І подумати, як написати житія Бориса і Гліба. Правду мовив ігумен: сіє конче потрібно, щоб цим кривавим братовбивством нагадати сущим князям, котрі занесли один над другим свої мечі… Все, що відаєш, що можеш, — треба зробити тут, на цьому грішному білому світі, бо на тому, як сказано, немає ані роботи, ані знання, ні мудрості…
Перебрав свої пергамени, зв'язав у два вузлики. Один віддасть диякону Івану — хай заховає подалі, інший залишить у себе. Колись повернеться…
А нині — про перших руських святих Бориса й Гліба — слово його. Треба подумати, треба серце своє налаштувати… Борис і Гліб… Сини самодержця всієї землі Володимира Хрестителя… Сини від четвертої жони — болгарки. А Святополк — від грекині— розстриги, жони брата його Ярополка, яку Володимир, убивши Ярополка, узяв собі в жони. А ще були в нього жони — Рогніда і грекиня-царівна Анна… Та не про них нині мова…
П'янкий трунок щойно розпуклих бруньок ударив в обличчя. А навколо — золотисто-волохаті сонечка грядуниці… Найперша весняна квіть. Немовби Ярило розсипав по зеленій траві золотисті вінчики квіток. Ох, що се він, грішний? Ярила, поганського бога, згадав. Прости душу його язичеську! Не вина його, що десь у заглибинах пам'яті лишився і Ярилів день, і Перунове огнище, і пісні— заклинання… Не відірватись йому отак раптово од свого кореня… своїх поконів прадідівських… своєї землі….
— Наславе! Наслане!..
Чи йому вчувається знайомий оклик у тонкому шарудінні вітру в молодій травиці? Чи се прилетіло із спомином?..
Оглядівся — ніде нічого. Пам'ять його розворушилася. А серце аж застукотіло! Даремно… Се, певно, винен Екклезіаст: "І похвалив я веселощі…"
Немає йому вороття назад, у суєтний світ. Немає діла до земних радощів і бід…
— Наславе… Насла-ве… — Уже ближче. Той самий… голос… Десь унизу, під кручею, на якій він стоїть, щось дряпалось.
Перехилився туди.
Хапаючись за гілляччя кущів, зриваючись із прямовисся, обсипаючись землею, нагору вибиралась жінка. Не могла подолати останніх п'ядей — з-під її ніг обсипалась глина, й жінка ковзалась униз.
Нестор швидко одв'язав з чересел широкий шкіряний пасок, який носили усі ченці, кинув до неї кінець. Жінка міцно ухопилась і вибралась до нього на плаский верх кручі.
Задихана, обсипана землею, перед ним стояла Гайка.
— До тебе я, Наславе…
Нестор був ошелешений. Не міг мовити й слова. Не міг підняти очей на неї. Нова спокуса наслана від бога? За які гріхи? За Екклезіаста?..
Нарешті повернув до неї обличчя. Але очима пас землю.
— Пробач… отець Нестор… Ісповідуй мене… — шепотіла гаряче. — Г рішна єсмь… На душі важко….
— Пощо крадешся, яко проскупиця[42]? — строго спитав, ховаючи за тією строгістю терпку млість у тілі. Краєм ока зиркнув у її розпашіле лице, в пухнасті вії й віночок тугих кіс на голові, прикритих тонким шовковим убрусом.
— В сію обитель жон не пускають, отче… А ти… не йдеш до нас. Я так чекала довго! Обиду зачаїв?
Нестор мовчав.
— А комусь іному — не можу довірити сповідь мою…
Нестор міцно стиснув уста. Спокуса сіє… Нова спокуса диявола…
— Я слухаю… жоно…
Гайка сполохано закліпала віями. Під ними волого блиснула синь очей. Руки її тремтливо перебирали на грудях кінчик шовкового убруса.
— Поможи мені молитвою своєю щирою… Не маю сили у собі! Грішна єсмь… Грішна… — Раптом затулила обличчя руками.
Нестор не ворухнувся.
— Молися, сестро, кайся у гріхах своїх. Звернися до бога милостивого, він поверне тобі спокій.
— Молюся денно і нощно. Вуста мої і серце моє шанують бога. Але в душу не входить благодать. Великий гріх ношу…
— Відкрийся мені — і покайся. Молитимусь за тебе.
— Затяжіла я… Від чужого мужа дитя понесла.
Нестору в очах почорнів світ.
— Молися, Гайко…
— Не помагає молитва… — гаряче шепотіла йому в обличчя. — Не сплю ночей. Як мана ходжу. Але… хочу дитя мати! Хотіла колись від тебе, Наславе…
— Ти помиляєшся, сестро. Я давно вже… Нестор.
— Але я не знайшла тебе тоді! Не знала як…
Нестор міцно змежив повіки. Тонкі ніздрі його носа затремтіли. Запахло ріллею… сонцем… грядуницею… Десь задзвеніли голоси… Перекочувались із пагорба на пагорб…
Ой ми в поле вийдем, вийдем!..
Ой ми з ладом вийдем, вийдем!..
— Чернець я. Гріх так і мислити було!
— Чому гріх? Любов — не гріх. Бог і єсть любов. У святому письмі так і записано: хто пребуває в любові — пребуває у бозі і бог в ньому пребуває. Хіба не так сказав апостол Іоанн? Немає страху в любові, каже він, справжня любов відкидає його, бо страх єсть мука… Я сама читала сіє! Але тепер що? Страх розтинає душу… Ти безгрішний і чистий. Заступись за мене перед богом! Хай душа моя заспокоїться. Нехай на дитя моє не впаде мій… гріх… Христом-богом молю!
Гайка упала на коліна. Тіло її безмовно завмерло в чеканні.
Нестор не ворухнувся. Онімів…
Ой ми з ладом вийдем, вийдем!..
— Хто ж сей муж? — несподівано спитав і сахнувся своїх слів. Бодай би він язика свого проковтнув! Чи йому не все одно?
Гайка поглянула на нього. Зіщулилась. Поникла головою. Ніби враз зів'яла, як зірвана квітка купави.
— Не скажу… брате… — По вустах її війнув холодний вітерець. Звелася на ноги. Витягла з-за пазухи широкої сукні важкенький гаман. — Візьми, Се гривни срібні. На храм божої матері.
Нестор дивився вдалеч.
Серце людське… Яку безодню, яку глибину таїть воно в собі… Скільки радостей і скорбот в ньому тоне… Все життя у ньому… І як стрімко воно прагне все вище… до сонця, до вічності… І як палко жадає воно простого, земного щастя… Теплого, близького… Хто збагне усю велич його? І чи здатний він, земний простий чернець, осягнути хоча б своє серце?.. Яке так щойно колотилося в ньому… І страждає від пекучої образи…
Гайка не дочекалась слова од Нестора. Тихо поплелася по схилу. Униз, через чагарі…
А він все ще стояв і дивився вдалину…
Пощо суєтне життя вривається так часто в спокійний плин його днів? Пощо катує його душу споминами, нездійсненними надіями? Із серця його сукає вервечки, випікає сльози з очей?
Він ніколи цього не зможе збагнути. Ніколи! А може, в цій непереможності людського гріха в людині її земне — і єдине! — щастя, її земна вічність. "Ходи шляхами серця твого і погляду очей твоїх…" Коби раніше знав цього Екклезіаста… Тоді не став би чорноризцем. Скоріше пішов би до волхвів кудесничати, кланятись Роду і Рожаницям, Даждьбогу і Перуну… аби множили й берегли його рід на сій землі…
До печери… Спокутувати сії єретичні розмисли!.. Постом… безсонням… читанням псалмів… Учитися правити своїми жаданнями…
Дивина: живій людині немає супокою і в божій обителі. Життя і тут настигає душі відречених від нього. Ось так: Никон-Іларіон воює все життя проти князівських чвар… За ним отець Феодосій, а нині немічний Стефан князів руських потай висвячує на київський стіл — всупереч митрополитам-ромеям. І він, Нестор, іде тією ж колючою стезею життя… Хоча жадав тут заховатися від нього…
В печерці Нестору легше. Упав на лавицю. Заплющив очі. Темінь. Спокій… Час спинився. Чи повернувся назад… І він життям своїм і думами перенісся на півтисячоліття назад… Куди кликало його Слово Великого Никона… Куди сам він прагнув заглянути душею… Гайка зникла з його відчуттів. Випарувалась. Або ні — вона просто ще не народилась для нього… Там була тільки його душа — і Слово. Древнє, яко сей Світ.
Ось за спиною ніби чує чийсь захриплий голос: "Бережися!"
Що се? Марення? Сон?..
Над ним простір зоряного неба…
А перед очима — тріпотить свіча. Хитається віяльце вогника. Він пальцем водить по старому прим'ятому пергамену. "Бе-ре-жи-ся…" — ворухнув губами. Слово сотворив. Маленьке слово. А за ним постав цілий світ…
Чекай-но, чекай! А з чого це почалося?
А почалося з тривоги…
Оглавок другий
Тривога степу
Над степовим океаном падали зоряні дощі. Від землі гостріше потягло вільгістю, густіші тумани закурилися над долинами й осідали на травах сивою росою. Зарев місяць.
У вечірній тиші степу далеко чути перестук кінських копит. Вухо вловлює форкання коней, лоскітливе іржання. Певно, коні також чують нові трунки трав і землі. Незнайомі.
Будимир давно вже прислухався до них. Йому здається, що в повітрі запахло свіжим хлібом. Хлібом із нового зерна, який нині печуть на черені жони росичів і полян. Будимир торкнув п'ятами боки коня. Ось-ось почується далекий брех псів. Серце гучніше закалатало. Як стрінуть росичі й поляни вістуна улучанського племені? Проймався неясною тривогою, бентежною нетерплячкою. Під ним кінь також нетерпеливо викидав ноги вперед і мчав чвалом через низькорослі, уже висохлі трави степу. Двоє коней, що бігли услід за ним, нашелешували вуха, іржали, немов нагадували про себе.
Тепер, наближаючись до зустрічі з росичами, Будимир прагнув ясніше пригадати слова улучанського віча: вони просять своїх родаків піднятися на поміч. Одним улучанам не втриматись ні в своєму стольному граді — Пересічені, ні в землях своїх розораних, у Придніпровській Луці.
Будимир поспішає. Швидше! Швидше!..
Грізний Степ суне свої табуни й кибитки на житла й оселі улучан-уличан. Ще в пам'яті не зникли гуннські нашестя, набіги гепідів, готів, диких булгар… А це вже хто? Поки що вони того не відають. Поки що з тривогою стежать за ним, Будимиром, який має принести їм поміч сусідніх племен. І мати його, — знає, — щоразу прикладає до чола долоню, дивиться на дороги. З-під білої хустини, низько насунутної на чоло, суворо й тривожно дивляться вдалеч її сірі очі. Очі вицвілого літнього неба, коли Ярило не шкодує своєї яскріні й тепла.
У високому висохлому тілі матері — тривога й скорбота. Вони зараз чомусь тривожать його, Будимирове, серце. Такого з ним ще ніколи не було.
Два роки тому Будимира привели до капища — великого дуба зі встромленими в стовбур іклами дикого вепра. Під ним було требище — тут приносили жертви богам слов'янського племені. Волхв Святогор кропив його росою, яку зібрала мати навесні. Від того покроплення мали зникнути в його тілі усі хворості й прибути в груди сила. Тоді Святогор посадив йому на голову макітру і гострим лезом ножа відчикрижив довгі кучері, що звисали до пліч. Зняв ту макітерку, і мати подала синові в руки меч. А менші брати й сестри піднесли хліб і кухоль із джерельною водою.
Будимир прийняв те все з трепетом — віднині мав захищати свій рід, свій хліб, свої джерела.
І ось тепер — він мчить у першу в своєму житті, і, може, найважчу, подорож.