Десь там на полях ходила... Була, мов непритомна. Мокрина відвідує її. Я казав Ількові: не силуй її. Не хоче, то не хоче Але Ілько, як Ілько, розуму в нього, як у доброго козла... Боїться, що заміж не вийде і зістанеться йому на шиї. Хіба ж Наталка з таких, що сидітиме комусь на шиї... Ілько страх проти тебе... То, каже, він все наробив... Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але тепер, як довідається... Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти "з ними" — все добре... Hе з ними — біда. З тебе зроблять сміття. Це їх етика — також "для добра людства".
Володько мовчав. Згори, з піддашшя, особливо коли повівав вітер, сипало дрібним снігом, але холодно не було, а було тихо і навіть затишно, лишень ті неспокійні думки і ті болючі відчування.
— Наталка ані тепер не виходить? — запитав Володько.
—Ні.
— Лежить?
— І лежить і не лежить... Ти б її тепер не впізнав. Один кістяк. Я оце було до неї зайшов... Вона запитала: думаєш, він мене ще буде любити? Я кажу: хіба я знаю. Зовсім занепала Зовсім. Каже: я хочу вмерти. Попівська Ольга також вмирає І взагалі, у Левинських,— продовжував Сергій,— тепер дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдій. У хаті двоє вмираючих і обоє на сухоти. Гліба інспектор хоче перенести на інше місце... Роман пиячить... Олег залишив гімназію й перейшов, до духовної семінарії, щоб уникнути побору... Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже підупала.
Володько, розуміється, мав про що думати... Йшов поволі додому, темна ніч, засипана снігом дорога, шумів вітер...І всі ці клопоти, що зібралися нараз, ніби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари за пашпорт...
А де ті гроші взяти... Нема ось за що сестрі чобіт купити, на сіль, на сірники, на нафту не хватає... А тут ще один суд над головою. Не сьогодні-завтра викличуть на суд за ті золоті монети, що їх відобрали на границі... І мало — відобрали, прийде нова кара... Добре, що бодай слідство припинили... Невідомо як надовго, але поки що видається все гаразд.
А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було зроблено... Що буде з ним. Воно зовсім хворе. Воно в гарячці лихоліття, і треба негайно щось робити.
Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на відлигу. Матвійове подвір'я завалене заметами. Володько одразу взявся прочищати сніг, кормити коней, худобу... Матвій знов мав діло зі своєю спиною, а тому мусів зрання полежати. Настя зробила сніданок і покликала Володька.
Снідали самі чоловіки — батько й сини. Мати поралась біля печі, а Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бідкатися за Володька... Знов з тим селом... Мало йому старої біди, то шукає ще нової... Володько відповідав рішуче й остаточно:
— Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
— Господи... Хоч, щоб знов замкнули.
— Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
— То є, як було і зо мною. Я вивів людей з Дерманя... Купив їм тут землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарі, а тоді мало мене не загризли. Коли б був піддався — затоптали б. Такі ми люди.
Володькові ця батькова мова не дуже подобалась, сподівався іншого. Він знає, що старому та його мандрівка дуже не була до серця, він сердився, ні разу не відвідав у тюрмі... Старий як сердився, то сердився, але тепер це, здається, минуло.
Володько розповів про кооператив.
— Я то вже чув,— сказав старий.— Того чортового комунізму не допустіть. Я вже раз бачив його... В революцію. Досить.
Володько не гаяв часу, настрій йому сприяв, надворі розпогодилось, потепліло, світило сонце, сліпуче блищало біле рівне снігове поле. Він одразу вибрався, просто через поля, сади і долину до Рони. Було біля години десятої, але Рону застав ще у постелі. Він читав щось з Купріна... У кімнаті, як звичайно, "ліричний непорядок", а до того сьогодні додавався ще й "собачий холод". У сінях розчухраний Марко возився зі самоваром.
— Володько? — викрикнув Андрій Андрійович, коли
Марко доповів про його прибуття.— У-у! Прошу! Розуміється!
Володьків вхід нагадував вихід на сцену якогось артиста Рона був дійсно несподівано заскочений, не міг заховати свого вдоволення, просто як був у нижній білизні, зірвався з постелі і почав швидко натягати зім'яті, доброї темно-синьої матерії штани.
— Марку! Швидше самовара! У мене тут... чортячий холод... Немає дров. А це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажіть, кажіть, кажіть. І дуже добре, що вас там на тій границі... Що? Недобре? Посидів трохи. Ха! Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безліч. Жах. Сьогодні у нас загальні збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при житті... То ж туди пішли всі мої... Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй! Тобто, за Йоном — я буржуй... Ну? Що ви? Кажіть. Ви, напевно, за Йоном!
Володько спокійно посміхнувся.
— Ні, Андрію Андрійовичу,— відповів він.
— З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужі. Але чого хоче. той самий святий пролєтарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона... Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг... Приватники нас б'ють і в хвіст і в гриву... А він тут з тим комунізмом... То ж там ні одної грамотної людини, і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку... — Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався... — Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку...
— Дякую. Я вже поснідав.
— Е! Вип'єте! Це вже обід. Не роздягайтесь — замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? Навесні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав... Хай хоч хтось працює. Я... Ет... Який я, скажіть, господар.
Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики — ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було — не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.
Марко приніс на дерев'яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай, і Володько, своєю плутаною мовою... (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно) намагався пояснити поступовання Йона.
— Я знаю Йона,— казав він.— Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації... Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не організації, а настрій народних мас... По-друге, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві... Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені... Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.
— Можливо, можливо,— байдуже казав Рона,— але у нас тут... Тож кооператив народові... Це його хліб... Коли я відійду... Що це їм дасть?
Володько делікатно перебив:
— Дозвольте, Андрію Андрійовичу... Хочу звернути вашу увагу на одну справу... Оповідають, що ваш прикажчик приятелює з козаком.— Володько на хвилинку замовк... — І ще більше... Що він посилає покупців до козака, навіть коли має потрібні товари у себе.
— Не вірю,— рішуче відповів Рона.— Не може бути... Що Бухлов сволота — так, але що аж така сволота — не вірю.
— Але чим пояснити, що постійно маємо недобір?
— Бо мало купують. Всі ідуть до міста.
— А чому козак не має недобору?
— Бо він, по-перше сам... По-друге — наш народ ще не звик до кооперації. Це... Зрештою, ви це добре знаєте... — казав Рона.
— За шість років був час призвичаїтись. Колись же торгівля йшла... І були зиски.
— Розуміється... Були зиски... Бо були люди... Зацікавлення... Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрібне вдаватися в суперечки, він мав на це свій усталений погляд. Козак вів справу сам, особисто, незалежно... Кооператив це інституція, форма, бюрократія. Все догори ногами... У м'ясниці привезуть оселедців, у піст їх забракне. Але такі думки на Рону не впливали... До того ж він не економіст... Він тільки цю справу любить і в неї вірить... Хоча самої віри для цього мало.
Зрештою, це ціла філософія, тим часом треба думати про конкретне. Всі їх справи поважно загрожені і треба знаходити вихід. І саме про це йде мова... Яка кінчається ген по обіді...
— Ах, Володимире Матвійовичу,— казав на закінчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом,— село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю... А треба б трохи і неба...
Цього самого часу у хаті Трохима Пацюка, у тій самій низькій з малими вікнами кімнаті, де то за війни штабс-капітан Смірнов робив звичайно свій "рощот" за працю на окопах, велася жива нарада. Сиділи, стояли, ходили Йон, Ілько, Никон, Демид, кілька молодших парубків... Було і пару старших хазяїв — Терешко Соловей і Гнат Чорноокий... Одягнені у чорні ватові піджаки, настроєні ударно. Йон вів промову... Одруження надало йому поваги і взагалі він, як казав Сергій, "є дурний дядько".
— Отже, кажу вам, товариші... Наша перемога в наших руках. Маємо сімдесят п'ять відсотків членства. Я був у старости. Так і так, кажу... Мусимо забрати діло в наші руки".. Дамо молодших людей, рухливішу управу... А то ці проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер ніби він її підтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої гроші... А коли не стане грошей, що тоді? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз на півроку, капіталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це ж ми всі знаємо і знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з ким пан Рона, коли прийде до крамниці, буде грати в шахи.