Все кущі, корчі, бур'яни! І снігом так і січе в очі. Микола тутешній. Він і каже, що там унизу тепле болото. І взимку не замерзає. Тільки я там ніякого болота не бачив… От і все…
— Іди та принеси сюди свій пістоль! Та не спробуй стріляти! Сьогодні мене ще куля не візьме!
Чоловік відпустив молодого гайдука і той прожогом метнувся до коня.
Вихопив із присідельної кобури здоровенного пістоля і назад! Влетів до клуні, наставив на страннього пістоля і закричав.
— Все! Тобі тепер смерть! Сатана!
Він тиснув, тиснув на гачок, але пострілу не було.
Чоловік у кереї спокійно підійшов до молодика і видер із його посудомлених пальців зброю.
Визирнув назовні і добре зачинив двері.
— Баран ти та ще й гулий! Ти хоч поличку відкрив? На коліна, стерво!
Гайдук упав на коліна, намагаючись схопити тремтячими руками за ноги страннього.
— Прибери руки, стерво! Не брудни мої ноги своїм потом!
Приставив пістоля до скроні парубка.
— Раз! Два! Три! — І чоловік вистрелив над вухом гайдука. Чоловік з пістолем підійшов до дверей і розчинив стулки.
І на вулицю, де посилився сніг, вийшов чорний пороховий дим. Коли дим розвіявся, то стало видно, що гайдук укляк на колінах, а лицем лежить в ковальських окалинах.
Чоловік схопив гайдука за комір і звів на ноги.
— Це я пожартував!.. А тепер без жартів. Якщо за три дні не знайду малого. То і тобі, і Миколі, і Степану — смерть! І Гнату смерть. Але йому окремішна… Все це можеш розповісти Гнатові. Тільки тоді як місяць зійде. Сьогодні останній день світить.
— Так сніг же йде І Все небо хмарами повито… — Ну тоді після перших півнів. Та якщо раніше писнеш — тобі і твоїй рідні біда буде… А, взагалі, увечері сніг перестане і будуть ясні зорі… На! Сховай свій пістоль до кобури і навчись зі зброєю поводитись, очкур обісраний!' Від страху не всцявся? — Проникливо спитав странній.
— Майже… — прошелестів парубок.
— То йди за кузню та висцись, бо ще штани замочиш…
Гайдук і побіг за кузню.
Коли тут зразу і коваль з'явився.
Поколупався в довбаній скрині і зразу знайшов потрібну підкову і вухналі.
— Пішли, чоловіче, поможеш коня кувати.
— Не час. Вибачай, ковалю, ласкаво! Приготуй мені копу якірців.
Загартуй та заточи добре. Я ще повернусь. Може за три дні… Як ні, то змасти лоєм і приховай. Ну а тобі зараз дякую за діло! З мене могорич! Бувай здоров!
— Ходи з Богом!
Чоловік у кереї, закинувши на плече свій довгий згорток, нечутно вислизнув із кузні.
Якраз з-за кузні виходив гайдук, пов'язуючи на ході пояс.
— Може підеш зо мною "козу" шукати? — Улесливо спитав странній.
Гайдук аж відсахнувся і перехрестився.
— Не хрестись! Не допоможе! — І чоловік протяг панському похлібнику його ж хрестик на шовковій стрічці.
— А-а-а-а-а-а… — тільки й зміг прошамрати гайдук.
— Та не бійся! Мені твоє ні до чого, як і всяке сміття. Он бачиш хати?
Ледь-ледь в імлі мріють… Так ти поїдь туди і поклич Сметану. Він там під спідницею у Хвеськи ховається. Боїться і з хати на двір погнутись…
— Ви його перелякали?
— То я тебе перелякав. А його? Та я йому просто нагадав наші старосвітські закони і звичаї. Якщо виживе — запам'ятає назавжди. Ну, добрі люди, бувайте здорові ще разі!
— Ходи з Богом! — 3 великою повагою проказав коваль.
А гайдук пробелькотів щось незрозуміле.
Він став і дивився услід чоловікові, що навпростець ішов до схилу гори.
Коваль сказав йому.
— Гей, хлопче! Пішли — підсобиш.
Той не почув. Тоді коваль його торкнув за плече. І гайдук скинувся, мов його хто батогом уперіщив.
— Злякався? Щось на тебе наче ману напустили.
— За-задумавсяж… — важко віддихуючись, відповів гайдук, — задумався, так задумався.
Та й обернувся ще раз на круту стежку і на дорогу. І йому справді аж дух забрало. Чоловік у кереї, трохи нахилившись, але стоячи, із страшною силою летів униз із гори, навпростець до шляху. Що в нього було на ногах, звідси закривав схил і купи бур'янів.
— Гей! То ти йдеш чи ні?! Спокусив у неділю до кузні вибратись, а тепер ще й вередуєш?!!
4. РУДА ПАРАСКА
Обідали дуже пізно — все чекали з ярмарки батька. Все не сідали, бо він обіцяв повернутись до обіду.
Але під обід саме такий густий сніг пішов, ніби з неба на землю покотилась снігова гора. І все посипалось на село, на гай, на всі круті пагорби навколо села.
Господиня поставила густий наваристий борщ з білими грибами, щедро заправлений конопляною засмажкою. Круту пшоняну кашу з урдою. Пироги з калиною і узвар.
Старша сестра, ставна і статечна дівка, несла ложку так обережно і плавко, мов на себе з боку милувалася.
А менша сестриця її, мала, руда, вся в ластовинні, з білими віями і блискучими чорними очицями, все робила швидко, рвучко. І хліб не відкусювала, а рвала просто зубами, як вовк телицю. Ще й крутила на! всі боки.
Поки матір, велика ставна молодиця, не цитьнула на неї.
— Чи в тебе швайка в гузні? Ну куди ти поспішаєш? До вечорниць тобі ще…
— Я до хрещеної хочу…
— Ви її слухайте! То їй кортить на парубків хоч здалека подивитись… — з погордою і насмішкувато проказала старша сестра.
Три інші сестрички, що зовсім із маленьким братіком сиділи на ослоньчику при вагані з борщем, повернули голови, порозкривали роти і слухали, що старші між собою говорять.
— Ану, дівчата! — Мати злегка стукнула ложкою по столу.
Дівчатка злякано зачали сьорбати борщ.
І старий дід прокинувся від дрімоти, схопив свою ложку і наставив спрацьовану старечу руку до сивого волохатого вуха.
— Га?!
— Нічого, нічого, тату! — А… — старий покивав головою, проковтнув ложки дві і знов закуняв, опустивши сиву голову на груди.
А старша сестра вела своє, краєчком ока спостерігаючи, чи дошкуляє це молодшій сестрі.
— А Параска, як хтось із хлопців свисне, то все кидає та біжить подивитись — хто там посвистує…
— То ти, як твій Микола тільки нагаєм стрельне, то вже вмираєш! Тільки що виду не подаєш.
— Мамо! Затуліть їй рота, бо я їй такого Миколу покажу, що вона Параскеву Великомученицю побачить!
— А ну тихо, дівчата! Ти, Параско, шануйся!
— То нехай вона шанується! Хіба то я до Коропів, наладналась гостювати?..
— Параско! Ой вкорочу тобі язика! Не до Коропів іду, а на вечорнщі!
Треба перед колядками розспіватись. Щоб до ладу був спів!
— Теж мені — колядниця! Так вона співає, як наша стара гуска шипить… — Мамо!..
— Параско! Ще слово і я тобі й без батька!.. І сиди мені тихо, поки Ганна не піде з хати. І з хати носа не потикай. Шануйся!
Як виходила Ганна з хати, то якраз і хмари кудись за обрій забігли.
І мороз міцнішав із кожною хвилиною.
Крізь розчинені двері було чути, як рипів сніг під Ганьчиними ногами.
— Мамо! А чого ви їй свої чоботи дали?!
— Ох і стерво ж ти в мене! Може тобі свої чоботи дати? Ти якраз в один чобіт обома ногами і влізеш.
— Ууу! — Струсонула рудою кучерявою головою і вибігла через сіни до хліву і там заспівала низьким грудним голосом колядку.
— От чортова одміна! І в кого вона така? — Здвигнула тугими плечима господиня.
Стара, що сиділа поряд діда, нарешті сказала своє слово.
— Подоба в неї не твоя, а така чортиця, як і ти була дівкою! Чи вже забула?.. Та й голос твій! Прислухайся!
Поки жінки мили посуд і прибирали зі столу, а дітлахи полізли на ще теплу піч, з вулиці почувся сміх, дівочі голоси, пісня… Потім кінське іржання, парубочі голоси.
Забігла до хати аж посиніла від холоду Параска. Прикладала червоні руки до печі, поверталась то тим боком, то сим.
— Ти, чортяко, отако на вулицю бігала?!! Ну й, кого ти там угледіла?
Миколу? Ти йому на очі не потикайся! Не ганьби сестру? І запам'ятай — поки Ганну не віддамо, тобі в дівки дороги немає! Ти мене, стерво, чуєш?!
— Чую, матінко…
— Ну то й добре! Показилась і досить. До хрещеної можеш збігати. Та більше нікуди мені! Візьми бабину свиту, взуй ходаки і бігом туди й назад. Бо батько ось-ось повернеться!
Руда в одну мить спорядилась і вилетіла з хати. Тільки вона майнула у завулок, як до садиби під радісний гавкіт кудлатого пса притяглись важкі Твіл і шута корова.
Тут в хаті таке поробилося. Верещали і стрибали всі четверо малих! Так раділи батьковін з'яві. І було зразу видно, що при батькові їм повна воля. А коли високий рудий дядько приніс до хати торбу з горіхами, медовими коржиками, та ще й цілого оселедця, згорнутго обручем у горщечку, то був такий гармидер, що аж тмяні шибочки у рамах дзвеніли.
Господар умився над різанкою, утерся тонким рушником. І, зрештою, заговорив.
— Ну, жінко, мої слова таки справдились! Пам'ятаєш — я ж казав, що Кирило все одно мені продасть шутую? А він сміявся. А тепер, коли його зігнали з хутора, він мені і вола, і корову продав!
— За скільки? — лишились гроші і помогоричити і з кумами в корчмі погуляти. І тобі плахту київську купив, і дівчатам стрічок ї всім вам по гребінцеві!..
— А кого бачив?
— Та всіх вигнаньців… А худобу і добро вони за шеляги віддають… А за міський крам ормяни та греки страшні гроші деруть… Ну а про кумів я вже казав… Ми з ними добре посиділи. Та ще ось що — ляхів, ляхів понаїхало в гості до сотника. Ціле тобі військо! Разом із сотниковими козаками цькували зайців. І це у неділю, у піст! Гріх і срамота! Ну та вони нани — що з них візьмеш?! Ага, ледь не забув! Там таке було, таке було!
Ото прийшов із Московії один блазень з ведмедем і козою…
— Із живою, чи колядною?
— Жінко! Ведмідь живий, звіриний. А коза — дівчисько в личині козиній. Чого тільки той вчений ведмідь не робив! І горох тобі крав, і танцював, і млинці випікав, і відра на коромислі носив. Та найголовніше — з похмілля у ведмедя боліла голова. І він почав просити, щоб похмелитись. То йому запхали в пащеку цілу пляшку, запхали в пащеку. І він смоктав горілку! А потім тому блазневі ляхи дали цілого золотого дуката за його штукарства!!! І той блазень пішов до корчми. І кого не бачив, усіх пригощав! Може й десять діжок оковитої видудлили!!! А мо й більше!.. Та це не все! Бо потім тому ведмедеві закортіло жидівської риби скуштувати. А корчмар не дав. Тоді ведмідь потрощив шинквас. Рибу всю пожер! І зі злості засрав геть усю корчму!.. То ми з кумом вже догулювали в іншій корчмі…
— Слухай, Євтуше, а ти Миколу не бачив?
— Якого? Миколи Грака не бачив…
— Тю на тебе! Та нащо мені той старий! Я про молодого, про небожа Коропівського.
— А чого ти питаєш?
— Та Парасці казали, що Микола до Коропів у гості завітає… Ну, на вечорниці.