Таємне сватання

В'ячеслав Медвідь

Сторінка 18 з 63

Цією чую, а так ні. От щось понюхати — і не чую. А лікар каже: я тобі витягну. Узяв смикнув і вирвав, а кров як зринула, то він скоренько примочив, примочив — і все.

— І вже тим боком чуєте? — поспитала дідова співбесідниця.

— Ну ая',— дід помацав ніздрю, вдихнув.— Добре став чути, а то цією чую, а цією — ні.

Всім, хто слухав дідову розмову, стало смішно, дехто аж рукою затулився, тільки гурток дядьків ген біля дверей не зважав на дідову балаканину, стояли, хто в картузі, хто й так, і вели своєї.

— А за цей осколок,— показав дід нижче спини, підкотивши полу піджака,— то лікар сказав, що не вийме. Каже, не вийму, це ж чого, питаю, а він — не вийму, і годі, та як же ж так, а він, мені, чуєте, бо ви криві будете. І не вийняв. І я шість год ходив з осколком, чуєте, ходив.

— І не боліло? — поцікавилась жінка, нахилившись ближче до діда.

— Та не боліло, але чув, що є. Ходив, а він, кля отако просунеться трохи і стане, просунеться — і...

— І ставав? — не вірила жінка.

— Ну як ставав? Я ж не дуже й чув. Як воно всередині, то хто його знає. Але ж і чув, що на місці не стоїть, уже нижче, нижче. Аж отут, під коліном, вийшов. Помацаю, а воно тільки під шкірою, зовсім зверху, вже не було куди далі йти. А в сусідньому селі був знайомий доктор, сміється, я тобі, каже, виріжу. Намастив чимсь, побрив, бритвою тільки чик — і вийняв. І, знаєте, правду мав той на фронті, що не треба вирізати, бо калікою стану. І цей знайомий на те, що добре зробив, що не вирізав. А так воно посувалось у тілі і вслід заростало.

Аж несподівано озвався один чоловік з гурту, розкопансь-кий тракторист. Шкіряний картуз із шматяними краями, що дивився козирком у стелю, одкривав великого лоба і трохи чуприни, загладженої під той картуз. Видно, що з поля, а не звідкись, бо й руки соляркою абияк сполоснуті, поспішав так. Отож по останніх словах дідових прорік-

— А в мене сидить не вийнятий, от.

— І, чуєте, не треба виймати, як казав лікар на фронті,— пошукав дід цікавенькими очима: хто б то?

— А я в сорок п'ятому році, як мені двадцять год було, пішов на фронт, забрали,— сказав чоловік, що сидів навпроти діда і молодиці, чи не закусилівський сам.

— Пішли на фронт,— пожурилася жінка, мовби це з її вини таке.

— Але нічого,— бадьоро струснув рідким чубом закуси-лівський дядько,— лице тільки трохи зачепило й губу.

Йому й справді пів нижньої губи мовби закусило і вже не пускало, аж око ліве тягло.

— У мене в спині сидить,— обізвався розкопанський тракторист.

— І не виймайте,— дід йому,— само вийде.

— А мені обійшлось, не зачепило,— сказав закусилівський дядько.— Хряпнуло тільки по скулі, а так нічого. В двадцять год взяли на фронт, в сорок п'ятому році.

— Як не болить, то не виймайте,— радив дідусь розкопан-ському трактористові,— бо правду мав той доктор на фронті.

— А в мене осколок під серцем,— озвався з кутка біля дверей інший дядько, вертикиївський,— дивився тихо й лагідно з-під коричневих повік: наче олією густо понамащувано йому довкола очей.

— О, то вже я не знаю, як біля серця,— поміркувавши, вимовив дід,— це вже хто й зна, як воно.

— Смотря куди піде,— розкопанський тракторист на те,— може ж піти не до серця, а вбік чи вниз.

— Метал до серця йде,— сказав як одрубав вертикиївський дядько.

— То це, кажу, хтозна,— сам собі повторив дід, міркуючи, мабуть, щоб б у цьому випадку сказав доктор на фронті або знайомий лікар з сусіднього села.

Закусилівський дядько, якому, певно, не все доходило у розмові, підвівся й, заклавши руки за спину, поволі добрів до гурту. Щось і він знав, бо слухав, а потім уже й собі додав:

— Трохи того горбка стешуть і зроблять, не бійтесь.

— Хто ж каже, не зроблять, зроблять, але ж дивіться: хату знесли, колгосп заплатив Ніні Карпівні за неї, а держава, виходить, будує,— не зрозумів розкопанський дядько.

— Держава й будує,— з кутка, добре все чувши, дав знати вері икиївський дядько.

— Держава ж і побудує, так,— розкопанський тракторист на те,— а колгосп заплатив Ніні Карпівні за хату, то як?

Він попустив піджака з плечей на лікті — й так спекотно, а тут ще й людей стільки. Двигнувши головою вперед, бо комір муляв, ще чекав відповіді на своє хитре питання. Не дочекавшись, приступився до закусилівського чоловіка і прошепотів на вухо:

— Бо... ^В"

Того, вважай, ці пояснення не переконали, він тільки пожував губами, покліпав очима і ствердив:

— Не бійтесь, зроблять так, як треба.

— Ніни Карпівни чоловік, той, наче його й не обходить, скільки там що не робили, а він собі мовчить,— вів далі розкопанський тракторист.

— А що він скаже? — вертикиївський дядько.

— Це той її чоловік, котрий держаки робить на заступи?

— А той.

— Які держаки, коли він учитель,— здивувався розкопан-ський тракторист.

— Кажу ж, що держаки робить,— повторив закусилівсь-кий дядько.— Сам бачив, як він держаки робив.

— Учитель він,— аж одступився розкопанський тракторист— Вчитель.

— Кажуть же вам, держаки робить,— і собі повторив вертикиївський чоловік.

— Ну, не знаю,— вже начебто здався розкопанський тракторист.— Знаю, що вчитель по цьому, що... як його, ну, що в школі там дітей усякому учать. По труду, от як.

— Ну то, мабуть, вчитель,— поступився трохи закусилів-ський дядько.— Але ж кажу, що держаки робив, я сам бачив.

— Не знаю,— одказав розкопанський тракторист і сіпнув головою так, що картуз трохи сповз нижче на лоба.— А що вчитель, то це правда.

Усім уже й не до розмови було, повмовкали, а розкопанський тракторист, знайшовши, об що зіпертися спиною, роздивлявся на тих, що сиділи, та найбільш на жінку, що допіру чіплялася до діда: жінка куняла, і в тому напівсні рухала повними ногами з тоненькими жилочками на шкірі.

А закусилівський дядько, ще видно, не набалакавшись, поцікавився:

— А чого цей молодий юнак вскочив поміж старих? Хіба до лікаря?

Хлопець, на якого раніше не дуже й звертали увагу, всміхнувся, і повні щоки аж загорілись.

— Та сюди ж.

— Це таке тепер,— втрутився розкопанський тракторист,— що старе, що молоде — всім потроху.

— А що ж таке? — перепитав закусилівський чоловік.

— І в мене осколок,— неохоче повів юнак— Правда, вже немає, але хочу, щоб подивились.

— А цс ж як? — аж стріпнувся, мов зі сну, дідусь.

— Та біля Волгограда, в степу,— пояснив юнак, підбиваючи пальцями пшеничного чубчика.

— Я ж і дивлюся, хлопець немов з армії,— пожвавішав розкопанський тракторист.— Підстрижений гарненько, ще й не заросло добре, видать, дембельська канадочка.

— А як же це воно було? — допитувався дідусь.

— А не знаєте як? — розкопанський тракторист.— Мало всякого заліза з війни валяється. Хотіли хлопці ліквідувати, а воно — бабах. Так же ж?

— Так воно й було. Мені ще нічого, а двом іншим — сержант і друг з Прибалтики, так ті...

— Знайомі місця,— сказав дідусь,— ми там у війну з батареєю стояли. Що робилося — не питай!

Хлопець не підводив очей від підлоги, кивав головою за дідовими словами вслід: ну да, це такі діла, було.

Дядьки порозступалися трохи, а хлопець знов обіперся долонями па стіну, як і дотепер стояв.

На той час дід поволеньки підвівся і потупцював до дверей. Жінка спершу так мирненько на нього позирала, а далі й мовила:

— А що цс ви, діду, без черги?

Дід зупинився і з тою усмішкою, що була на його обличчі, коли він розказував про осколок, відповів:

— А інвалідам без черги.

— То вам же, діду, осколка вийняли, ви ж самі казали,— не вгавала жінка, й зовсім оговтавшись,— казали, що й зажило, який же ви інвалід?

— Кажу ж вам, що інвалідам без черги.

— То це ж як? — здивувалася жінка, якось по-риб'ячому дивлячись на діда.— Ви, дядьки, всі без черги, а нам як?

— Та нас, чуйте, не так уже й багато. Ось я та ще хлопців зо три,— пояснив дідусь.

— Ну да, зо три,— аж випрямилась у спині жінка, ось-ось і собі до дверей.

— Та ви йдіть, ідіть,— махнув розкопанський тракторист.

— Ідіть, дядьку,— й собі закусилівський чоловік.

— Якби ж то так, ідіть, та й по всьому, а то ж...— аж закрутилася жінка на кріслі.

— А, та ви так уже, аж не знаю,— сумирно проказав Дідусь.

— Та як же ж, ви ж бачите, це таке,— все йому говорила жінка.

— Ідіть, дядьку, йдіть,— мовив вертикиївський чоловік і вперше за цей час так зробив — ну, як усміхнувся абощо.

— А ви, чуєте,— оглянувся на нього дід,— все ж не вирізуйте, як ото в мене було, кажу, йшло собі, йшло та й вийшло, а тоді вже й по роботі — бритвою чик, і все.

— Якби ж, гм,— одказав дядько.

XV

Бабі Богиньці, вважай, і цього разу повезло. Здохло в Гані Гарячої поросятко рябеньке. То баба навідалась, щоб поспівчувати горю, та не якомусь, сусідському ж.

Жінка саме вийшла з городу і обшкрябувала цеглинкою сапу, побачила Богиньку і сапу кинула недочищену.

— День добрий, Ганю, це взнала, яке в тебе горе, і дай, Думаю, зайду, побалакаю з людиною, може, легше стане.

— А яке ж горе, тітко, де ви таке взяли?

— Бачу, бо на лиці написано, якби не бачила, то не говорила б.

— Через якесь поросятко вже й горем побиватись. Кажіть,

чого прийшли, то скоріше буде, бо в мене ще роботи он скільки.

~~ Це ж я що хотіла запитати та запитати. Ти бачила Михайла Плахотнюка, як він сьогодні в Житомир їхав?

— Може, й бачила, а може, й ні, я тільки за хлібом вибігала, а так нігде й не була.

— Та хіба не бачила, Ганю, який гріх, я б і очей, бувши тобою, не спустила.

— Ви будьте собою, тітко, а мене не зачіпайте.

— Та хіба ж я що, на суді тебе питаю, не кажи, як не хочеш. Але говорять же люди, то й я не сліпа, і мені не позакладало.

— Та вам і поготів.

— Кажуть же, що ти його любиш, а як говорять, то вже якась правда, не може ж так буть.

— Ви б оно ноги обстукали, а то наче в борошні купались. 9

— Та в борошні, хай би воно заджумилось, була в коморі, поралась, і надумала до тебе побігти, і забула обтерти, а ще по городі бігла, заросилася.

— То заходьте в хату, посидите, коли так спішили та бігли.

— Це ж я тобі скажу, Ганю, що думала відкупити в тебе рябеньке поросятко, а як така біда сталась, то що вже тепер, так і буде. Воно ж і худеньке було, але якби молочка йому та хлібця, то й так.

— Ще б йому і молока, і хлібця, не меліть дурного, тітко.

— Та це я так, до слова.

— А де слово, там і штири. То кажіть, кажіть, чого це згадали Мишка Плахотнюка, бо аж і мені цікаво стало.

— А того згадала, що в Житомир він сьогодні поїхав.— Баба Богинька помовчала, сьорбнула злегенька носом і по лобі пальцями тернула — так бігла, аж запарилась.— Розказують, що зібрався їхати в Житомир, а це вже, значить, і поїхав, як оце розказую, а жінці ж до цього й діла нема, вона собі у конторі та в конторі, а йому в Житомир треба.

15 16 17 18 19 20 21