Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата.
І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках... Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею...
Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!
Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його в садку — він до мене якраз намірявся.
— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав він. — Я до тебе.
— Здоров, а я до тебе!
— Попрощатися йшов, — одвів убік очі Ява.
— Що, посилають кудись? — здивувався я.
— Та-а! — махнув рукою Ява. — Зовсім з дому тікаю.
— Куди?!
— На який-небудь безлюдний острів.
— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.
— Буває. То ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять.
— А я й не піду на станцію. Нащо мені станція?
— А що?
— У плавні подамся. Скільки там островів безлюдних...
— Але як же ти там житимеш? Пропадеш, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селі колись пришелепуватий іунька. Приплентач. Без роду й племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: "Гк-ги... ги-ги".
Любив у плавнях блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вертається, худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: "Ху, — каже, — натопив. Тепер у селі тепло буде". Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи то він справді загинув, утонув десь у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачили.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
— Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку. — От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав.
— Що за книжка? — питаю.
— "Пригоди Робінзона Крузо". Читав?
— Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже цікава книжка.
— Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я лише хочу, щоб ти мені трошки поміг.
Я був обеззброєний. Якщо людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти їй — свинство.
— І надовго ти збираєшся на той острів?
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, фебенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? І акваланг? І торт, і все інше? Забув?
Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже почав радіти, думав, що він зараз відмовиться від своєї затії. Але він сказав:
— Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, й по телевізору... А я не можу тут більше жити. Не можу Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кілька днів приїде мати і... хоч на край світу.
Я зітхнув.
— А може, все ж не тікатимеш? Якось перебідуєш.
— Ні, якщо я вирішив — усе!
— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. То це ми в дитинстві більше й не побачимось? — з відчаєм сказав я. — 3 ким же я в м'яча гулятиму? З Карафолькою? Спасибі тобі!
Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось міркував. І, помовчавши трохи, сказав:
— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи... Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикуна П'ятницю і удвох з ним жив. Так що...
— Виходить, я буду в тебе за дикуна, — уже веселіше сказав я. — Він, бачте, герой... А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
— Та Крузо, а не Кукурузо! Робінзон Крузо.
— То він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім'я. Після вчорашнього...
— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! То ти не зви мене більше Ява, зви мене Робінзон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена.
Так що запам'ятайте добренько: далі я зватиму його Кукурузо.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. Шукаємо острів
— То ти що — уже сьогодні хочеш утекти на острів? — спитав я.
— Ех, який ти бистрий! "Сьогодні!" — розсердився Кукурузо. — Треба ж спершу вибрати підходящий безлюдний острів, а тоді вже тікати.
— А що там вибирати? Висадився на будь-який і живи.
— Тобі — звичайно. А мені двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів жити... Думаєш — легко?
— Та я хіба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
— Трохи згодом. За годину. Як дід у сільмаг піде.
— А що та взагалі дома скажеш, як тікатимеш? Вони ж хвилюватися будуть. Усе село на ноги піднімуть. Шукатимуть. Я собі уявляю!
— Звичайно ж, я не скажу: "Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Бувайте здорові. Пишіть". Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й татові взагалі нічого не доведеться казати. Вони в Києві. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду Там же і Яришка зараз гостює. Щось вигадаю... Щоб паніки не здіймав.
— А потім що? Як мати приїде і як довідаються, що ти зник?
— А мені що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три дні шукали, а потім кинули. І нічого. Тепер рідко хто й згадує. Так і мене... — Тут голос у Кукурузо затремтів. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була усе ж гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне, острів треба хороший надибати. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб...
— А ти й рушницю братимеш?
— Аякже. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навіть краще за дідів "Зауер".
Це вже Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вісім років на острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволкою, і тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю, але в мене її не було.
У сінях почувся кашель, рипнули двері, і в двір вийшов дід Варава. Глянув сердитим оком на нас і сказав:
— Яв сільмаг на хвилинку. Глядіть мені тут!
— Та ми нічого. От лише на річку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.
— Вроки, вроки треба вчить, а не купаться. Двоєшник! — буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз.
Я з сумнівом глянув на Кукурузо.
— Нічого, підемо, — тихо сказав він. — Я знаю ту "хвилиночку". Зустрінуться біля сільмагу з дідом Салимоном і години зо три пропатякають, не менш.
Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловити, і просто кататися), ні в кого ніякої підозри не могло виникнути, але ми пробиралися до річки крадькома, весь час озираючись. І жодним путящим човном не скористалися. Хоча всі вони були припнуті біля берега і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, і дідових Варавиних аж троє (довбанка і дві плоскодонки). Ми роздягайся і перепливли на той бік на піщаний острівець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводного човна і на якій тонув Ява. Ми її після того зашпаклювали, просмолили, і вона хоч і пропускала воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна пливти. Тут же під човном лежало довге потріскане весло, яке ми позичили в діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: і короткі — для довбанки, і довгі — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормі (або й на носі) — і то з одного боку, то з другого підгрібаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба. Як не вмієш, можеш тільки — беркиць! — і годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли — нам не страшно.
— Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо.
Одіпхнулися ми й поїхали.
Обігнули острівець — і вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо— хоч і я добре вмію, але він більший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, ніж треба, — раз! — і човен уже носом в очерети заліз. Одпихайся потім назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — жодного разу в очерети не ввігнався. Я лежу на носі, дивлюсь у воду Вода прозора-прозора— геть до самого дна видно: водорості, латаття, корчі. І навіть видно, як риби шмигляють. Інтересно!
Усе далі й далі заглиблюємося ми в плавні. Несподівано за поворотом відкрилося широке плесо. Гладінь — ані зморшки. Білі й жовті лілії розкидані — як на картині. Посеред плеса дві пірникози плавають. Вгледіли нас — і нема. Так швидко пірнули, ніби й не було. Тільки рівне плесо. Аж гульк — метрів за двадцять — наче й не вони, а інші...
Знову ми в стружку заїхали.
Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
Качки пролетіли.
Мисливський сезон не почався, і ще не лякані качки хмарами літають над нами.
— От би рушницю! — каже Кукурузо.
— Ага, — кажу я. Пливемо.
— Ондо той кізяк, біля якого я затонув, — гірко мовив Кукурузо.
— Тьху! — плюнув я в той бік.
Ми знову випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навіть гуляли бурунисті хвилі (бо якраз знявся вітер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. І островів ми вже минули чи не з десяток.