І зараз отримаю по заслузі.
Ця думка не лякає Фантина, лише викликає легку прикрість, що все вийшло так бездарно і безглуздо. Клятий магус споганив йому життя, граючи, перетрощив долю, а сам зараз, напевне, відлежує боки на заїжджому дворі та чекає вістей.
"А от хрін він їх дочекається! — із п’янкою легкістю думає Лезо Монети. — Хай хоч до другого пришестя на ліжку крутиться".
Рештки розсудливості змушують Фантина все-таки спробувати завіятись звідси, поки ресурджент і сторожа зайняті стариганом.
— Я поверну тобі все, що було в гаманці, — обіцяє воскресник. — І додам ще кілька золотих. Якщо ти скажеш мені, де... — Він переривається, підводить голову і наказує своїм підлеглим: — Цього хоч не впустіть, бовдури!
Йдеться, ясна річ, про Фантина. Тиждень тому, почувши таке, він би чкурнув звідси — тільки б його і бачили! Теперь навіть не намагається.
— Розу-умний хлопчик, — шепоче за лівим плечем вкрадливий голос.
Авжеж, звісно, ресурджентів двоє — і другий, молодший, якраз приглядав, аби "розу-умний хлопчик" не накивав п’ятами.
— Розумний... Він не побіжить.
— Однак і спокушати надміру не слід, — уривисто мовить перший воскресник. — То про що це я... про гаманець. Ну, будеш душу очищати, грішний сину мій?
Певно, з боку це виглядає смішно: ресурджент годиться рибалці щонайменше у сини.
Але сміятися Фантину не хочеться.
— Грішний, — шепоче, спльовуючи кров, стариган. — Грішний я, отче. Все скажу, як було. Тільки її, — виразний погляд на дружину, — її заберіть.
Забирають, відводять подалі.
— Ну от, значить, — майже із задоволенням каже рибалка. — Значить, грішний. Брехав. Дружині — зокрема. Добра ближнього свого, Ефраїма-гендляра, прагнув. І не раз. Перелюбствував. Так-так, багацько, усіх і не згадать!.. Ще...
— Гаманець, — м’яко нагадує йому воскресник.
— Що?
— Гаманець.
Стариган морщить лоба:
— Гаманець, гаманець... Який гаманець?
Ресурджент огидливо, двома пальцями, бере його за вухо — наче батько, який зібрався провчити сина-шалапута.
— Пригадуй, — радить лагідно.
По обличчю старигана стікають великі, масні краплі. Він кривить рота в усмішці, від якої Фантинові стає не по собі:
— Не знаю ніякого гаманця. Не було його, пане. Не було.
— На жаль, фра Оттавіо, звичай на історія. Вони викручуються навіть тоді, коли брехня їхня очевидна. — Старший ресурджент достає вицвілий, вимазаний в землі гаманець. Фантин мимоволі дивується, що воскресник не погидував покласти його до своєї кишені. — Бачиш, — звертається ресурджент до рибалки, — ми ж дійсно його знайшли. А ти бозна-що верзеш. Навіщо? Чи скажеш, не твій гаманець?
— Не мій.
— І в халупі твоїй він випадково опинився, чи не так? Недоброзичливці підкинули. Може, Ефраїм-гендляр вирішив тебе підставити? Або ті, з ким перелюбствував, віддячити захотіли, приємний подарунок влаштувать?
— Не знаю, отче.
— Фра Оттавіо, от вам і випала можливість дечому повчитися. Накажіть барджело, аби цього юнака зв’язали та посадили окремо від інших свідків — і неодмінно простежили, щоб він не міг з ними перекинутися слівцем чи обмінятися знаками. А ми звернемо свою увагу на цього... — і ресурджент із презирством вказує підборіддям на старигана, не випускаючи його вухо зі своїх вузлуватих пальців.
На зап’ястя Фантинові накручують ледве не цілий моток якоїсь огидної, колючої мотузки; він намагається скласти долоні човником, але фра Оттавіо помічає і гримає на сторожу, щоб не ловили ґав і як слід потурбувалися про полоненого; фокус не проходить. Ще й ноги зв’язують, та так, аби жодного зайвого поруху зробити не міг. До рота впихують слизьку ганчірку: знай мовчи та чекай своєї черги, тоді вже набалакаєшся досхочу!
Таким варварським чином позбавленого свободи, його всаджують підпирати якийсь паркан, власне, не паркан навіть, а кілька вцілілих дощок. Поряд, спиною до Фантина, стає стражник, котрий приглядає за іншими полоненими — сім’єю безталанного старигана. Все, дорогенький, розуміє Лезо Монети, тепер уже втрапив у халепу по-справжньому. І жодний магус не врятує, бо месер Оберто, щоб він жив триста років та випорожнювався золотими злитками, лежить зараз у кімнатці "Стоптаного чобота", чекаючи вірного свого помічника. Замість того щоб на допомогу прийти!
Фантинову увагу раптом привертає дрібна тінь, яка, ледве помітна, промайнула десь праворуч. Це міг би бути пацюк... але ж пацюки не ходять на задніх лапах?
І не носять широкополий капелюх, чепурно зсунутий набакир.
М’які пальчики торкаються Фантинового зап’ястя, потім спускаються нижче, до вузлів на мотузці. Лезо Монети тільки й здатен, що промукати дещо, навіть віддалено не схоже на "Малімор?". Але, здається, це саме він — серван, який мешкає на віллі Цинікуллі.
Невже прийшов допомогти?!
Чомусь зараз до Фантина повернулася його колишня любов до волі, він відчайдушно не бажає потрапити до ресурджентових рук і опинитися на допиті. Він ладен прийняти допомогу від будь-кого, навіть від бешкетника-пуеруло.
На жаль, Малімор не поспішає його звільняти. Щось надягає на палець Фантину, препаскудно хихотить і... так, йде геть, падлюко! Напевне влаштував чергову каверзу, Лезо Монети може на що завгодно закладатися — влаштував!
Тим часом старший ресурджент зрозумів, наскільки безглуздо добиватися правди від допитуваного. Фра Оттавіо наказує сторожі відтягти непритомне тіло геть і привести наступного.
Наступний — Фантин.
Він намагається опиратися — пусте. Тепер, зв’язаний, — що він може? шкодувати про власну безтямність та жалісливо мукати щось на зразок "дядечко, не чіпайте, не винний я".
— Хто ти такий? — з легкою огидою цікавиться старший воскресник. — І звідки знаєш його? — вказує на рибалку.
Фантин мурмотить щось про "вперше бачу". Холодні пальці воскресника ледь відчутно торкаються його вуха — і череп пронизує нестерпний біль, що просто-таки зводить з розуму.
"Я йому все розповім, — раптом усвідомлює "віллан". — Ще трошки протримаюсь... для годиться... щоб не соромно потім... і розповім". Думки плутаються, скачуть, накладаються одна на одну, переплітаються. "Ще трішечки... і як тільки стариган витримав?"
Голос, який несподівано лунає в нього просто над головою, Фантинові здається уже чимось не сповна реальним, як розповідь про неодмінні великодневі дива чи биличка про янгола, який злетів з небес... але ж двоє криланів давним-давно тут, один і досі тримає його за вухо, вливаючи просто в голову киплячу смолу... чи розплавлений свинець... не суттєво, словом, двоє уже тут, а третій у будь-якому разі зайвий, — то звідки ж?..
І що за дурниці, хай Господь милує, він говорить?!
— На мій погляд, святі отці, ви дещо помилилися у виконанні дорученої вам місії. Йшлося ж про пращура роду Цинікуллі, чи не так, фра Клементе? А ви замість пращура намірилися зжити зі світу нащадка, нехай і незаконнонародженого.
Підкреслено шанобливий голос старшого ресурджента:
— Чи не могли б ви пояснити докладніше, месере?
— Аякже. Гей, барджело, піди-но сюди. У тебе є копія портрета, які ви роздавали всім вашим людям? Ну то дістань її, бовдуре, і роздивися як слід. І святим отцям покажи. Впізнаєте, отче? А якщо досі маєте сумніви, накажіть розв’язати бастардові руки. Гадаю, на одній із них... саме так, он, на лівиці, бачите.
— Що це?
— Це? Це, фра Клементе, родовий перстень Цинікуллі. Один із дев’ятьох. Бачите, на печатці кролики і шпаги, елементи їхнього герба.
— Він міг украсти перстень.
— Гадаю, перш ніж робити такі поквапливі висновки, слід запитати про це в синьйора Леандро. Якщо, — вкрадливо додає магус, — ви не вірите моїм словам і цьому портрету.
Месер Оберто говорить щось іще, здається, вкрай важливе, але Фантин уже не сприймає його слова, а потім і взагалі навколишній світ: він уперше в житті непритомніє.
Розділ восьмий
Нічні зустрічі в склепі й у доці
Тому зазвичай буває так, що перше зіткнення із надприродним створює найсильніший ефект, тоді як далі, при повторенні таких епізодів, враження радше слабне і тьмянішає, ніж посилюється. [...]
У численних романах, на які ми могли б послатися, привид, так би мовити, втрачає свою гідність, з’являючись надто часто, настирливо втручаючись у хід дії і до того ж стаючи надміру схильним до розмов, чи простіше кажучи — балакучим. Ми маємо великий сумнів, чи правильно вчиняє автор, узагалі дозволяючи своєму привидові говорити, якщо той на додачу в цей час відкритий людському погляду.
Вальтер Скотт. Про надприроднє
в літературі і, зокрема,
про твори Ернста Теодора
Вільгельма Гофмана
1
Від звістки про появу в місті двох ресурджентів до зустрічі з ними минула не одна година — і для Оберто це були напрочуд клопітні години.
Те, що видавалося найскладнішим — домовитися із маестро Іракунді — насправді виявилося найлегшим. Так, ювелір був поривчастим і запальним, але аж ніяк не безголовим. Він вислухав пропозицію магуса, лаючись гірше за чоботаря, довго бурчав спершу про неможливість такої роботи, потім — про витрати, пов’язані із замовленням, нарешті заявив: "Нічого не гарантую" і "зайдіть наприкінці Василиска" (себто уже ввечері). Після чого виставив Оберто із майстерні: "Не заважайте, месере! Самі ж хочете, щоб якнайшвидше".
Гаразд, у магуса якраз було кілька незакінчених справ, якими він міг зайнятися до години Василиска.
"Голос мертвих" відпросився попередити Татуся Карло про воскресників — Оберто відпустив. А сам надів личину поважного старця і вирушив на цвинтар.
Тому що обіцянки слід виконувати.
Навіть якщо ти — законник, який збирається порушити головні принципи свого ордену.
2
— Нарешті, месере! — в голосі привида Арігуччі бринить непідробне піднесення. — Я уже зачекався. Кажуть, у вас були неприємності того вечора...
— Нічого серйозного, синьйоре Аральдо, повірте. І я обов’язково навідався б до вас, що б не сталося.
— Месере, у мене ні на мить не виникало сумніву, що ви прийдете! Ви ж законник, а законники — люди свого слова.
Сказане шановним привидом б’є, як то кажуть, "в яблучко". Оберто всміхається:
— Отже, я тут. Про що ви хотіли говорити зі мною?
— Ах, месере, ви такий поквапливий! Справи, еге ж? Клопоти? Все ловите злодіїв, котрі розтривожили спокій люб’язного Цинікуллі?
— Вибачте, синьйоре Аральдо. Я, мабуть, не дуже ввічливий...
— ...