Та й як це дядько Тилимон викопає аж таку славну криницю, коли досі жоднісінької в селі не викопав? Коли навіть йому самому копав якийсь чоловік з Вівсяників? Ото лозу на колиски різати, колиски в'язати, що рівного йому по вмінню в Овечачому немає, бо вимерли чи перевелися, — це правда, він уміє. А криниці...
Воду ми беремо в нашої сусідки Надьки Срулихи. Цямрини — дерев'яні, оброслі мохом, і як глянути в глибину, то зчорнілі та оброслі мохом аж до самого кружальця води, що зблискує ген-ген унизу полущеним уламком дзеркала. Причепивши відро до ланцюга, люблю розкручувати корбу й дослухатися, коли ж нарешті відро глухо впаде там углибині, розбивши дзеркало на друзки, скаламутивши срібний блиск. І люблю тягнути відро вгору, прислухаючись, як порипує корба, як поскрипує коловорот, як подзенькує ланцюг від важкого відра, як з відра краплі води скапують на дно. І ще люблю, надсилу виставивши відро на цямрини, через металеву дужку вінець припасти губами до студениці — й надпити так, щоб перехопило подих.
Здається, нічого смачнішого для тебе, спраглого, нема за той перший ковток свіжої води, щойно добутої з криниці. Ніби не просто вода, а сила землі вливається в груди, й ти дужчаєш, і в голові розвидняється, й думки яснішають.
І — чи набираючи воду, чи вже несучи з сусіднього подвір'я,— завжди оглядаюсь на вікна її хати, на город: наче поглядом хочу подякувати за воду...
В Овечачому криниці славляться тим, мало чи багато людей беруть з них воду: значить, вода або справді смачна, або ж така собі.
В Овечачому хазяї криниць також славляться тим, дозволяють чи не дозволяють брати воду з своїх криниць. Є такі, що дякують, коли береш воду з їхньої криниці. А є такі, що чи ворота на замку тримають, чи собаку на ланцюгу так попустять, що спробуй під-ступися до криниці, не підступишся.
Але баба Ликора не була б бабою Ликорою, якби посилала мене по воду тільки до сусідки Надьки Срулихи. Ох і хитра баба Ликора, а в чому її хитрощі — я й сам до пуття не відаю. Скажімо, наказує принести води — й неодмінно від тітки Одарки. Мушу йти до гпки Одаркй, хоча вода її.з криниці — така самісінька. не смачніша. День іду до неї, другий, а на третій день Надька Срулиха й питає:
— Ликоро, чого ви гніваєтесь на мене?
— Я гніваюсь?— щиро дивується баба Ликора.
— А таки гніваєтесь, бо ваш хлопець — і ногою до моєї криниці...
— Ось я йому покажу, волоцюзі!.. Таке мале, а вже перебирає, вже на хоче твоєї води, а Одарчиної.
Ну, чули бабу Ликору? Тепер я вже знову ходжу до Надьки Срулихи по воду, а сусідка — й вдячна, завжди усміхом обдарує, наче найдорожчим гостинцем...
Та коли бабі Ликорі замандюриться варити вареники чи пекти хліб, то по воду посилає мене ген-ген далеченько, аж до баби Весни. Мовляв, нічия вода так не годиться розколотити тісто, як від баби Весни. І я слухаюся, йду. Криниця біля хатини в баби Весни, мабуть, ще старіша за саму бабу. Якась наче й не криниця під глиняною горою, а джерело, обкладене диким камінням. Тільки, видно, дуже глибоке джерело, бо вода в ньому темна, як дьоготь. А коли зачерпнеш з джерела цього дьогтю, то в відрі він стає такою чистою і прозорою водою, що я ніяк не надивуюся. Мабуть, така ця криниця неспроста, бо не десь у селі, а під горою в самої баби Весни...
А то придумали хлопці — бігають по Овечачому й заглядають у криниці: чия криниця глибша.
Трапляються мілкі, такі мілкі, що, либонь, і рукою б дотягнувся до води. А тому-то інколи затівають поміж собою ось такі жарти-витівки. Питають у найменшого й некмітливого, що хвостом волочиться за хлоп'ячою гирилицею.
— Хочеш напитися з оцієї криниці?— Й показують на криницю без корби та цебра, де вода зовсім близько, що її жердиною з гаком тягнуть. — Ох і смачна тут вода!
— Хочу,— признається той, бо таки захляв за біганиною.— А як напитися?
— А ти не знаєш як? — дивується весела горласта гирилиця.— Ану, хлопці, хапай його за ноги та опустимо в криницю, хай нап'ється, бо сам не дістане.
І хапають бідолаху за ноги, й намагаються опустити в криницю донизу головою. Скільки лементу, скільки
сліз!
— Не хочу води, не хочу! — кричить той.
— А ти ж казав, що хочеш?
— Ой, не хочу, я ще вдома напився.
— Ну, давайте відпустимо цього брехуна. Бач, напився, а бреше, що мало. Гайда від нашої ватаги, а то волочишся, як собачий хвіст у реп'яхах...
Усякі трапляються в Овечачому криниці — мілкі, глибші, зовсім глибокі. І з водою з них не вгадаєш, яка смачніша: іноді з мілкої п'єш холодну, мов крига, й смачну, мов молозиво, а буває, що з глибокої п'єш теплу, скаламучену, хоча здається, хто її там глибоко в землі міг скаламутити?
Дядько Тилимон чи дід Танас Нездійминога?
Ха-ха, вони й на землі обминають чисті калюжі...
А то ще придумали хлопці — не просто бігати й заглядати в сільські криниці, а заглядати — й кричати.
Кричати голосніше чи тихіше й прислухатися, як чия криниця відгукується на голос. І не просто відгукується, а відповідає! Чи то вода відповідає, чи земля? Хто відає. А коли крикнеш,то й криниця у відповідь крикне, коли щось скажеш, то й криниця тобі у відповідь скаже. А що? Важко втямити, бо й зовсім нічого не можна втямити.
Здається, криниця нашої сусідки Надьки Срулихи відповідає жіночою скоромовкою. Хоч вірте, хоч не вірте, а наче Срулишин голос чується звідти з землі. Може, вона справді ховається там? Е-е, ні, таки не ховається, бо ген щойно майнули її коси у вікні.
А криниця в баби Весни мовчить.
Ото щось мовиш у криницю — і таки почула вона, почула, бо навіть у відповідь якесь зітхання глухе ледь-ледь почулося, а мовчить. Може, знає щось таке, що боїться й натяком признаватися? Щось таке знає незбагненне, що скаже чи не скаже — однаково марно, то вже краще мовчати?
Мудра й таємнича криниця в баби Весни, тому-то така мовчазна...
По-всякому озивається земля з криниць в Овечачому, по-всякому каже. А хто втямить? Може, колись хтось тямив? А тепер — баба Весна? Тільки баба Весна не признається...
На сільській околиці, поміж дубами, сіріють цямрини, схожі на брили граніту, порослого мохом. Щоправда, цямрини вже струхлявіли, наче граніт викришився. Ото з цієї криниці звук — найголосніший на все Ове-чачеі
Якось ми, хлопці, зібравшись кагалою, заходилися кричати в криницю. Що один крикне в розверсті груди землі — голосно, що другий — ще дзвінкіше, що третій — то й зовсім лунко. А Тарапатий — наче грім йому відповідає.
— А таки гніваєтесь, бо ваш хлопець — і ногою до моєї криниці...
— Ось я йому покажу, волоцюзі!.. Таке мале, а вже перебирає, вже на хоче твоєї води, а Одарчиної.
Ну, чули бабу Ликору? Тепер я вже знову ходжу до Надьки Срулихи по воду, а сусідка — й вдячна, завжди усміхом обдарує, наче найдорожчим гостинцем...
Та коли бабі Ликорі замандюриться варити вареники чи пекти хліб, то по воду посилає мене ген-ген далеченько, аж до баби Весни. Мовляв, нічия вода так не годиться розколотити тісто, як від баби Весни. І я слухаюся, йду. Криниця біля хатини в баби Весни, мабуть, ще старіша за саму бабу. Якась наче й не криниця під глиняною горою, а джерело, обкладене диким камінням. Тільки, видно, дуже глибоке джерело, бо вода в ньому темна, як дьоготь. А коли зачерпнеш з джерела цього дьогтю, то в відрі він стає такою чистою і прозорою водою, що я ніяк не надивуюся. Мабуть, така ця криниця неспроста, бо не десь у селі, а під горою в самої баби Весни...
А то придумали хлопці — бігають по Овечачому й заглядають у криниці: чия криниця глибша.
Трапляються мілкі, такі мілкі, що, либонь, і рукою б дотягнувся до води. А тому-то інколи затівають поміж собою ось такі жарти-витівки. Питають у найменшого й некмітливого, що хвостом волочиться за хлоп'ячою гирилицею.
— Хочеш напитися з оцієї криниці?— Й показують на криницю без корби та цебра, де вода зовсім близько, що її жердиною з гаком тягнуть. — Ох і смачна тут вода!
— Хочу,— признається той, бо таки захляв за біганиною.— А як напитися?
— А ти не знаєш як? — дивується весела горласта гирилиця.— Ану, хлопці, хапай його за ноги та опустимо в криницю, хай нап'ється, бо сам не дістане.
І хапають бідолаху за ноги, й намагаються опустити в криницю донизу головою. Скільки лементу, скільки сліз!
— Не хочу води, не хочу! — кричить той.
— А ти ж казав, що хочеш?
— Ой, не хочу, я ще вдома напився.
— Ну, давайте відпустимо цього брехуна. Бач, напився, а бреше, що мало. Гайда від нашої ватаги, а то волочишся, як собачий хвіст у реп'яхах...
Усякі трапляються в Овечачому криниці — мілкі, глибші, зовсім глибокі. І з водою з них не вгадаєш, яка смачніша: іноді з мілкої п'єш холодну, мов крига, й смачну, мов молозиво, а буває, що з глибокої п'єш теплу, скаламучену, хоча здається, хто її там глибоко в землі міг скаламутити?
Дядько Тилимон чи дід Танас Нездійминога?
Ха-ха, вони й на землі обминають чисті калюжі...
А то ще придумали хлопці — не просто бігати й заглядати в сільські криниці, а заглядати — й кричати.
Кричати голосніше чи тихіше й прислухатися, як чия криниця відгукується на голос. І не просто відгукується, а відповідає! Чи то вода відповідає, чи земля? Хто відає. А коли крикнеш,то й криниця у відповідь крикне, коли щось скажеш, то й криниця тобі у відповідь скаже. А що? Важко втямити, бо й зовсім нічого не можна втямити.
Здається, криниця нашої сусідки Надьки Срулихи відповідає жіночою скоромовкою. Хоч вірте, хоч не вірте, а наче Срулишин голос чується звідти з землі. Може, вона справді ховається там? Е-е, ні, таки не ховається, бо ген щойно майнули її коси у вікні.
А криниця в баби Весни мовчить.
Ото щось мовиш у криницю — і таки почула вона, почула, бо навіть у відповідь якесь зітхання глухе ледь-ледь почулося, а мовчить. Може, знає щось таке, що боїться й натяком признаватися? Щось таке знає незбагненне, що скаже чи не скаже — однаково марно, то вже краще мовчати?
Мудра й таємнича криниця в баби Весни, тому-то така мовчазна...
По-всякому озивається земля з криниць в Овечачому, по-всякому каже. А хто втямить? Може, колись хтось тямив? А тепер — баба Весна? Тільки баба Весна не признається...
На сільській околиці, поміж дубами, сіріють цямрини, схожі на брили граніту, порослого мохом. Щоправда, цямрини вже струхлявіли, наче граніт викришився.