І те чомусь особливо смішить моїх по лаві сусідів.
— Відро не забудь! — кажуть щоразу вони і дружно регочуть.
Я сидячи й спав. Не те що спав, а скорше дрімав: тільки склеплю повіки, як одразу ж тривожне: а відро? Нахилюся, помацаю: є! А повіки самі собою злипаються, а голова як чавун.
Десь опівночі приїхав до Харкова, поволік відро у вокзал. А за годину сів уже в поїзд, що йшов на Донбас, а там Ізюм, і вже потяг робочий, і коротка зупинка, під час якої я, стрибнувши, ледь утримав важкенне відро, і не один кілометр до Студенка, і по Студенку ще добрий кілометр, а там іще луг, яким іти та йти, і нарешті Дінець та Велика Яремівка. А мороз — за вуха хапає!
Пру відро, що все важчає й важчає, часто міняючи руки: однією несу, а в другу хукаю, зігріваючи скоцюрблені пальці. Пру й ледь не плачу: "І навіщо я набрав стільки меду?"
Грудневий день і днем важко назвати: поки добравсь до Яремівки, стало смеркати. З останніх сил піднімаюсь крутою вулицею, увалююся в двір, а потім і в сіни:
— Мамусю! Мамусю! — кричу, ледь не плачучи. Одчиняються двері: не з нашої кімнати — навпроти.
— Хто це?.. Господи, Толя!.. Заходь!
— Я до мамусі,— ніяк не можу второпати, чому з нашої кімнати ніхто не озивається.
— Та зайди — на тобі ж уже й місця живого немає! Беруть за плечі, заводять до кімнати. Тут так світло і
тепло, що мене одразу ж огортає дрімота. Та коли відідрали прикипілу дужку од пальців й стали розтирати руки та щоки, мені вже було не до сну.
— Я до мамусі...
— Твоєї мамусі тут уже немає.
— А де ж вона?.. А тьотя Аня?..
— Немає нікого... Вони всі перебралися в Студенок... Ти куди? — Бо я вже за відро та до дверей.
— В Студенок. До мамусі.
— Нікуди ти зараз не підеш! Заночуєш у нас, а завтра й рушиш по-видному. Ганно Іванівно, подавайте вечерю! — Вони одне до одного зверталися тільки на "ви", називали по імені та по батькові.
Я довго не хотів сідати до столу, хоч був дуже голодний. Мені було соромно їсти чужий хліб, як і всі сільські дітлахи, я завжди відмовлявся, казав, що спасибі, що ситий, хоч іноді аж слина текла: спробувати он того пиріжка чи отих он вареників. Але мене таки посадили і так нагодували, що я ледь виліз з-за столу. Розімлілий од тепла та од їжі, ледве діждався постелі і ще й голову не доніс до подушки, а вже заснув. Так міцно заснув, що вранці ніяк не могли мене добудитись.
Другого дня повернувся у Студенок. І перше, що зробив, оддав мамусі листа.
Лист той мамуся зберігала до сорок першого року, до початку війни. Він лежав у комоді і якось, щось шукаючи, я наткнувся на нього, розгорнув, став читати, і татусів голос, як живий, залунав у мені, і після того, коли скучав за татусем, я не раз крадькома діставав того листа і чи-тав-перечитував.
Ось цей лист (цитую по пам'яті майже дослівно):
"Дорога Манічко!
Мабуть, я дуже согрішив перед Богом, що він мене так карає. Плекав надію забрати вас до себе, а тепер самому треба йти світ за очі. Позвали мене в контору, сказали принести довідку, хто я такий. А ти сама знаєш, яка в мене довідка. Вся надія була на директора, та його посадили в тюрму.
Одсилаю до тебе Толюсю, благословляю тебе й діток. Поки житиму, молитиму Бога, щоб ви були здорові й щасливі.
Не поминай мене лихом.
Андронік".
Лист, повторюю, зберігався аж до війни. А вже під час війни, коли німці підходили до Дінця та одного разу ворожий літак засіяв листівками Студенок і селом прокотилася чутка, що налетять енкаведисти — шукати по хатах ті листівки, мамуся з великого страху взяла та й спалила листа.
Так згорів останній місточок, який єднав нас з татусем. Де він подівся, знайшов якийсь притулок у цьому світі лихому чи загинув бездомний, я так і не знаю. Мамуся забороняла його навіть згадувати, вона боялася, що нас усіх загребуть до Сибіру: надивилася всього під час роз-куркулення і часто серед ночі спросоння кричала, так страшно кричала, що й ми, підхопившись, довго по тому не могли заснути.
— Ти хоч пам'ятаєш, що тобі снилося, що ти так кричала? — спитав я мамусю вже по смерті Сталіна, коли морок, що огортав усю нашу країну, став потроху розвіюватись.
— Ще б не пам'ятати! Снилося завжди одне й те ж. Що нас розкуркулюють.
* * *
Наче й не довго пробув у татуся, а за цей час сталося стільки змін, що розказувати та розказувати.
Тьотя Аня, взявши з собою й мамусю, перебралася з Великої Яремівки до Студенка. Вона й далі продовжувала б учителювати у Великій Яремівці, але Толя скінчив четвертий клас, а в Яремівці була лише початкова школа. Тож навчання він міг продовжувати лише в Студенку, в неповній середній школі. Тьотя Аня й думати не хотіла, щоб її улюбленець, її гордість і найбільша надія (Толя як дві каплі води був схожий на свого татуся), щоб її Толічка та ходив щоденно за чотири кілометри до школи. В осінню негоду, коли розквасить так, що й ноги з багнюки не висмикнеш. Чи взимку через снігові замети. А весною, у повінь, коли Дінець розливається на чотири кілометри і вода підступає аж до крайніх хат! Коли крига навально суне по течії, то чи довго затерти той човен з дітьми! Ні, ні й ще раз ні! Тьотя Аня краще піде колгоспницею, аніж допустить, щоб Толічка ризикував своїм життям і здоров'ям.
Пораявшись з моєю мамусею, тьотя Аня поїхала у Червоний Лиман, у райвно. І є-таки Бог на білому світі: у тому районному відділі працювала людина, в якій радянська влада з її класово звірячою ненавистю так і не могла вбити людину. І саме до того інспектора і втрапила тьотя Аня.
Вже по війні, в середині шістдесятих, коли Толя, я і Серьожа вирішили поїхати у Студенок, то перше, що попросили наші мамусі, це розшукати Ганзія. Ми його таки розшукали, і я побачив уже сиву людину з такими добрими очима, що весь світ став мені усміхатись, аж тоді зрозумів, чому тьотя Аня й мамуся замалим не молились на нього.
Тож Ганзій влаштував тьотю Аню в Студенку, а коли мамуся і собі наважилась поїхати до нього, то він знайшов роботу і їй: на хуторі, по той бік Дінця, де й Велика Яремівка, тільки не за чотири, а за шість кілометрів. На хуторі було шість десятків садиб, і районне начальство вирішило збудувати там початкову школу. Школу цю повинен будувати ніхто інший, як новопризначений її завідуючий. Тож зрозуміло, чому не знаходилося охочих на це місце, а тут підвернулась мамуся.
— Потягнете? — спитав заврайвно.
— Потягну! — Мамуся ладна була не те що школу — домну будувати, лише б узяли на роботу.
Будівництво оте тривало цілий рік, і мамуся весь час, навіть під час літніх канікул, пропадала на хуторі. Ми іще спали, а вона, сяк-так поснідавши та прихопивши вузлик з обідом, по-темному чесала оті шість кілометрів, щоб застати до наряду бригадира, який мав одірвати людей од роботи в колгоспі та й послати їх на новобудову. А випросити пару коней чи пару волів, щоб підвезти лісу. А попокланятись кожному теслі чи мулярові. Щоб вони згодились працювати за ті копійки, що виділялися на ниву освіти. Учителі, особливо сільські, були найупослідженішим, найнужденнішим класом в молодій радянській державі. Пам'ятаю, як я соромився, що моя мати учителька, коли навчався вже в середній школі в Ізюмі. Співучні мої, діти робітників та службовців, були справжніми аристократами поряд зі мною, сином сільської учительки.
Тож мамуся підхоплювалась замалим не серед ночі, а поверталася, коли по селу вже й лампи починали гасити: натомлена так, що часто не хотіла й вечеряти. Могла б поселитися на хуторі, хоча б на той час, поки тривало будівництво, і коли я, вже дорослий, про це її запитав, то почув у відповідь:
— Не хотіла розлучатись з сестрою. Та й вам же треба було ходити до школи.
Коли школа нарешті була збудована, мамусю не залишили завідуючою: призначили в тій же школі учителькою. Завідувачем став зовсім ще молодий чоловік з синком та дружиною-вчителькою, він же зайняв єдине при школі приміщення, що в ньому розраховувала жити мамуся.
— Та воно й краще,— казала мамуся.— Я все одно не могла б жити без тьоті Ані.
Отож ми поселилися гамузом в єдиній кімнаті, набагато більшій, щоправда, ніж була у Великій Яремівці. Тут уже стояло не одне, а три ліжка. На двохспальному — мамуся й тьотя Аня, а на двох інших, уже односпальних,— Толя, я, Кость і Сергійко. Валетами, ногами до голів, тож і товкли один одного, як тільки могли, а Толя ще й скарживсь на Костя, що чадіє. Якось Толя гризонув зозла свого брата за литку — реву було до самого ранку.
Окрім ліжок, стояв іще посеред кімнати великий стіл: за ним ми їли й готували уроки. Щовечора засвічувалася лампа (електрики ще не було, електрика появилася перед війною: рахітична лампочка, підвішена під стелею, що ледь блимала од генератора, установленого на водяному млині. А шуму було, а рапортів — тріскоту на весь район'.). Тож засвічувалася в центрі столу лампа, ми обліпляли стіл. Ми зубрили уроки, мамусі ж перевіряли зошити чи писали конспекти. Тихо, затишно, світло, тільки чутно, як потріскують у грубці дрова,— чомусь я найбільше любив оці вечори.
Іще стояв у кімнаті комод, змайстрований спільним по наших матерях дідусем. Хоч і був він священиком, але не цурався ні верстата, ані рубанка і виготовляв такі меблі, що їх охоче купували навіть заможні родини. Як тьотя Аня вмудрилася довезти той комодище аж із Миргорода, для мене й досі лишається загадкою, це була важкенна споруда, з ящиками й ящичками, з бронзовими ручками, вся полакована так, що блищала, як дзеркало. Тьотя Аня дуже берегла той комод, не дозволяла нам до нього навіть підходити.
Окрім ліжок, комоду та столу, були ще сяк-так збиті табуретки, що страшенно рипіли, а голі стіни прикрашали дві картини, намальовані тьотиним Аниним чоловіком.
Коли б я був художником, змалював би обидві до найдріб-ніших деталей.
Перша картина: суцільні червоні сніги, підсвічені призахідним сонцем. Ні кущика, ні деревця, тільки сніги і сніги, серед яких годі сховатись од лютого холоду. Й одинокий вовк, покинутий зграєю. От-от він задере голову до вкритого чорними хмарами неба й завиє. Так тоскно завиє, що й на душі похолоне.
Картина друга: літня замріяна ніч, повний місяць у небі, стрункі тополі, хата під високою солом'яною стріхою, з такими затишними віконцями, що аж хотілося в них заглянути, пліт з верболозу, споряджений в далекий похід баский кінь, козак з мушкетом і списом і дівчина, яка притулилась до нього, прощаючись.