Закопати такого було би гріх, і вночі по Себастяна приїхали кіньми без сідел і вуздечок. Він оглянув прибитого і побачив, що той забув, як дихати. Посидів коло нього і розказав потрібну байку. Березун все згадав, встав і запрошував колись прийти у Березови. Мусив якось віддячити, але тепер рубав ліс, то захотів віддати лиш те, що мав — грудку будзу.
4. Себастян затримався у бутині трохи довше, бо мусив щось послухати про Березів — він там ніколи не бував, хоч знав багато березунів.
Себастян казав, що найцікавіше йому слухати, як хтось оповідає про місця, яких він не знав. Тоді просив розказувати так, ніби ідеш, дивишся і говориш те, що бачиш. Потому — так, ніби їдеш на ровері чи коні (трохи вище, тоді бачене міняється несподівано сильно), далі — якби виліз на вершок дерева. І обов'язково виймав мапу тієї місцевості і просив розмалювати словами все позначене.
Навіть війни, табори і всілякі катаклізми Себастян сприймав передовсім з цієї точки зору — як багато зустрічається людей, які походять і приходять з різних місць, виросли і бували в різних місцях. Великі зрушення перемішують людей, і основою гово-рення і способу мислення стає порівняльна географія.
5. Себастян ніс грудку сиру Анні на вечерю і сніданок. У Кьонініґсфельді коло дверей шевця стояв, як завжди, винесений стіл, і кілька чоловіків грали у карти. Решта дивилася. Себастян ще з Африки привчився бачити дороги, якими щодня ходив, у порівнянні з вчорашнім. Вчора (і позавчора, і позапозавчора) трьох із сьогоднішніх спостерігачів не було. Коли ж він подивився, як вони на нього дивляться, то зрозумів, що то — по нього.
6. Себастян ще міг втекти — звернути між кольорові дерев'яні будиночки, садами вибігти до берега і поплисти серед колод Брустурянкою до Тересви, Тересва винесла би в Тису, а вже Тисою через кілька днів можна бути у Дунаї і завертати або до Відня, або до дельти — і там, і там є безліч схованок на ціле життя.
Зрештою, він знав, що ріки найкраще зв'язують цілий континент, бо всі місця континенту з'єднані не більше, ніж через чотири ріки.
7. Ще в Африці Себастянові не раз доводилося долати ріками величезні відстані, днями не вилазячи з води. Він лише перекладав з кишень у алюмінієву флягу з видряпаним своїм іменем і номером полку все, що могло розмокнути, і плив в одежі за течією, штовхаючи перед собою кілька зв'язаних легких жердок, на яких лежала рушниця.
Околиці, побачені з рівня поверхні води — коли погляд ковзає по дотичній — не менш цікаві, ніж з пташиного польоту. А рельєфи дна часом навіть багатші. Не кажучи вже про те, що все найцікавіше у житті людей відбувається на берегах, над водою рік.
Останнього разу він запливав у химерні мережі каналів з майже гарячою водою і не по-земному багатою рослинністю на дні, далі — у рештки підтопленого форту.
Чомусь саме це снилося йому найчастіше впродовж всього життя. Такою була його ностальгічна Африка. І ще — прозорі бухти, і пливе багато черепах.
Але тепер не можна було нікуди плисти — Анна чекала на тата.
8. У Кьонініґсфельді Себастян міг би хіба стріляти — якщо зробити це першим, то поцілив би відразу трьох одного за одним так, що вони впали би разом. Так він колись застрілив сліпого вбивцю і його дитину.
9. Тоді були часи, коли довкола Ялівця вешталося багато озброєних людей, перемістивши в гори свої полювання один на одного. Часто траплялося так, що спочатку стрілялося, а пізніше переверталося тіло і дивилося — хто то. Себастян мусив тримати пістолет напоготові під рукою — під лядою, там, де грейпфрути, матовий слоїк з цинамоном і велика шклянка з горіхівкою для себе.
10. Коли до бару зайшов сліпий з кількарічною дитиною на шиї, ніхто навіть не подумав, що вони можуть бути небезпечними. Себастян варив каву з гашишем для чотирьох растаманів, які грали з Анною у слова — Анна називала одне і те ж українською, гуцульською, польською, німецькою, словацькою, чеською, румунською, мадярською, а вони вгадували — що що означає.
11. Такі лінгвістичні ігри Себастян почав придумувати Анні після того, коли зауважив, як легко їй вдаються не лише образи
і манери тварин, але й мови. її фантастичний слух чув у мові звірів більше відтінків, ніж існує слів, якими щодня послуговуються люди. Був час, коли Анна майже повністю перейшла на нелюдську мову, а Себастян відповідав їй так само. Врешті він схаменувся — ще трохи і вони перестануть уміти між собою говорити. І понапридумував стільки забав, що тепер вони говорили про лінґвістику — часом дуже складні міркування, як про якісь побутові речі.
Гра у слова закінчувалася тим, що з кожним словом Анна мала придумати гарні речення різними мовами, а ці речення укласти у змістовний абзац. Сюжет абзацу переважно формувався настроями і механікою, способом мислення ужитих мов чи був радше артикуляційним — так, щоб було приємно, чи тяжко, чи смішно, чи страшно, чи ще якось вимовляти.
12. Растамани були найманими убивцями. Але їх ніхто не боявся, бо це було відомо. Перші в Ялівці наймані убивці після Штефана. Растамани приїхали з Будапешта і, виконуючи замовлення сеґедської Нанашки, розшукували і знищували у горах всіх комерсантів — жидів, чехів, українців з "Маслосоюзу", які пробували організувати закупівлю і експорт сирних коників.
Забрівши у Ялівець, растамани зайшли у "Шо йо то йо" і засіли тут на кілька місяців, частково латиноамериканізовуючи карпатське містечко — вони занесли у Ялівець мате, кольорові чоловічі сорочки навипуск, співані самби, великі в'язані берети, звичку спати у гамаках, виставляти влітку кімнатні вазонки на сходи, вечеряти на балконах.
Вони розрахували, що можна і не бігати горами за комерсантами, а сидіти в одному місці і чекати, заки всі поприходять самі.
13. Себастянові найбільше подобалося, як вони уміли цілі дні проживати на березі ріки — лежали, купалися, дивилися на воду і хмари, курили, спали, нічого не говорили, їли по нитці коників зі сиру, малювали собі щось камінчиком на камінчику, ставали на руки. Або просто пили джин. Як справжні хижаки, набиралися сонця й ощадно рухалися. Часом брали з собою Анну.
Дівчинці з ними не було нудно.
14. Себастян чомусь зовсім не хвилювався, коли Анна йшла з растаманами. Хоч звичайно він намагався берегти дочку від усіх клієнтів бару, котрі звертали на неї увагу. Особливо пізніше, коли друга стала підлітком, і він особисто знав кількох поважних людей, які приїжджали до Ялівця, щоби посидіти в барі і подивитися на Аннині руки чи губи.
15. Один з них був анонімним скульптором. Захоплений пластикою середньовічних скульптурних груп, примітивних народних фігурок і давніх африканських статуеток, він вирізав копії дерев'яних скульптур і продавав підробки колекціонерам, щиро вірячи, що виконує певну місію, що відповідна кількість таких постатей може змінити світ на краще. У гуцульських селах його не любили, бо він за величезні гроші намагався викупити всі фіґури з церков і цвинтарів. Відмовляючи йому, громада боялася, що він колись вернеться і або щось украде, або попалить усе з розпуки.
Трохи мали рацію. У Празі скульптор щойно відбув суд, який дав йому великий штраф за навмисний підпал кількох крамничок з паперовими квітами. Так він відстоював справжню красу.
Себастян його цілком розумів.
Скульптор приїжджав уже кілька разів, відколи перший раз побачив Анну. Він сидів при барі, пив вино з водою і зарисовував кожен рух Анни. Хотів видати свій підручник анатомії для художників, не подібний на всі сучасні уявлення про будову тіла.
Казав, що Анна є бездоганною моделлю для середньовічних Савських, сільських надгробних пієт (Марія, Марія Магдалина, Марія — мати Якова і Осії і Соломія) і нагих негритянських королівен (але з Центральної Африки — тонких, довгих, з подовгастими головами і найвиткіших) одночасно. На вигляд, на вигин, на твердість.
16. Тим часом Анна мала якесь дивовижне почуття вірності і відданості і рідкісне вміння встановлювати власнообрану дистанцію, яку лиш вона мала право реґулювати. З нею було легко заприятелювати, але звабити — неможливо.
Тож насправді Себастян навіть не натякав їй остерігатися чи скульптора, чи растаманів.
17. Між іншим, лише після того, як Себастян сам кілька разів ходив після нічної роботи на ріку з растаманами, він до кінця усвідомив, як змістовно і солодко можна нічого не робити.
18. Ще одна розвага растаманів, яка теж страшенно сподобалася Себастянові, дуже скоро захопила все місто.
Проходячи ялівцівським Ринком, растамани назбирували повні кишені каштанів, яких нападало з дерев цілі купи. А впродовж дня вони виробляли з ними різні приємні і складні речі — закидували на дахи (і каштани котилися дахівкою вниз, падаючи на бруківку, як з трампліна), попадали каштанами в ринви, жонґлювали ними, перекочували по столі, намагаючись пускати каштан між пляшками один одному, підкидали їх аж до птахів і перекидалися ними, тримали по кілька у руці і пускали плисти каналами, клали їх на дно шклянок перед тим, як наливати джин, дарували незнайомим і знайомим, залишали після себе на березі ріки, у барі, на міських лавках і гойданках, на більярдному столі.
19. Свій перший тиждень у Ялівці растамани на столі ж і мешкали. Сталося якось так, що у цілому місті їм не знайшлося жодної вільної кімнати. Йти десь по кутах вони не хотіли.
Растамани заплатили Себастянові за годину більярда, навіть не брали київ і куль, а познімали черевики і лягли на стіл відпочити. Один запитав — чи можна таке робити, Себастян вирішив, що можна, бо виконуються обидві вимоги щодо більярда у барі — за нього заплачено і ніхто нічого не нищить. Після першої години растамани заплатили ще за дві, тоді за добу і нарешті — за тиждень наперед.
20. Був якраз сезон трави, коли вони з'явилися, і трави було море. Растамани скрут за скрутом курили самі і роздавали всім гостям. Деякі курортники вже стали растафаріанцями, а журналісти годинами слухали оповіді про Ямайку. В барі було так задимлено, що кожен, хто не курив, хоч-не-хоч мусив дихати спаленими коноплями, висідаючи на одну чи іншу хвилю.
21. Коли Себастян прав їхній з Анною робочий одяг, то вода ставала не брудною, а жовтою — від вимитих з-поміж ниток осадів канабінолу.
22. Мала Анна теж була постійно накурена.
(Себастян згадав собі це у 1947 році, коли з відділом Чугайстра спинилися на ніч у хаті біля Гути.