Ти мені допоможеш?
Стиснула йому долоню:
— Про що ти кажеш, Туо?
— Про кварки.
— Та ні, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я…
Не дав їй договорити, обняв за плечі і міцно поцілував. Гаряче дихаючи, прошепотів:
— Але це дуже небезпечно.
Аніта засміялася:
— Поцілунки? О, так, це небезпека…
— Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.
— З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все…
Вона раптом крутнулась і побігла вниз, кинулася праворуч, потім ліворуч, щоб заплутати сліди, і коли постать Туо загубилася в нічній імлі, — впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радістю. "Ага, тепер пошукай мене, — думала, стримуючи дихання, — ти пошукай, а я спостерігатиму, як ти шукаєш… милий!" Туо спочатку гукав, а потім рушив, приглядаючись до слідів і щось весело бурмочучи. Ось він пройшов повз неї, Аніта мало не пирснула, та метрів за десять повернув і таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.
— Яка ти в мене гарна, чарівна… Запам’ятаймо цю ніч, Аніто, оцю пустелю і оці зорі! Ти мені стала ще ближчою, ще ріднішою. Я впевнений, що в експедиції знайшлися б люди, які охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самі, розумієш? Самі. Завдання наше полегшується тим, що ніхто, крім одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документів з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?
— Де?
— На тій грані, біля якої я стояв.
— А що?
— "Відкрити через десять тисяч років…"
— Виходить, термін давно минув?
— Дуже давно…
Вони помалу брели пісками, кружляли навколо табору, аж доки не почало світати. Наостанку Аніта рап-том спитала:
— А що таке смерть, Туо?
Він не здивувався з того, що вона подумала про смерть.
— Цього ніхто не знає, Аніто… — лагідно сказав і усміхнувся: — Можливо, це прояв життя…
Вмостившись у своєму гамаку, Аніта згадувала ніч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчу-лася, коли й заснула. І приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матір. Квартира неначе їхня, а будинок гігантський. Вийшла на балкон, глянула — ріг даху горить! Руде полум’я, ніби дикий звір, вгризається в покрівлю, б’є хвостом по стіні… Аніта вибігла на сходи, гатить кулаками в двері до сусідів:
— Пожежа!
А вони виглянули, знизали плечима — чоловік і жінка — та й зачинили двері.
Аніта прожогом на інший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:
— Горимо! Наш будинок зайнявся!..
А з дверей — музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, і ніхто не хоче й слухати Аніту. "Чи вони всі поглухли? — думає дівчина, поспішаючи від однієї квартири до іншої. — Адже горить, ще ж можна б погасити…" І знову стукає, гукає до хрипоти в горлі. А вони то сміються з неї, то сердито проганяють, то мовч-ки зачиняють двері. Аніті хочеться ридати з розпуки, крізь стіни і стелі, крізь усякі перегородки, серванти і ди-вани, столи і шафи, — скрізь усе, чим начинено дім, вона бачить хиже полум’я, відчуває пекучий біль. Ріже в очах…
Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметі, кидало їй в обличчя гарячі скалки. Чути було гуркіт моторів і людські голоси.
31
Гелікоптери прибували один за одним і сідали в ряд, виставляючи наперед зелені животи. Товсті тулуби і довгі тонкі хвости робили ці апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабін скидалося на їхні нерухомі, немигаючі очі.
З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима і куцими автоматами в руках. Доки вони топталися біля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхні командири підтюпцем поспішали до намету Фаусто Лабана, щоб доповісти про своє прибуття. Незабаром військова частина зайняла кру-гову оборону, вкопавшись у пісок. На всі боки від табору, в центрі якого зяяв розкоп, дивилися цівки автоматів і кулеметів, угору підвели свої тонкі дула автоматичні зенітки.
— Почалася війна? — жартуючи, гомоніли робітники.
— Окупація!
— А може, з піраміди вискочить яка-небудь нечиста сила!
— Ей, хлопці, дайте сигарет!
Але хлопці в зеленому мовчки походжали біля своїх вогневих точок, наче й справді ждали нападу. Кіль-ка офіцерів підійшло до воронки, в якій стирчав пірамідальний бункер Археоскрипту, і дали робітникам арома-тних сигарет.
Через деякий час прилетіло ще п’ять "комах" — кожна тримала в лапах по танку… Хрокання моторів дробило, різало і перетирало ясноту погожого дня, і хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлі молочного неба.
Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки,— підтягнутий і строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула — чому ж йому не бути задоволеним?
Туо ж був до краю здивований, навіть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнуті в однакові строї, слухаючись наказів таких же самих людей, тільки не з такими погонами, діють, як автомати, живі, досконалі автомати.
— Що все це означає? — стримуючи роздратування, спитав у Лабана.
— Дорогий Туо, ми живемо в неспокійний час… Та й взагалі, як тільки чутка про Археоскрипт просо-читься з пустелі, сюди рине стільки інтересантів, що й працювати нам не дадуть. От я і вжив заходів для охоро-ни… Я вас розумію — на Філії немає держав, немає армій, і оці мої заходи можуть здатися вам… дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте — в Археоскрипті є надзвичайно важливі речі, це ж не просто археологічна знахідка. І ми зобов’язані, мусимо вжити заходів для збереження…
— Я просив скликати сюди вчених світу, громадських діячів. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства — хіба це не найбільша гарантія безпеки?
— Відомство, яке фінансує нашу експедицію, вважає, що передчасно демонструвати знахідку не в інте-ресах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розібратись в усіх матеріалах, класифікувати, розшифрувати наукові й технічні записи, а тоді вже…
— А ви не вважаєте, що я, як керівник експедиції, можу відсторонити вас від роботи?
— Я не радив би вам цього робити, — усміхнувся Лабан. — Досі в нас з вами були хороші контакти, спо-діваюсь, що ми їх ще більше зміцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солідні суми, по завершенню експедиції ви станете мільйонером… Тож давайте займатись виключно наукою…
Туо мовчав, і Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далі:
— Хоча, на вашу думку, охорона й не потрібна, але ж згодьтеся, що й шкоди ніякої вона не завдає. Військові не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагоді.
— І ви вважаєте, що це морально — одній державі привласнювати те, що належить усьому людству?
Фаусто Лабан знизав плечима:
— Про яку мораль ви говорите?
— Звичайну, людську мораль.
— Правду кажучи, я не знаю, чи існує якась загальна, універсальна мораль… Все це поняття розпливчаті, і кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країні.
— А конкретніше — відомству, яке вам платить?
Фаусто Лабан криво усміхнувся:
— От уже й сатиричні стріли… Зрештою, дорогий колего, я не філософ і ніякий не теоретик. Я людина діла. Зараз мене турбує одне: як ми відкриємо цього пірамідального куба? Чи будемо розрізувати, чи, може, якимось іншим способом…
Туо мовчав, щось про себе обмірковуючи, потім окинув поглядом табір, високий земляний вал, гелікоп-тери і вантажні машини. Зітхнув:
— Коли буде повністю обкопано — тоді вирішимо. Треба спочатку оглянути.
— Гаразд, — погодився Лабан, — так і зробимо.
Він пішов до розкопу пружними кроками, аж підстрибуючи; Туо почовгав до Анітиної палатки, опустивши плечі, неначе на них лежав важкий тягар.
— Ой, коли б ти знав, який мені сон приснився! — Аніта простягла до нього теплі руки. Він поцілував ті руки, і лице йому трохи прояснилося.— Ти чомусь сумний? — Аніта заглянула в його зіниці. — На дні твоїх очей немає сміху… Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!
Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що він таки усміхнувся:
— Ох ти, моя зоре!..
32
Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра — він стояв у глибокому котловані, відстовбурчивши у всі боки по чотиригранній піраміді. Солдатам він нагадував металевого протитанкового їжака; Фа-усто Лабан, дивлячись на нього, думав про піраміди фараонів; Туо міркував: чому вони обрали таку форму бун-кера, а, скажімо, не кулю? Аніта і Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник меха-нічно, але досить спритно переносив грані на папір і… думав про Марту, а кінооператорові, що ретельно фіксу-вав усе на плівку, ввижався найдорогоцінніший з мінералів — діамант.
Всі, окрім вартових, стовпилися на земляному валу, сотні пар очей жадібно обмацували грані. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, і тепер там не було нічого, тільки наїжачений пірамідами куб. Довгими тисячоліттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось віддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.
Коли сизий дим від мотора розвіявся, в котлован зійшли двоє — високий, міцний Туо в білому шоломі і легкому сірому костюмі та низенький супроти нього Лабан, у шкіряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокі сліди у свіжому грунті, Лабан трохи відставав, хоч і проворно перебирав своїми волосатими ногами.
Сонце ще тільки підбивалося угору, і нижня частина бункера була в тіні, зате верхня піраміда купалася в сяйві, кидаючи у вічі людям срібні відблиски.
Обійшовши навколо, Туо зупинився в тіні. Одразу ж туди вдарив сніп яскравого проміння з прожектора.
— Ну, що там? — спитав задиханий Лабан.
— Там он видніється напис. — Туо вказав рукою в гору. — Треба підйомника.
Лабан гукнув до водія, що стояв у натовпі, і той через кілька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопідйомника. Розвернувся і став, де йому вказав Туо. Ажурна стріла зламалася в шарнірах і опустила до землі металевий короб. Туо, не відчиняючи дверцят, переступив через борт і махнув рукою. Загурчав мотор, і короб поплив угору. На висоті метрів у п’ять Туо знову махнув ру-кою, і стріла застигла, потім подала його впритул до верхньої піраміди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний біля основи піраміди.