Зайця.
Я перехилився через борт лакани й від подиву зойкнув — внизу на кораловому кришиві стояла вся ватага — Кім Михайлович, Альфред, Барарата, Лота.
— Що, не впізнаєш? — засміявся командир.
— Ви і ніби не ви… — не перестаючи дивуватися, відповів я.
Бо їх таки важко було впізнати. Якийсь маскарад! Кім Михайлович, Лота й Барарата в крислатих сомбреро та натільних пов'язках. На шиї у Зайця висів ще й вінок.
— А це ось тобі! — підняв над головою щось скуйовджене й ворсисте. — Нове вбрання короля, яке я виготовив особисто для тебе. Пов'язка для стегон і бриль.
…Того вечора ми лягали спати, поївши і копри й диких, щоправда, зеленуватих бананів.
Альфред на маленькі шматочки різав м'якуш кокосових горіхів, один за одним подаючи мені.
— Я тебе, Васильку, годую, як немічне пташеня, — примовляв він. — Коли окріпнеш і вилетиш із гнізда, не забувай, хто тебе поставив на ноги.
— Не забуду, Альфреде!
СЛІД "БАРАКУДИ"
Із того, що розповіли друзі, стало ясно: ми на острові, цілком придатному для життя.