І шепоче Митро вустами пересохлими, ледь чутно шепоче: "Мамо, напитися дайте…" Але чує його мати і, відчинивши хвіртку, Із ліщини виплетену, на очкурі мотузяному виносить відро, води повне, на вулицю. А вже не має Митро сили до відра нахилитися, бо — упаде в куряву гарячу і помре. І піднімає мати відро дерев'яне, водички повне, перед себе, а у воді — листок вишневий плаває. І змочує Митро вуста свої пересохлі, один-єдиний ковточок робить, бо не можна йому зупинятися, мусить совати ногами неслухняними. Змочує він вуста пересохлі, а де й сили беруться, ніби усеньке відро, води повне, випив він. І вже не заздрить Митро солдатикові мертвому, що в озерце лугове голову закривавлену занурив. Уже він не про смерть думає, а — про життя. Тут і сонце червоне, розпечене пірнає нарешті за пруг, сутеніє, а колона полонених вповзає у містечко, розчахнене навпіл колією залізничною.
Дак сеє мені сам Митро розказував, як ще він гомонів до людяк. Був я уже, каже, на волосок од смерті, жить уже не хотів, а хотів під кулю німецьку лягать. І тут наче наснилося мені, серед білого дня, у колоні полонених, що її супроводжували німецькі автоматники, на м'ясників схожі, із рукавами закасаними. Наче наснилося мені, гомонить, що бреду я повз дворище своє, а матір виносить відро, води повне, на вулицю і змочує вуста мені. Так я добрів до станції, інак би не добрів, із жистю молодою розпрощався б самохіть. А на станції, се в Перемишлі уже, є такеє містечко, загнали нас у вагони товарні і поварганили до Німеччини. І попав йон до південної Німеччини, що зветься Баварією. Я сам потім тую Баварію на пузі проповз, там мене і ранило, то я трохи знаю. І наших солдатиків, що до полону попали, доводилося мені визволять, наслухався і надивився. Наче сотворилося теє, про що у Святому Письмі сказано: земля розверзлася і люди з могил піднялися. Теперечки скрізь — дружба, дружба, звісно, людцям на одній планеті треба якось виживать, а не глотки перегризать одне одному, а тольки — сильно поганий німець до наших був тади, се я де хоч скажу, і самому Горбачу. Мо', і свої до своїх у таборах сибірських не луччі були, се теж правда. Супчик із води та брюкви, двісті грамиків хліба ось на таких харчах тримав німець солдатиків наших, а роботу примушував тяжку робить, каторжну роботу. Дак у робочих командах люди довго не витримували, мерли, як мухи. В один із таких таборів коло города Мюнхена і попав наш Митро.
Се уже як повернувся Митро, після одіссеї страшкої, книга така є, не наша вона, а ще древні греки її придумали, дак жив йон трохи у матері своєї, Уляни Несторки, на хуторі Семирозумовім. А я тади учителював, у молодших класах, на курсах по війні вивчившись. А в ті ж роки так було заведено, що кожному учителю сільському — вулиця, і йон на тій вулиці — агітатор, наче політрук у війську. І я частюка до Митра Терпила забігав, балакали з ним, болєй, правда, за чаркою. Тади ж уже дозволили нам трохи роти одмикать, після розвінчення культу. Покуль знову гайку не загвинтили. Митро пройшов Крим, Рим і мідні труби, а я ще молодий був, жистю цікавився. Дак йон такі слова говорив, що у мене — волосся дибки, хоч уже ж наче трохи й дозволено зверху. І Гітлер, і Сталін, гомонить було, се два бандити, яких досі світ не бачив, я сеє ще в таборі німецькому пойняв. На вагах історії, мовляв, вони один одного не перетягнуть. А там, у таборі, різного люду було, із усієї землі, вважай. І йон людяк тих слухав і своєю головешкою розмислював: а за віщо ж люди тисячами гинуть? І пойняв я найголовніше, се йон, було, каже, Митро: ніхто тебе у цій веремії кривавій не порятує, ані Бог небесний, ані боги земні, тольки сам себе ти і можеш порятувать. Вовчий закон жисті я там, у таборі німецькому, уперше пойняв, се Митро мені каже. А я, було, слухаю та й думаю: "Не усе воно у тебе, Митре, так в'яжеться, як ти гомониш, про той вовчий закон". Бо сватали його тамочки, се я уже знав, і до руської визвольної армії, до власовців, і до табірної поліції, мужик йон був жилавий, виживалий, тольки ж нікуди йон не пристав. А якби вовчий лише закон сповідував, приліпився б і легшенько, у зграї, прожив…
Дак се ж не секрет, що підходжував до мене Митро Терпило, як із Сибіру вернувся і в матері своєї проживав.
Мо', наші жисті горьовані якось би і переплелися, але боялася я його. А через що боялася, бо холодом уже од нього віяло, таким холодом, що й сидіти коло нього було скумасно, не те що. Той холод і загнав його пізніше в ліси, подалєй од людяк. А у мене ж се хлоп'я підростало, од калічки мого, якого я на полі бою, у сорок першому, безногого, підібрала і виходила собі на горе, бо йон потім ще й лупив мене як Сидорову козу, милицями своїми, поки не згорів од денатурату. Дак хлоп'я моє щигликів на сильця ловило, у клітці дротяній яни жили. Як побачив Митро тую клітку, аж побілів із лиця. Дав йон червінця хлоп'яті моєму, птахів випустив на світ Божий, а клітку дротяную руками своїми сильними розламав і на купу гною біля хліва викинув. А тади і гомонить до мене: "Двадцять літ я птахом у клітці був і рвався із неї на волю, шкіру до крові обдираючи, а мене ловили і знову до клітки зачиняли. Од тих пір не можу я кліток видіти, страх і сум на мене наганяють…" А у мене язик слизький, я і гомоню до нього із дурної голови своєї: "Ой Митре, усі ми, людяки, по клітках своїх сидимо, од народження до смертоньки". Хіба не так я у халупині своїй усю жисть просиділа, світу поза Пакулем, окрім хіба базару мринського, не бачачи?" А йон злий зробився і питає у мене: "Одкуль ти сеє знаєш?!" А я і сама не відаю, одкуль, мо', і народилася із тими думками дурними. Тади йон зітхнув та й гомонить до мене: "Роками молодими пожертвував я, аби душею дозріти. Навколо кліток маленьких, у які нас від народження нашого посаджено, клітки великі, просторіші, видимі і невидимі, і нема їм числа, правду вуста твої кажуть. І людьми лише тоді стаємо ми, коли навчаємося і в клітках вільними буть. Але пташкам не дано сього зрозуміти, пташки — як діти малі, розумом кволі". Слухаю я усе сеє, головою киваю, а сама собі думаю: "Чогось ти, чоловіче, не договорюєш, у чомусь ти і собі не признаєшся. Бо усе живеє не розумом живе, а — нутром своїм. І ми, людяки, живі доти, доки із кліток своїх рвемося, хай і з малих кліток — у просторіші". Дак хлоп'я моє усе сеє чуло і болєй ніколи щигликів не ловило. А Митро ще трохи походив до мене та й перестав. Коли чую — уже його і в Пакулі нема, уже йон — у лісі, самітний, наче вовк-одинець. Щось у ньому надірвалося після тих його Сибірів багаторічних. Мо', і насправді розумом йон до небес піднявся, але душею став — як гітара без струн, се — правда, се я нутром своїм женським відчула.
І постановив для себе Митро: буду тікать. Але з табору тікать — усе одно що руки на себе накласти, табір пильно охоронявся. А він — жити хотів, не вмерти. Напровесні сорок другого потрапив він до групи полонених, яку одібрали, із дужчих та молодших, будувати дорогу і дренажну каналізацію поблизу військового аеродрому. І пригнали їх у передгір'я Альп. Гори по той бік колючого дроту — як на картинці, вершини — у шапках снігових, а десь там, за горами, — нейтральна Швейцарія. Карту Європи він уже добре знав, розпитуючи французів та Югославіє, які були в таборі. Але гори хоч і близько, але до них ще треба дістатися, навколо — гола рівнина, і охорона — на кожному кроці. Уже й літо спливало, а Митро усе ще длубав каміння, яке привозили вузькоколійкою із кар'єру у горах. Одного вересневого дня з'явився на будівельному майданчику майстер із кар'єру і попросив у охорони п'ятьох полонених на допомогу — мотовоз зійшов із рейок. Серед тих п'ятьох з одним охоронцем — і Митро. Одразу за кар'єром — ліс. Майстер послав по жердини — мотовоз підважувать. Пиляли дерева в улоговині. На згіркові — німець з автоматом. Як почув Митро запах лісу, напружився, наче звір, випущений із клітки. Однесли жердини раз, ідуть вдруге. "Іншого такого випадку не буде, — подумав Митро. — Якщо не тепер, то уже — ніколи".
І метнувся він у гущавину. Торохнув автомат на згірку, але дерева уже сховали його. Хоч сили слабі, серце трохи з грудей не вискочить, а біг і біг, аби одірватися від погоні. Сутеніло вже, ніч — порятунок, уночі його ніхто не шукатиме. Брів усю ніч, наштовхуючись на стовбури дерев, обдираючи шкіру об каміння. Удосвіта забовваніло в тумані, на схилі селище, біля нього — городи. Нарив картоплі, брюкви і знову — у ліс. День відсиджувався у гущавині, запальничка у нього була, напік картоплі. А як звечоріло, знову — ноги на плечі. Знав із розповідей: десь поблизу має бути дорога із Баварії до Швейцарії, треба її триматися, через гори йому не пройти. Через тиждень після втечі з'явилася надія — не спіймають. Якщо матиме сили — іти. А щоб мати сили, потрібні харчі. Уночі набрів на селище. У саду, біля крайньої хати, — будка, двері одчинені. Зайшов Митро до тої будки, став навпомацки шукать чогось їстивного. В одному кутку — ганчір'я якесь, в іншому — мішок із борошном. Тільки він той мішок розв'язав, аж силует мужчини у проймі відчинених дверей: "Хто тут?!" А він уже трохи розумів по-німецькому, біда навчила. І ще знав Митро: треба признаватися, бо можуть застрелити. І вже жінка з мисливською рушницею — у дверях, і промінь від ліхтаря — в очі. "Руський полонений я, — сказав Митро. — Утік із табору в Мосбурзі". Не з того табору він утік, але повертатися туди, звідки утік, не можна: заб'ють до смерті палицями. Німець скомандував: "Іди уперед!" Потеліпав. Ішли нічною вуличкою, господар будки і його жінка з мисливською рушницею у руках чигають на кожен порух, не втечеш. Звернули до якогось казенного дому. У домі — мужчина з емблемою поліцейського на рукаві. Прощай, коротка воля.
І замкнули Митра у невеличкій, без вікон кімнатці, біля стіни — голий дерев'яний тапчан. Опустився на вичовгані тілами таких же, як він, нещасних дошки, наче в труну живим лягав. Поки брів лісами, думав: "Хай і сотні кілометрів до тої Швейцарії — сил стачить, повзтиме, котитиметься, а — не здасться". Тепер — повний параліч волі. Хай роблять з ним що хочуть. Найкраще, аби убили, ось тут, у цій комірчині, аби уже й світла дня не бачити.