Але ж там дубар…
IV
Від Бамбули Костик зателефонував до Києва.
— Філ? Добрий вечір.
— Радий тебе чути.
— Зараз твоя радість минеться.
— А де ти є?
— У Біличах, але вже їду до Києва. Філ, ти маєш "кравчучку"?
— Тепер кожний порядний українець має "кравчучку". А що?
— Мабуть, я непорядний українець. Філ, у мене вийшла книжка.
— То це ж чудово! Вітаю! А ти подаруєш мені примірник?
— Я тобі подарую тисячу примірників. Або дві, скільки захочеш. Філ, маю до тебе велике прохання. Чи не міг би ти взяти "кравчучку" і під'їхати з нею до Спілки письменників? Я мушу забрати звідти кілька пачок із книжками. Решту потім розповім.
— Про що мова? Звичайно. За годину буду там.
— І я за годину буду там. Дякую, старий. Вберися тепліше, бо такий мороз, що птахи падають з дерев.
Філ належав до найбільш надійних Костикових друзів. Його доброта й інтелігентність не мали меж. Він був нащадком славетного шляхетського роду, закінчив фізико-математичний факультет київського Політехнічного і кував могутню зброю на "Арсеналі". Серед безлічі його чеснот однією з головніших була та, що Філ не писав віршів. Але він любив поезію і бардівські пісні, непогано малював і мав чудову колекцію старовинної рок-музики. Коли Костик навідувався до Києва, він майже завжди зупинявся у Філа. Вони допізна сиділи за гітарою, кавою і чаркою, обмінюючись думками з приводу найцікавіших останніх мистецьких подій і пригод; йому ніде не було так хороше, як у цій просторій квартирі, де Філ мешкав разом із старенькими батьками та привітною, милою, завжди усміхненою сестрою-художницею, де за вікнами стояли стрункі тополі, загострені верховіття яких досягали восьмого поверху, де було безліч рідкісних речей, які Філ понавозив зі своїх літніх археологічних експедицій — монети-"дельфіни", фрагменти амфор, роги сайгаків і шкури мамонтів, підкови динозаврів і пір'їни з хвостів птеродактилів, жар-птиць та археоптериксів, руків'я мечів і череп'яні козацькі люльки. Філ, до речі, мав цілу скриньку добре обкурених люльок з довгими чубуками, у нього завжди знаходилася непочата пачка п'янкої "Амфори", а до всього він неперевершено готував каву.
Бамбула провів Костика до електрички, побоюючись, що місцевій "рекетні" не сподобається сутула двометрова постать поета або його окуляри. З нього нічого було здерти, а це саме по собі заслуговує кари смерті. Стояв лютий січневий мороз і сніг аж свистів під їхніми кроками, мінячись сорокаградусним вогнем. Угорі сяяли холодні руни, викладені з колючого світла зірок і низько провисали обтяжені густою шерстю інею дроти. Вони домовилися, що завтра Костик знайде машину, а Бамбула під'їде на сьому вечора до Спілки і допоможе завантажити книжки.
Більше за всю рекетню світу Костик боявся холоду. Він ускочив до жарко натопленої Спілки, неслухняними пальцями на ходу розстібаючи грубого, кустарного пошиття шкіряного чорного плаща, знімаючи сіру кролячу ушанку й окуляри, які миттю зайшлися товстим шаром пари. За кілька шалених днів, що минули від виходу його книжки у світ, спілчанські вахтери вже звикли до сутулої постаті бідного родича здалеку, звикли до його очманілої біганини і поводилися вельми навіть привітно, а може, й запанібрата, часом запрошуючи перепочити і випити з ними, скажімо, чаю. Костик заскочив до вбиральні, прожогом засунув закоцюблі руки під холодну воду і завмер, перестрашено прислухаючись до крижаних перетягів, які гуляли тілом. Йому так боліли зашпори під нігтями, що на очах виступили сльози. Ця червоно-лазурова шкіра чужих і неживих рук щось нагадувала йому, за хвилю він уже зрозумів, що саме.
— Холєра, — сказав Костик, короткозоро жмурячись на себе у дзеркалі, — це було п'ятнадцять років тому. Ми з Вовчиком палили багаття в парку, серед снігів, і пили кріплене вино на скаженому морозі, а довкола нас на зимових деревах сиділи сотні мертвих замерзлих птахів. І тоді Вовчик візьми та й скажи: "Колись ми пригадаємо цей день. Років через двадцять. Тоді все буде по-іншому". І ми пророкували, що Україна стане вільною, а ми нарешті відкрито надрукуємо свої вірші. І ось, наші пророцтва збулися, так швидко, і я приїхав забирати другу книжку, і жовто-синій прапор майорить над Верховною Радою, і де не плюнь, всюди він майорить, хоча тоді це не могло навіть приснитися, ми не мали бодай приблизного уявлення, як виглядає той прапор, де там синє, де там жовте… Пророцтва збулися, а в моєму серці нема ні краплини радості, бо такої злиденності ми не могли передбачити, Вовчику, ані того, що ці вірші виявляться абсолютно нікому непотрібними, ні мої, ні твої, ані того, що Вовчик поночі збиратиме недопалки під рестораном, бо роками не матиме змоги заробити на коробку найдешевших цигарок, ані того, що ці чортові руки можуть аж так нестерпно боліти від холоду.
Він насухо витер руки хустинкою, протер і вдягнув окуляри. Лице пересічного інтелігента. Пророки виглядають зовсім інакше. Ходімо у вестибуль.
За чверть години прибув Філ, сяючи блакитними очима і обскубуючи паморозь із каштанової борідки. За собою Філ тягнув "кравчучку", нагадуючи школяра, що допізна катався на санчатах і забув вивчити уроки на завтра.
— Привіт, — сказав Філ. — То де тут перлини світової лірики?
Костикові відлягло від серця. Він повів Філа до одного з кабінетів на першому поверсі, кількома словами переповідаючи історію злополучної радості, яка неждано-негадано звалилася на його голову. Слова були переважно односкладові. Філ посміхався у вуса і мовчав.
— Усе буде добре. Не переживай ти так. Заберемо ми твої книжки, поступово їх продаси і купиш собі…
— … "кравчучку".
Кабінет був заставлений пачками із книжками до самісінької височенної стелі. Між ними тулився крихітний письмовий стіл, за столом куняв крихітний підхмелений клерк, у таких, як і в Костика, окулярах.
— Це все твоє?! — жахнувся Філ, побачивши паперові Гімалаї.
Клерк підхопився:
— Ні-ні, лише оці двадцять вісім пачок. У кожній пачці сто екземплярів. Одну сотню ми віддали до "Поезії", а ще одну — до "Сяйва". Більше ніде не беруть.
— Я знаю, — роздратовано промовив Костик. — їх продають за ціною коробки сірників. Продавці дивляться на мене так, ніби я їм пропоную відвертий опис групового сексу. З кольоровими ілюстраціями.
— Е-е, не скажіть. Якби ви їм запропонували опис групового сексу, ці книжки відірвали би з руками. Навіть, хе-хе-хе, в "Академкнизі".
— Вам краще знати, — не втримався Костик.
— Розпишіться отут-о.
— Але я сьогодні не можу забрати всіх книжок, лише декілька пачок.
— Вам же було чітко сказано: забирайте негайно, з друкарні везуть наступний тираж! — обурився клерк.
— А де я візьму машину?
— Ваші проблеми — то не наші проблеми.
Філ незворушно складав пачки з книжками на "кравчучку". Вмістилося п'ять пачок. Вони були з тонкого, мало не цигаркового паперу, навхрест перев'язані шпагатом.
— Можуть розірватися по дорозі, — стривожився Костик.
— Нічого, якось довеземо. Головне, щоб витримали у метро.
— Ще дві я візьму в руки.
— Але ж у тебе нема рукавиць. Одягни мої.
— Дарма, дякую, не треба.
Не попрощавшись із клерком, вони вийшли зі Спілки й попрямували до метро. Коліщатко "кравчучки" життєрадісно пищало на всю Банкову. Костик хотів залишити кількасот примірників у Києві, на той випадок, коли раптом збожеволіє котрась із завідуючих книгарнями або трапиться інша щаслива оказія. Може, влаштуємо творчий вечір абощо; не ганяти ж щоразу до Біличів. Філ погодився скласти ці кілька сотень у своїй квартирі.
Перша пачка луснула, щойно Філ поставив "кравчучку" на ескалатора. Сотня книжок весело хуркнула вниз східцями, попід ноги втомленим людям, які поверталися з роботи. Спочатку це викликало хвилю інтересу і загального пожвавлення. Усі подумали, що то двоє кмітливих єговістів або кришнаїтів винайшли оригінальний спосіб розповсюджувати божественну літературу. Але, побачивши, що то всього-на-всього якісь пєсні на малопонятном язикє, всі одразу скисали, обличчя видовжувались, очі згасали, повертаючись до звичного ступорозного скляніння.
На Філа все це не справило жодного враження. Костик гарячково нишпорив по кишенях, шукаючи валідол.
— Інженерне мислення, — Філ постукав себе пальцем по вовняній шапочці. — Я це ще вдома передбачив.
І дістав велетенського пластикового пакета. Костик поставив свої пачки на сходи ескалатора. Перекочуючи язиком пігулку валідолу, він побіг униз, збираючи книжки.
V
— Нет, увольте, я терпеть не могу украинские вирши, — высокая блондинка в роскошной длинной шубе не скрывала гадливости.
— Но отчего же? — Костик с удивлением взглянул на ее золотые волосы.
— Да, пожалуй, оттого, что от них за версту разит кустарщиной. Вот как от вашего плаща, — уточнила она.
— Бедность не порок, — нашелся Костик.
— Нет, милый друг, теперь, — она произнесла "циперь" — теперь это порок. Вы бы делом занялись, вместо того, чтобы шататься с этой тачкой, нагруженной макулатурой. "Мамо", "тоскно"… Ставлю сто долларов против ста купонов, что в вашем сборнике есть слово "мамо".
Костик покраснел и ничего не ответил.
— Вот видите! Вы должны мне сто купонов! — обрадовалась блондинка.
От нее пахло изумительными духами и коньяком. Обычно такие в метро не ездят. Он молча достал сто купонов и протянул красивой змее. Ее перчатки тоже были из змеиной кожи. Или, может быть, из девичьей, — гибкие, душистые, ладно обтягивающие узкую ладонь с длинной тонкой кистью.
Блондинка аккуратно разорвала купон и бросила клочки вниз. Теплый воздух, которым дышало метро, подхватил оранжевые обрывки, закружил их миниатюрной вьюгой; один лоскут, тот, что с трезубцем, сел на рукав кожаного плаща, оранжевый январский мотылек.
— Оранжевый январский мотылек, — произнес он зачем-то вслух и сощелкнул бумажку.
— Недурно. Неужели вы и впрямь настоящий поэт? Но ведь ваш язык… Ваш надуманный язык, созданный в кабинетах, он просто ужасен. Как можно быть поэтом в таком языке? Он мертвый, он книжный… В нем триста совершенно загадочных правил, которые исключают именно те слова, которыми все пользуются на самом деле и которые всем понятны без словарей… Вы никогда не скажете по-человечески: "занавеска", вы непременно будете вешать эту польскую "фиранку", не чувствуя ее этимологии и связи со всей корневой системой языка.