Але така тенденція існувала у Східній Європі, коли, з одного боку, переслідували відьом і чаклунів, а з іншого — каста недоторканних осіб, вельмож не гребувала їхніми послугами. Тут пан Северин звалює все на купу, бо не зумів би відрізнити магії від науки. Зрештою, навіть у XX столітті автора "теорії ефіру" Ніколу Теслу вважали чорнокнижником. Безперечно, спокуси змінити своє становище за допомогою магії не може уникнути майже ніхто. Звинувачення у чаклунстві було гарним способом розправитися з політичним чи ідеологічним суперником. В останні роки життя Гербурта добивали церковники за ірраціональне використання Добромильського монастиря. У кризові періоди (вперше це трапилось під час ув’язнення у Вавелі) Ян Щасний мав видіння і, звісно, хотів витлумачити їх.) Я так думаю, що коли чоловік у біді, то може скористатись і з чорної книги, аби порятувати своє життя. Не дай, Господи, дійти до такого, виказати слабість. Треба прийняти чашу лиш від Господа, не питаючи, чи гірке в ній питво, чи солодке.
Я зазирнув у всі кути, а раптом знайду щось важливе: клаптик паперу, який можна було б передати синові Гербурта, але довелося б відсувати шафи, а на пошуки паперів у домі мене маршалок не посилав. Я й так чувся невигідно.
Далі я постояв на порозі опочивальні, прощаючись з домом. Ось тут я стояв, безсилий і наляканий, спостерігаючи боротьбу за Гербуртову душу. Се ложе напевно продадуть разом з домом. Підкорившись якійсь мані, я причинив двері й ліг навзнак поверх білого простирадла. Подивився спершу на стелю, перевів погляд справа, а тоді зліва, і врешті подивився на місце, де стояв тієї страшної ночі. Я боявся заплющити очі, щоб не потрапити в якусь темну прірву, звідки нема вороття. Лежав, наче на снігу, відчуваючи холод уже не земний, а потойбічний. Стало тихо-тихо. А потім з’явилась миша, пробігла по бильці ліжка і стала вмиватись. Я всміхнувся до неї, і вона втекла. Всміхнувся, бо вона тут господиня, а не я.
XV
Від того, що я попрощався з домом без суєти, так, як годиться, мені стало легше. У Низькому замку змінювались люди: одні приїздили, інші від’їздили, надовго ніхто не затримувався. Чи розуміли гості, чи їм делікатно натякали, що довге перебування дорого обходиться ясновельможній вдові і сиротам. Княгиня після Стрітення поїхала з дітьми у Мостиська, а звідти мала вже вернутися з паничем, Яном Левом. Я не дивувався. Тут гамірно, кожен пхається зі своїм співчуттям. Ясновельможна підупала на здоров’ї від смутку й неабияких клопотів. Але тепер до замку приїхав такий собі пан Мацієвський зі своєю канцелярією. Одні переписували інвентар, інші приймали прохачів, шукали боржників, віддавали борги. У Нижньому замку була своя канцелярія, але та займалася щоденними видатками й орендарями. Чув я, що за се платив нібито сам князь Януш, отець ясновельможної, бо переймається, щоб удову не пустили з торбами.
Я подумав, що на той світ статки ніхто не забере, а от справи честі повинні душу непокоїти більше. Позаяк смерть забрала пана Гербурта нагло, то вини його в тому, що боргів багато, нема, і коли душа ясновельможного, блукаючи поміж писарів і писарчуків, чимось і тривожилася, то вже ж не тим, зійдуться рахунки чи ні? Є клопіт живих, а є клопіт мертвих.
Часом доводилося мені переходити межи прохачів, що товпилися коло канцелярії. Цікаво було послухати, що вони просять від уже померлого пана добромильського маєтку. Бо буває так, що зроблять одному добре, а іншому з того вийде на зле. Оден тягне вліво, а інший — вправо. Дякувати Богу, ні я ні з ким не судився, і ніхто зі мною. (АК: Парадокс: у історії залишили слід ті особи, які активно судилися. Судові акти малюють нам неповторну картину приватного життя не достойних людей, а правопорушників та їхніх жертв, які постійно мінялися ролями і витрачали свій час, здоров’я і гроші на безкінечну штовханину в судах.) І от перестрів мене чоловік, старший від мене, шляхтич. Я його вже не раз бачив серед тутешніх прохачів, і ми вже віталися один з одним, хоч не були знайомі.
— Мушу пану щось повісти. Але нехай вашмосць не гнівається, добре?
— Добре.
Він нахилився до мене й тихо мовив:
— Кожного разу, як бачу пана, жаль мені крає серце. За життя ясновельможний добре мені досолив, то правда, але зараз… Мені здається, що я знав лише одну половину пана Гербурта. І та половина вмерла, а інша, ліпша, зосталася.
— Певно, се буває досить часто з тими, хто йде від нас, — я перехрестився.
Шляхтич похитав головою:
— Не в тім річ, вашмосць, не в тім! Або я знаю, в чім? Може, я не ясновельможного жалію, а вашмосць, що так схожий на нього, як рідний брат.
— Що собі пан дозволяє? За що мене жаліти? За те, що схожий?
— Може, за те, що ніколи не довелось мені бачити ясновельможного таким благим і спокійним, як пан. Я вже тиждень тут, намучився, от і всяке до голови пхається.
— А що в пана за справа? — спитав я, бо побачив, що чоловік потребує виговоритися бодай з кимось.
— Жінка мене послала забрати збіжжя, що зичили в нас торік, бо сего року не вродили нам ні овес, ні ячмінь. А я ніяк не можу доступитися до пана Мацієвського, кажуть, що то він може віддати борг. Я й папір маю.
— Ходімо зі мною! — раптом запропонував я і ледь не вдавився сими словами, та вже було запізно.
Я звернув увагу на його одежу, поточену міллю, яку він вбирав, певно, колись до шлюбу і беріг на дуже велику оказію. А може, то була одежа ще його вітця, бо покрій виглядав старосвітським. Тоді подумав я: ти мене пожалів, і я тебе пожалію.
Той пан Мацієвський, якого теж могли витягти з якогось куфра, де тримають людей про запас, видно, чувся тепер найбільшим паном у домі, відколи поїхала ясновельможна удова. Не раз я чув, як він покрикував на прохачів та писарів.
Я взяв свого співбесідника за рукав і пішов просто до дверей канцелярії, так що ніхто не встиг і слова сказати, а стражники пропустили, ще й вклонились мені. Я вийшов на середину покою, де за столами сиділи писарі, що їх би вистачило на цілий скрипторій, де переписують старі книжки.
— Справу сього шляхтича, — мовив я голосно, — треба вирішити вже, бо не може добрий господар витирати плечима стіни, коли має вдома пильну роботу. Він хоче нині вертати.
Пан Мацієвський витріщився на мене як на якусь поторочу, і в очах у нього промайнув страх.
Я підштовхнув до нього шляхтича і сказав:
— Як буде по всьому, зайдеш, вашмосць, попрощатись.
У мене самого серце похололо від такої відваги, бо за себе я не зважився б ніколи просити. Але Мацієвський не вельможний пан, кожен з них роздушив би мене, як комаху. Не той гонор. У них гонор від діда-прадіда, а в таких, як сей канцеляриста, залежить від місця, на якому вони сидять. І я певний був, що моя постава і голос в цей час бодай трохи нагадували поставу і голос ясновельможного пана старости мостиського та вишенського. Се вийшло навіть супроти моєї волі, так наче уся м’якість, що наповнювала мене, раптом ствердла і зробилась тверда, як залізо. Коли я просив помочі у ясновельможного Януша Заславського, то ноги були, як холодець. А тепер, як почув, що терпить сей небагатий шляхтич за своє ж добро, розгнівався не на жарт.
— Щиро дякую, ясновельможний! — почув я навздогін, і в канцелярії враз стало так тихо, як у церкві.
Подумав я, що б сказав на те вельможний Гербурт. Напевно, посміявся б. Сам любив пожартувати. (АК: Пан Северин, напевно, згадав історію, яку всі переповідали. Про те, як військо Гербуртове воювало зі Стадницькими, а сам пан староста сидів удома над книжками, і коли до нього навідався розгніваний родич, сказав, що той йому перешкоджає бесідувати з мудрими людьми і нехай вступається геть.) Втім, не знаю. Однак мстивим він не був, а се відрізняє чоловіка великого від чоловіка малого. Як стоїш високо, то дивишся на світ по-іншому, і світ тебе бачить по-іншому. Орел не кинеться за мишею каменем згори, коли бачить зайця в траві.
Зробилося мені душно, бо був я вбраний на вихід. Прийти до себе тому шляхтичеві сказав лиш для того, щоб не випровадили його з порожніми руками, а відразу залагодили справу. Для багача то дрібниця, а я знаю, що таке переднівок, коли люди пухнуть з голоду, а негодована худоба стогне в стайні.
Я пішов просто до брами. День був темний, збиралося на сніг. Коло Ратуші був сякий-такий торг. Я не брав з собою ні Михайла, ні пахолка Павлуся, коли виходив пройтися, бо вже відвик від слуг. Дитиною мав я за опікуна кривого Омелька, який вчив мене, але не писати й читати, бо був неписьменний, а того, що сам умів: рибу ловити, гриби збирати, з лука стріляти. У нас слуги не вешталися без діла, жили ми по-простому. Нині дрова рубає, завтра подвір’я мете, післязавтра везе панів до церкви, а як треба, то йде з тобою на війну. А тут все по-іншому: кожен робить своє діло, а діла того мало.
Оминувши костел, вийшов я до ріки, що Вирвою звалась. Спуститись до неї не міг через високий берег, але й звідси було чути, як шумить вода і кришаться кавалки криги по краях русла. Боженьку, скоро весна! Я згадав, як ми з жінкою несли свічки додому з церкви на Стрітення і все прислухалися — чи щось змінилось, чи повернуло вже на весну. Навіть повітря ставало в той день м’яким, як шовк. Свічки були завинені папером із вирізаними зубцями, ніби пелюстки квітки. З нами йшло багато людей. Як у когось гасла свічка, інші казали "нічого!" і заново припалювали від своєї. Дивно йти серед дня зі свічкою. Прості люди не чували про Діогена, що так само ходив зі свічкою вдень, а коли його питали навіщо, відповідав: "Шукаю чоловіка!". Я собі се завше пригадував на Стрітення. А тоді ми приходили в дім і гасили свічки перед образами, двома пальцями. Така свічка добра для вмираючого або коли сильна гроза. Чи як дитина перестрашиться — на все помічна стрітенська свічка. Не знаю, чи тут такий звичай є, мусив би бути.
І тут я завмер від гадки: нема в мене дому, щоб нести туди стрітенську свічку. Не понесу я запалену свічку через браму до панського палацу, повз людей, що віри католицької. Чув я, що дехто зі шляхтичів стидається показувати свою, грецьку, віру, засуджував їх. А тепер сам боюся пронести запалену свічку через місто, щоб не кинули мені в спину "Схизматик!".