Цапом од нього несе...
— А пані вже напевно те знає?
— Ба ні! — зареготала почервонівши камеристка.— Тільки так мені здається... Проте кацапів я вперше бачу... того наче й страшно; а може, вони теж люди! Ось і цей — греч* ний, ласкавий... Сережки мені подарував одразу... золоті... Ось подивись...— І вона, вийнявши з кишені коробочку, подала її посудниці.
— Матінко! — сплеснула та руками й остовпіла від подиву.— Та за такі сережки не знаю що... Ото він вас так покохав? Оце диво: тільки глянув і покохав?
— Що ж тут дивного? За мною гинули не раз... Тут довго марудитись нема чого... глянув і пропав: або кавалер, або нанна! Це тобі, кріпачці, вдивовижу, а мені так начхати! — І вона переможно вийшла з дівочої.
А на четвертий день, роздягаючи пані, Фрося сказала, що пан Янчевський просив перевести його з кабінету в пани-чівську.
— Навіщо? — здивувалась Доротея.
— Та нібито, пані, там незручно,— відповіла з лукавою усмішкою Фрося.
— Пусте! Досить! В паничівській помісти краще пана Кшетинського, улана...
— Того високого, стрункого... з гарними вусами... такого гожого — красеня?
— Ну ти мені не дуже-то па нього задивляйся!
— Брунь боже! — зніяковіла служниця.— А ключ від потайних дверей де пані звелять...
— Сюди давай! —перебила Доротея, теж зніяковівши.
Фрося передала пані ключа й заходилася дещо прибирати
в опочивальні, а потім, немов між іншим, звернулася до неї:
— Там, пані, на кухні, казав пан Хойнацький, занадто небезпечно дозволяти муляреві спати — він може підпоїти дозорців, а то й самі хропака дадуть... і тоді, що хоч і куди хоч... То краще було б замикати кацапа в якійсь коморі..,
— Еге ж, це правда,— погодилась пані.
— То я б вельможній пані нагадала...— трохи затнулась камеристка,— про ту комору, що була раніше креденсом...19 Звідти не вилізе... а я замикатиму...
— Ха! А ти вже познайомилася з мул яром? — кинула на неї пані поглядом і, помітивши, що обличчя Фросі густо зашарілося, зареготала й додала: — Що ж, я нічого проти цього не маю, держи його коло себе на замку, але й відповідай за нього суворо...
— А, на рани пана бзуса... хай тому мулярові всячина: я тільки про панську безпеку клопочуся... а то,— потрібен мені!
— Ну, добре, добре,— підморгнула пані,— я ж не в претензії... А ти б знайшла ще й моєму панові якусь забавку..* щоб не набридав...
Повірниця хихикнула поштиво в руку і вийшла, побажавши своїй пані доброї й щасливої ночі.
Днів через три після описаної сцени з’явився якийсь шляхтич коло брами: його, звичайно, в двір не пустили^ а почали розпитувати черев віконечко біля воріт; він назвав себе Зеленським, післанцем з листом і речами до пані Доротеї від її далекої приятельки пані Люджеської. Щоб перевірити ці показання, покликали фурмана і доїжджачого, приятельок пані, які були в селі, і вони признали в прибулому Зеленському управителя пані Люджеської. Тільки тоді шляхтича впустили, а листа передали Доротеї. Пані Люд-жеська писала, що незабаром приїде й сама*, а зараз просить поки що примістити в домі її речі: килими, срібло, бронзу, котру вона не зважується без себе залишити на хлопів.
Муляр, який працював коло брами, дуже здивувався, що так боязко допитують і оглядають кожного приїжджого, і в простоті душевній сміявся голосно із шляхтича.
— От так жданий гість! Ха-ха!! Обшукайте лишень його, братці, з фронту і з тилу!
— А ти, проше пана, зубів не скаль, а допоможи краще батькові,— підкреслив шляхтич.
Муляр зніяковів, засоромився і змовк; та коли прийшов від пана дозвіл взяти скриню, яку привіз шляхтич, і перенести її В ДІМ у гардеробну, ТО Й ВІН' охоче взявся допомогти переносити, і його поміч знадобилася, бо скриня була над-: звичайно важка.
В кімнатах зустрів муляра господар, пан Віцентій^
— А що, вацпаие, як твої роботи посуваються? — спитав
він. ,
— Коло брами, вельможний пане, все до вечора закінчу, а завтра перейду в сад.
— Досконале; по закінченні дістанеш нагороду.
Муляр уклонився. В цей час підійшов до них пан Янчевський з уланом.
— А що, пане Віценте, як гадаєш? Чи не додатися нам на полювання розім’яти кості, а то ми ніби засиділися?■*— звернувся він по-дружньому до господаря.
Дуже добре,— погодився той,— думка, друже, мені до серця...
— Тільки куди?
— Добре було б на звіра... потішити молодого героя й помилуватися його хоробрістю... Ха-ха-ха!
— До панських послуг,—1 відповів завзятий улан і багато-* значно клацнув при цьому острогами.
— Віват!.. Та куди ж би? міркував, потираючи руки, господар.
— Якщо дозволить їх милість панство, то я порадив би,— втрутився до розмови муляр. То було б зухвалістю з боку хама, але тому що хам був не свій, а пилипон, якому властива невихованість, і тому що порада його могла бути цікава, то Хойнацький і кивнув головою.
— У Хвощівському болоті, ваше високоблагородіе, у Вилах, що тягнуться до Головчинського лісу, там того самого кабана — сила!.. На свої баньки бачив, а одинці — оттакен-ні — страх великі!.. Отож якщо кинути туди гончака, то просто піде батальний вогонь.
— А він правду каже,— зауважив господар,— там водяться, жаль тільки, що далеко, а тепер пізненько...
— Що ж, ваше благородіє, і переночувати можна в лісника, а на зорі... в болото — розкіш!..
— Чи не краще завтра? — вагався господар.
— Та що ти, пане Віценте, завтра? Тепер спокійно! — заперечив Фелікс Янчевський.
— Ма ся розуміць, звичайно,— спалахнув нетсрпіппям улан.
— То й прекрасно,— погодився господар і побіг давати розпорядження.
Минуло, проте, чимало часу, поки веселе й численне товариство в супроводі шарабанів із собаками й вагону вершників рушило в путь.
Мисливці на ніч не вернулися, і пані Доротеї довелося сісти вечеряти лише з двома ветеранами. Незрозуміла туга й тривога до того охопили її, що вона не могла нічого їсти. Запросивши безсилих старих ночувати в чоловіковім кабінеті, щоб у домі принаймні були чоловіки, вона сама ще раз обійшла дім, сад і двір. Скрізь було тихо, спокійно, тільки з челядницької часом чути було регіт; але він бадьорив... Доротея поглянула на небо; половина його була вкрита чорною заслоною, і зловісний морок насувався на землю...
Фрося ждала її в опочивальні.
— Що це за гамір у челядницькій? — спитала пані у повірниці.
— То пан Зеленський, що прибув, частує товариство: такий веселий, балакун...
— Гляди, щоб не перепилися вони в дим... особливо лакеї...
— Я скажу... хай пані не турбується.
— А твій — у комірчині?
— На замку,—махнула рукою покоївка й, спитавши, чи не треба ще чого пані, пішла.
Доротея зосталася сама. Вона ще раз оглянула опочивальню й будуар, вийняла з комода заряджений пістоль, поклала його під голову й знову лягла. Помалу-малу її почуття почали поринати в приємну памороку.
Тим часом муляр з болісним нетерпінням чекав на свою Фросю; він і виглядав, і прислухавсяне йде* та й годі.
Нарешті Фрося зашелестіла накрохмаленою спідницею. Муляр вхопив Фросю за руку й потяг був до комірчини.
— Чекай, пся крев! — скрикнула отетеріла коханка.— Я ось тільки збігаю в челядницьку, щоб лягали спати, і повернуся до ведмедя.
Муляр подумав з хвилину.
— Тільки щоб не прийшли сюди лакеї, а то нам перешкодять...
■ — Не бійся, питимуть, поки не попадають... Аби тільки не галасували.
Муляр замкнув за нею вхідні двері, увійшов квапливо в гардеробну й кинувся до привезеної шляхтичем скрині.
— Живий? — прошепотів він, нагнувшись.
Відповіді не було.
—* Чи живий? — майже крикнув він від жаху, нахилившись ще нижче.
— Скоріше! — почувся з глибини глухий, придушений/ стогін.
Ключем, якого йому передав шляхтич, муляр квапливо відімкнув віко: під ним переверталося щось незграбне, загорнуте в килим. Чимало довелося докласти зусиль, щоб витягти край килима й підвести голову загорнутого в нього чоловіка... Нарешті, після неймовірних, одчайдушних зусиль, важкий оцупок було вийнято з скрині й підведено; тепер уже робота пішла жвавіше, і голова ув’язненого була відкрита.
— Яику! Чи ти живий? — із зворушливим поривом припав до свого друга Дмитро...
Еге ж, це були Кармелюк та його побратим Гнида!
— Води! — прошепотів Янко, безсило звисаючи головою і ловлячи спраглими устами повітря в задубілі груди. Обличчя Кармелюкове було синьо-багрове, очі розширені від агонії задухи, і весь він був ніби змочений патьоками холодного поту.
Дмитро подає йому води, допоміг визволитись із килима й майже виніс у сіни, щоб обвіяло його свіжим повітрям.
Хвилин через п’ять серце й легені Янка повернулися до норми; колір обличчя набрав значно здоровішого вигляду.
— Ну, ледве, ледве... витримав! — заговорив, нарешті, Кармелюк з великими передишками.— Ще трохи-трохи — і край... задушився б! Каторжний килим затулив рота... руки випростати — немає сили... хоч пропадай пропадом!.. Такої муки вдруге — ну її! На тому світі однією ногою вже був!..
XIII
— Мало-мало на той світ не потрапив! — хитав головою Янко, з зусиллям дихаючи.
— От біда! І дірок же напопровірчували у днищі скрині, а от, дивися ж!.. Ну, та слава богу! Ковтни ще разів два-три горілки,— допоможе,— і Гнида простяг побратимові флягу.
Кармелюк випив з перепочинками кілька ковтків. Дмитро дав йому закусити пирога й шматок сала.
— Еге ж, ожив ніби,— промовив Кармелюк, важко проковтуючи закуску, якої дав йому товариш.
— Посидь на сторожі тут, а я на аванпости... чи все там
спокійно? — сказав Гнида і навшпиньки прокрався у внутрішні покої. '
Хвилин через десять, коли він повернувся, Кармелюк уже розминав собі руки й ноги.
— Тільки оце тепер починаю відчувати силу,— сказав він, усміхнувшись.
— І гаразд... А там усі хропуть, перепившись... Пора!
Янко намацав за халявою кинджал, оглянув кремінці на
пістолях, позатикав їх за пояс, стяг його дужче і поправив рукою скуйовджену чуприну.
В цей час майнула в дворі якась тінь і почала швидко наближатися до дверей...
— Сховайся, це Фрося!
Як тільки вона прослизнула в двері, Дмитро миттю схопив її й приставив до її вирячених од жаху очей ножа.
— Тільки писнеш, тут тобі й амба! — потім зв’язав їй назад руки, набив глиною рота, стяг його міцно хусткою і, кинувши в комору одурілу полонянку, замкнув її на ключ.
— Ну, я піду,— сказав глухим шепотом Кармелюк,— а ти постережи з коридора... Я знаю тут усі ходи й виходи...