— промовив Володимир, і обоє дружньо засміялись, як змовники.
З усього видно було, що учта влаштована як на честь Володимира, так і на честь Баталової. Їх посадили за столом поруч і, виголошуючи тости за успіх талановитого маестро, одночасно згадували героїню сьогоднішнього спектаклю — Баталову.
Їхні обличчя урочисто сяяли. Вони нахилялися і серед підпилого гамору говорили одне одному на вухо дотепи й підтримували одне одного сміхом. Було враження, що учта ця — заручини Володимира з Баталовою.
Ганна сиділа поруч із Гдалем, придивлялася до його зморшкуватого обличчя, і їй здавалося, що й вона вже така зморшкувата, віджила. Тут, у музичному колі, вона почувалася всім чужою й непомітною. Володимир тепер така видатна особа, що Ганні вже не вірилось, що вона була коли-небудь поруч із ним.
Баталова багато пила, багато говорила, й усі прислухалися до її сентенцій, сміялися з її дотепів, Ганна ж за весь час не промовила й слова прилюдно, ніхто не виголосив за неї тост.
І серед загального сміху й веселості Ганну оповила журба. Кожна з другорядних навіть артисток мала більше спільного з Володимиром, аніж вона. Її життя пішло хибним шляхом. Її місце заступила Баталова.
Уже коли Володимир був у пальті й тримався однією рукою Ганни, другою рукою він салютував Баталовій. У відповідь йому з натовпу маячила її рукавичка.
Узяли візника. Ганна мовчала. Почувалося, що і Володимирові ні про що з нею говорити, але так, ніби для годиться, він озвався:
— Правду кажучи, мене дуже здивувала твоя зустріч із Ніком.
— А мене зовсім не здивувала твоя поведінка з Баталовою.
XIII
Вечоріло. В сутінках околиця міста ніби прилягла одноповерховими будинками на відпочинок. На тлі заграви розпаленого металу неба замислився завод.
Нік мовчазний сидів у своєму кріслі. Збоку від нього Таля меланхолійно переставляла пальці по клавішах піаніно.
Серед такої задуми несподіваним дисонансом врізався дзвоник.
Таля побігла відчиняти, й у ту ж мить радісно задзвенів її голос: "Мама, мама!.."
Нік схвильовано підвівся з крісла.
— Як у вас тут затишно! Справді, як у монастирі.
Але з приходом Ганни затишність відлетіла. В кімнаті засвітили електрику, й Ганна, не роздягаючись, квапливо почала розповідати:
— Вже давно лагоджуся зайти, все ніколи. Я ж тепер щодня ходжу на лекції в технікум. Бачила, Талю, коли-небудь таку студентку? О, тепер я почуваюся на десять років молодшою. Часом здається, що я могла б іще два виші закінчити. Навіть не можу собі подарувати, що ото я досі сиділа, не виходячи з хати. Стільки є цікавого в науці! Я дуже багато тепер читаю.
Ганна справді виглядала тепер бадьорішою й не по літах рухливою. Рухи сміливі, в голосі життєрадісність. Навіть сонливі торбинки, що вже складалися під очима, тепер розгладились.
— Я радий за тебе, — промовив приязно Нік. — А як же там Володимир Андрійович?
— Нічого, дякую. Працює. Ми навіть рідко тепер із ним бачимось.
— Я вже кілька разів заходила й ніяк не можу нікого застати, — озвалася Таля. — Думала, що ви вже виїхали куди.
— А я думала, що ти вже зовсім забула за мене. Сьогодні вирішила, не зважаючи ні на які лекції, забігти хоч на хвилинку…
— А ти хоч роздягнися.
— Та ні, серденько, я поспішаю. Зараз біжу.
— Мамусю, — докірливо глянула Таля, — ти тільки раз зайшла, і вже так скоро?
Ганна глянула на Ніка. Він сидів, опустивши погляд додолу. Його вираз промовляв, що він не хоче приневолювати Ганну, але волів би, щоб вона залишилася.
І Ганна залишилась. Від загальних тем перейшли до хатніх справ і врешті до Нікового винаходу.
У цей час прийшли до Талі подруги готувати лекції, і Таля замкнулася з ними в бічній кімнаті.
Нік почав викладати перед Ганною обчислення, які він перевів за останній час.
— А ти знаєш, — перебила йому мову Ганна, — мені здається, що я могла б вивчити математику.
— Звичайно, могла б… Хіба математика — це щось недосяжне?
— Я шкодую, що тоді з тобою не використала часу. Тепер я, мабуть, зовсім іншими очима дивилася б на твою працю.
— Безперечно. Та вже нема чого жалкувати. Так чи так, а тебе вже не привабить моя праця.
— Даремне ти так думаєш. Мене цікавить кожний крок у твоїй праці.
— Тільки не я.
Нік підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Обох пройняла гнітюча мовчанка. Але раптом Нік майже з розпукою промовив:
— Ну, скажи, яка втіха мені від того, що я, може, комусь дам зайву крихту світла? А що для мене в перспективі?.. Те, що, може, незабаром забереш від мене й Талю?..
Ганна співчутливо дивилася на нього пильним поглядом, ніби силкуючись виміряти глибину його розпуки, і зовсім несподівано для самої себе тихо промовила:
— Поки ти не одружишся, я не заберу від тебе Талі.
Нік докірливо дивився якийсь момент.
— Невже ти думаєш, що я можу одружитися?
— Тобі треба одружитися.
— Я кажу, що я міг би одружитися тільки з тим, кому ти могла б довірити Талю.
— Я ніколи нікому її не довірю.
— І я ніколи не одружуся.
— Як же ти будеш жити?
— Так і буду. Хай покутуватиму все життя за те, що завинив перед тобою.
— Я давно тебе простила.
Нік чуло взяв її за руку. Ганна не відіймала. Обоє чомусь замовкли. Вони почували пульс одно одного, і з кожним його здриганням у них збільшувалось почуття взаємної приязні, зростало хвилювання.
Ганна міцно стисла руку Нікові, підвелась.
— Вибач! Я все ж мушу йти на лекцію.
Він покірливо озвавсь:
— Дякую, що зайшла. Вітай Володимира Андрійовича.
Того вечора Ганна довго думала на самоті. Її тепер мучила докорами жертва, яку вона зробила Нікові в хвилину жалю до нього. Життя з Володимиром без Талі для неї видавалося тепер легковажністю. Таля потрібна їй, як самий сенс її життя. А втім… чи може Володимир стати Талі за батька? Таля прихильна до Володимира, так, але чи ж є це прихильність дитини?..
Такі ж довгі самотні вечори! Володимир завжди повертається після дванадцятої. Правда, великою мірою Ганна заповнює свій час лекціями та вокалізами. Вона зробила чималий успіх у музиці, вона з кожним разом бачить усе більшу прихильність до неї Володимира. За його словами, вона має надзвичайні музичні здібності. Проте чи ж пережене вона свої роки, чи ж виявить себе?
— Це ти в опері досі був? — із підозрою запитала Володимира.
— А де ж, по-твоєму, я мав бути?
— Шкодую, що я не пішла з тобою сьогодні. З охотою послухала б Гдаля.
— Не так-то вже мудро він сьогодні диригував. З арії Аїду на цілих два такти затримав.
— Та, правду кажучи, Баталова твоя теж добра ворона. Вона так замиловується своїм голосом, що й шість із приємністю тягла б.
— Погодься ти з тим, що не може ж вона свавільно вести за собою оркестр, — доводив Володимир.
Але Ганна його вже не слухала.
— Тобі привіт від Миколи Матвійовича.
— А ти де його бачила? — тривожно глянув на Ганну Володимир.
— У нього вдома.
— А-а-а!.. Дякую! — з байдужістю в голосі промовив Володимир. — Чого ж це Таля до нас не заходить?
— Мабуть, тому, що досі ти нею не дуже цікавився.
— Я гадаю, що вона до тебе приходить.
— А ти що? А коли б вона до мене зовсім перейшла?
— Тоді б я знав, що у неї нема батька.
— Знав би. Ти стільки ж знав би, як знаєш тепер. Це я добре бачу. Тобі потрібна тільки я — самиця. Ну й вдовольняйся. Талі я ніколи до тебе не приведу. Я сьогодні одмовилась…
Голос Ганні щораз підвищувався. Здавалося, що він от-от перерветься сльозами.
Володимир збентежився.
— І даремне це ти зробила. Ти ж знаєш добре, що я Талю люблю. Я не знаю, з чого ти взяла собі в голову, що я повинен бути недобрий для неї. І взагалі мені незрозуміла твоя поведінка. Що ти хотіла сказати, передавши привітання від Ніка?
Обурення Ганні вщухло. Справді, які вона мала докази того, що Володимир не любить Талі? Їй просто хотілося вилляти на когось прикрість свого необачного зречення, але при чому тут Володимир? Яке вона мала право так дипломатично передавати Нікове привітання в той час, коли сам Нік не вкладав у нього жодної дипломатії? І Ганна вже упокореним голосом промовила:
— Я передала тільки привітання. Ані я, ні він іншого значення цьому не надавали.
— А все ж мені незрозумілий такий раптовий прояв його прихильності до мене.
— Нік далеко шляхетніший, аніж ти думаєш про нього. Принаймні про тебе він найкращої думки. Був би ти інший, він знає добре, що я не обрала б тебе.
— А тому й він хоче виявити щодо тебе як найбільше шляхетності?
— Володимире! — з серцем скрикнула Ганна.
— Ша-ша! Не буду. — Володимир перейшов на фамільярно-жартівливий тон.
Із цього моменту Володимир при кожній зустрічі з Ганною ніби намагався спокутувати свою провину — він щоразу приносив їй у подарунок якусь приємну новину. То він зустрічався з Ганниним професором, і той у захваті від її виконання романсу "Айстри", то він зловтішно розповідав, як чудово Баталова провалилась на репетиції, і врешті одного разу він прийшов особливо піднесений.
— Новина! Сенсаційна новина!
— Ну?
— Я зустрівся з Ніком.
— Як? Де?
Ганна розсміялася, ніби Володимир сказав їй якусь нісенітницю. Проте це був факт.
Вони зустрілися зовсім несподівано у вузькому проході в "Палаці праці". За всього бажання не помітити один одного вони не могли, бо очі одного відбивалися в очах другого. Мусили чемно розкланятись і привіталися за руку. Помовчали, — але ж треба щось сказати! Володимир почав розпитувати Ніка про його працю, а той мусив віддячити тим самим. Наприкінці Нік запросив Володимира до себе глянути на його машину, а Володимир запросив Ніка послухати його оперу. Одне слово — потисли руки й розійшлися друзями.
Слухаючи напівгумористичну розповідь Володимирову, Ганна сміялась без упину. Справді, як не радіти? Хіба придумаєш кращу розв’язку? Володимир так тепло говорив про Ніка! Ганна з радісним сміхом обійняла Володимира й ту ж хвилину ладна була бігти до Ніка, щоб і його обдарувати такою ж ласкою. Згода!.. Друзі!..
Того ж дня потай до них забігла Таля. Вона нічого не знала ще про зустріч Володимира з батьком. І коли Володимир їй розповів, Таля не менше тішилась із того, ніж Ганна. Вона поводилася вже, як рівноправний член родини Шальвія. Без особливих припрохувань сіла за стіл і, обідаючи, розповідала шкільні новини, одночасно жестикулюючи руками й ногами.
Володимир увесь час сам був у піднесеному настрої й на прощання по-батьківському поцілував Талю в лице.