Навіть навпаки. Чим більше ми лаялися, тим більше пашів вогонь з його рота. І тим більше хихикали й пританцьовували цар і цариця.
"Слухай, — кажу я, — може, давай по-доброму".
І до нього:
"Марусику, друже, ми ж тебе любимо. Нащо вона тобі, та пожежа в роті? Ти ж гарний хлопець. Згадай, як ми гарно вчора з Тайфун Марусею співали…"
Бачу, цар і цариця хихикати перестали, не танцюють, дивляться занепокоєно.
Тут і ти, Цигане, підключився.
Теж став пригадувати різні гарні хвилини, разом з Марусиком пережиті. Такий дует у нас вийшов, як в опері.
Слухав ти, Марусику, слухав… Бачимо, пригасає в тебе в роті вогонь.
А цар і цариця раптом почали зменшуватися, зменшуватися, — раз! — і зникли.
І як зникли вони, то й вогонь у тебе в роті згас.
Ще раз упевнивсь я, що доброта, справжня щира доброта найбільше на людину діє.
Безсилий, наче після важкої хвороби, похилився ти, Марусику, на землю. Ми — до тебе. Лежиш ти, в небо скляними очима дивишся і мовчиш. Ми й так і так до тебе — мовчиш, не озиваєшся.
А час же йде. Скільки вже ми згаяли через усе те!
Вірно казав Мить Митьович: ніколи не вгадаєш, що трапиться попереду.
"А знаєш що, — кажеш ти, Цигане. — А давай його загінку прорвемо, хай полежить трохи, одійде".
"Давай", — кажу.
І взялися ми в чотири руки тобою не зроблене доробляти.
І, дивна річ, здалася нам робота не такою важкою, як перше. З таким ми її завзяттям упорали. Не зоглянулися, як і до своїх рубежів дотяглися.
Тільки спини розігнули, щоб дух перевести, — глядь! — біжиш до нас ти, Марусику.
"Спасибі,— кажеш, — друзі!"
І в очах — сльози.
Зрадів я — страх! Та як затягну на повний голос:
Піть-піть-піть!..
Тьох-тьох-тьох!
Ай-я-я! Ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав!..
А ви як підхопите!
І всі втрьох — до роботи. І вже втоми наче й не відчуваємо.
Що й казать, не всяка робота приємна й легка. Але й найважчу можна робити без муки, як настроїтися. Як переконати себе, що її треба зробити, що ти мусиш її зробити.
Отак, співаючи і один одного підбадьорюючи, дружно працювали ми і не помічали, як минає час.
"Досить, хлопці! Відпочиньте! Молодці! — почувся раптом голос тітоньки Незабудь. — Усе гаразд. Рівно доба. Через десять хвилин повертається з відрядження Мить Митьович. Відпочивайте".
Тільки тепер відчули ми, як потомилися. Мов снопи повалились на землю. Ми лежали, і то було блаженство. Яке ж то щастя відпочивати після важкої роботи! Ледар, який вилежується на всі боки, ніколи того щастя відчути не зможе.
І от, немов з-під землі, виріс перед нами Мить Митьович.
Хить-хить! — весело хитався галстук-маятник. І в такт йому весело підморгували нам по черзі очі Володаря Часу — то ліве, то праве.
"Порядок! — сказав Мить Митьович. — Ну, а тепер на дачу "Три погибелі". Вчорашнього дня лишилося чотири години п'ятнадцять хвилин дев'ятнадцять секунд. Не будемо чекати, перескочимо їх".
Він із скреготом перекрутив стрілки хронометра майбутнього, що, як ви пам'ятаєте, був у нього на лівій руці, і… Ми вже стояли на галявині перед трьома хатками, де жили Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Безсмертний.
Було темно. В небі мерехтіли зірки. І лише місяць упівповні осявав сріблястим світлом галявину.
"Тсс! — прошепотів Мить Митьович. — Зараз нуль годин одна хвилина. Всі сплять. Я навмисне привів вас опівночі, щоб можна було непомітно переставити стрілки Кощієвого годинника".
Над дверима кожної хатки, як я вам уже колись казав, висів годинник, що показував час, а також число, день тижня, місяць і рік.
Мить Митьович навшпиньки підійшов до будиночка Кощія Безсмертного, підняв руку з часометром, на якому були зафіксовані оті двадцять чотири години нашого світлого часу, приставив до годинника, і стрілки його враз швидко закрутились у зворотний бік. Зробили два повних оберти і завмерли. Одночасно замість цифри 14 вискочила цифра 13, а замість слова "п'ятниця" — слово "четвер".
"Порядок! — усміхнувся Мить Митьович. — Ну, а тепер сховаймося в кущі і переведемо хронометр майбутнього на ранок".
Ми причаїлись у кущах край галявини, і Володар Часу із скреготом перевів стрілки годинника на правій руці.
І одразу засяяло в небі сонце, і ліс наповнився пташиним гомоном і співом.
Двері будиночка із заґратованими вікнами розчинилися, і на ґанок вибіг у спортивному костюмі Кощій Безсмертний, бадьоро наспівуючи:
Фізкульт-ура! Фізкульт-ура!
На зарядку нам пора.
На зарядку нам по… по… по…
То він раптом глянув на годинник і, мов зіпсована пластинка, повторював одне й те саме…
Потім протер очі й часто-часто закліпав ними:
"Що таке? Сьогодні ж чотирнадцяте, п'ятниця. Сьогодні ж моє весілля. А на годиннику тринадцяте, четвер… Може, я ще не прокинувся, ще сплю?"
Він ущипнув себе за носа.
"Ой! Не сплю".
І раптом злякано заверещав і заплакав, як дитина:
"І-а-а-а! І-а-а-а!.."
У хатинці на курячих лапках і в хатинці з протипожежним Щитом розчинилися вікна, і з них вистромились заспані скуйовджені Баба Яга і Змій Горинич:
"Що таке?"
"Де горить?"
Але Кощій Безсмертний тільки верещав і розмазував сльози по неголених щоках.
"Та що таке?"
"Що трапилося?"
Кощій Безсмертний мовчки показав пальцем на свій годинник.
Змій Горинич і Баба Яга подивилися, потім, витягнувши шиї, глянули на свої годинники.
"А-а, ясно", — мовив Горинич.
"Зіпсувався, — сказала Яга. — Відстає на цілу добу".
Очі Кощія спалахнули:
"Та ви що? Це ж вічний годинник! Хронометр безсмертя! На транзисторах. Він не може зіпсуватися. Це ж не те, що ваші будильники-чортопхайки".
"Ану вас! Усе у вас, Кощій Кощійович, завжди вічне, безсмертне, все не може зіпсуватися. Аж бридко. А бач, і зіпсувався. І я дуже рада, ото щоб ви знали і не нахвалялися! Хи-хи!" — Баба Яга захихикала, трясучи головою і дзьобаючи себе носом у підборіддя.
"Ах, рада? — скипів Кощій. — Може, це ти й підстроїла, кривобока?!"
"Брате! — обернулася Баба Яга до Змія Горинича. — Він мене ображає! Захисти!"
Змій Горинич випнув уперед підборіддя й підступив до Кощія:
"Ображаєш? Сестру? Дівчину! Ху!"
І він хукнув полум'ям просто Кощієві в обличчя.
Та Кощій легко збив полум'я рукою і сказав:
"І ти, зміюка, з нею заодно!"
Кощій схопив з протипожежного щита вогнегасник і тріснув ним Змія по голові.
Змій крекнув і знову хукнув на Кощія. Та промахнувся, і полум'я шугнуло на Бабу Ягу. На її голові затріщало волосся, і запахло смаленим.
"Ой! Моя зачіска! Ти що?!" — Баба Яга схопила з землі ступу і швиргонула її у Змія Горинича.
І знялася веремія.
"А тепер швидше, — сказав Мить Митьович. — Поки вони б'ються, вони нічого не бачать. А Кощій забув замкнути двері. Вперед!"
Ми кинулися до розчинених дверей хати Кощія. Вскочили всередину. У кутку на підлозі лежала зв'язана Тайфун Маруся.
"Хлопці!" — радісно усміхнулася вона…
І…
Журавель замовк.
— Що? — нетерпляче спитав Марусик. Журавель зітхнув:
— І… я прокинувся.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
в якому починається підготовка до прийому. "Ви ж мені — як батько рідний!" Де ж усе-таки Тайфун Маруся? Голова на велосипеді. "Їдуть!.. Їдуть!.. Їдуть!.."
— Як?! — Марусик отетеріло закліпав на Журавля.
— А так… Як усі прокидаються. Очі розплющив та й усе.
— Та ну тебе з твоїм сном! — розсердився Сашко Циган. — Не міг ще хвилинку зачекати, не прокидатися. То що, так ми й не визволили її?
— Ну, як це не визволили? Мабуть, визволили… Звичайно, визволили, — Журавель відчував себе винним.
— О! Дивіться! Хтось сюди їде, — сказав Марусик.
По дорозі швидко наближалася автомашина — колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.
За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки — тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.
Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:
— Ану киш звідси, комашня!
І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.
Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх— киш!
— А чого це ми комашня?! — закопилив губу Сашко Циган.
Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.
Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.
— А казали, що новий такий принциповий, такий чесний…
— Як кришталь…
— Ага. Такий порядний…
— Ні перед ким не запобігає…
— А бач, прочув, що дідова онука… і одразу…
— Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!
— Ага… Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. "Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось".
— То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу — й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!
Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:
— Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!
І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.
Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.
Жінки примовкли й ображено підтягли губи.
Під'їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.
Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.
Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.
Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.
— Здрастуйте, здрастуйте, діду, — незвично лагідно привітався Бобешко.
— Здрастуйте, дорогий, — не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.
Дід глянув на них лукавим поглядом:
— Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.
Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.
На мить запала мовчанка.