У перерві я накидав олівцем заявку і в ній зазначив кількість літаковильотів, необхідних для того, щоб доставити нам все потрібне,— і жахнувся. "Хіба можна,— думаю,— зараз прохати стільки?"
Переписав я свою заявку, значно скоротивши її. І коли знов поновилася бесіда, Сталін помітив, що переді мною лежить списаний папір, простягнув руку. Я подав йому написане.
"Хіба це вас забезпечить?" — спитав він. Я пояснив йому, що це попередній варіант, що я не відважився прохати більшого.
"Ви грунтовно складіть. Ми можемо дати вам все, що потрібно".
Я тоді міркував: добре було б дістати для бійців чоботи, але вирішив, що це вже буде занадто, і, замість чобіт, попрохав черевики. Сталін прочитав нову заявку, викреслив черевики, а над закресленим словом надписав "чоботи".
Після цієї наради ми ще раз зустрілися із членами уряду.
Перед Сталіним лежала карта. Він слухав нас, креслив щось олівцем.
"В якім місці гадаєте форсувати Дніпро?"
"Думали — в районі Димера, але це тепер відпадає".
"Чому?"
"Ми маємо дані розвідки. Тут багато німецьких дач і стоять чималі гарнізони противника".
Сталін тоді доручив Климентові Єфремовичу виробити для нас маршрут.
А коли зайшла мова про те, де нам базуватись,— ми хотіли спинитися в районі Олевських лісів,— товариш Ворошилов відрадив.
"Я,— каже,— Олевський район знаю. Для цієї мети Скород-не буде країцим місцем. Там є посадочна площадка. Якщо німці її не зруйнували, то ви можете використати для приймання наших літаків".
Через кілька днів ми вилетіли до своїх загонів. Восени сорок другого року, одержавши наказ, вийшли з Брянських лісів у Київську, Житомирську і Ровенську області, щоб посилити там партизанську боротьбу й завдати ряд ударів в тилу по комунікаціях ворога.
На Україні нам дуже допомагав ЦК КП(б)У, з яким ми весь час тримали найтісніший зв'язок.
Починався новий етап партизанської боротьби.
НА УКРАЇНУ!
Важкий шлях лежав перед нами. Сотні кілометрів треба пройти з боями, форсувати ріки, перетинати залізниці, громити гарнізони німців, щоб прибути на Україну, принести народові слово правди, підняти в ньому дух, вселити віру в перемогу Червоної Армії, в повернення Радянської влади. Партизанські загони товаришів Реви, Іванова, Федорова, Боровика, Таратути, Бриля, артилерійської групи Будзиловського, спецвзводу автоматників Шитова і штаб з'єднання 26 жовтня 1942 року об одинадцятій годині ночі, зосередившись у лісі на північ від села Білоусівки, вирушили з Брянських лісів на Правобережну Україну.
Очолив цей рейд Олександр Сабуров. На гнідому Чардаші він об'їздив колону, даючи останні розпорядження перед походом.
В голові колони — сильні, добре відгодовані коні тягли 76— і 45-міліметрові гармати.
Чутка про партизанів, як бистра пташина, летіла в села й хутори, хоч ніхто добре не знав, якими дорогами вони йтимуть. Люди не спали ночами, чатуючи біля своїх тинів і хат, щоб на власні очі побачити тих воїнів. І бачили. Та не вірили, що то партизани, бо де їх узялося стільки? Це Червона Армія прорвалася в тил! Такі розмови були вигідні партизанам, бо часто солдати й офіцери ворожих гарнізонів, будучи попереджені своєю агентурою й розвідкою про велику військову частину, навіть не приймали бою й панічно розбігалися. На це зважило командування, і Сабуров дав наказ сформувати з партизанських загонів три батальйони — сьомий, восьмий і дев'ятий,— призначивши командирами цих батальйонів товаришів Іванова, Реву, Федорова та їхніми заступниками Таратуту, Боровика, Бриля.
Рухались батальйони на Україну, викликаючи подив і вдоволення серед наших людей. Ще є сила в народі, є в нього мужні й відважні сини і дочки, які стали на захист рідного краю! Жінки напували бійців молоком, давали хліб і до хліба. Діди частували їх самосадом, дівчата дарували вишивані кисети й хусточки. Ось зараз бачать всі: ідуть вони здорові, сильні, добре озброєні, йдуть повз тини похилі, повз хати сумні. Радійте, матері! Це тільки перші посланці, а надійде час — і ви зустрічатимете отак Червону Армію, синів своїх, як зустрічаєте зараз цих воїнів. Он яка сила йде! І гармати, і міномети, і кулемети... Та все хлопці дужі, браві, веселі.
Недалеко вже й Десна.
Сабуров викликав до себе комбата Таратуту і доручив йому захопити дерев'яний міст.
В селі Оболоні стояв гарнізон противника, але коли тільки наблизились сюди партизани, німці одразу ж знялися й вирушили в невідомому напрямку.
Партизани захопили 15 000 пудів зерна, яке німці збиралися відправляти баржами. Частину хліба взяли собі, решту роздали населенню. А коли переправились через Десну всі загони, запалали баржі, запалав і дерев'яний міст. У селі Крисках спалили склад з пальним, захопили склад з харчовими продуктами. У Нових Боровичах піймали німецького офіцера. З піднятими руками він ішов під партизанським конвоєм і кричав, як очманілий:
— Партезан гут! Гітлер — капут!
Від місцевого населення довідались, що вранці через це село пройшли загони Ковпака. І ось знову тут з'явились озброєні люди. Місцевий староста гадав, що прибули каральники, які переслідують ковпаківців, тому сміливо підійшов до гурту, де стояв командир першої групи Семен Дмитрович Чижов.
— Панове поліцаї,— звернувся староста до них,— може, ви хочете догнати ковпаківців, то я покажу вам, куди пішли оті бандити. Поспішайте. Я проведу... Я дорогу знаю.
— Ану, хлопці, покажіть йому ту дорогу, звідки не повертаються,— відповів Чижов.
У старости на лоб полізли очі. Щось він хотів пояснити, та заціпила йому уста гаряча куля. А з лісу вже вийшов цеп німців.
Партизани, відкривши нищівний вогонь, приземлили їх, а потім перейшли в атаку. Багатьох перебили. Вісімнадцять солдатів і одного німецького офіцера захопили в полон. Офіцер був зовсім п'яний. Під'їхав до нього Сабуров:
— Ти, наволоч фашистська, сала захотів?
— Сальо... я... я... млеко... яйка... гут! Рус — гут! Партезан — гут!
Того ж дня партизани рушили далі, та вже не тією дорогою, якою пішов Сидір Ковпак, а обрали собі іншу. І зустрілися з ковпаківцями тільки біля Дніпра. Форсувати таку річку — справа нелегка. Потрібні винахідливі, сміливі й відважні люди, які б, перебравшись на той бік, діяли швидко, рішуче, навально. Кому можна доручити цю операцію?
Вибір упав на відважного командира групи автоматників волжанина Василя Терьошина. Сидір Ковпак на підмогу йому виділив своїх хлопців. Під прикриттям ночі автоматники перепливли Дніпро, непомітно проникли лоєвськими вулицями до переправи. Там маячила самотня постать вартового.
— Ти хто такий? — спитали в нього партизани.
— Часовий.
— Що робиш тут?
— Пором охороняю.
— А комендатура де?
— А онде,— показав він рукою па кам'яний будинок,— там повію німців.
Захопили пором, а потім оточили будинок комендатури, почали кидати у вікна гранати. Перебивши німців, партизани на одній з вулиць спинили підозрілого чоловіка, запитали в нього:
— Ти хто?
— Бургомістр.
— Пробачте, пане. А де ж це ви були?
— На околиці.
— Чого ходили туди?
— Ночувати... В центрі міста жити зараз небезпечно, можуть партизани наскочити.
— А вам зустрічатися з ними доводилось?
— Боронь боже. Вік би їх не бачити! Партизани засміялись:
— А от і побачились, пане бургомістр. Він так і впав.
З двох поромів, захоплених на причалі, один дістався Сабурову, а другий—Ковпаку. Допомагали партизанам і сивобороді діди, і жінки, і дівчата. Невідомо звідки приганяли вони човни і працювали на переправі три дні і три ночі, невтомно, самовіддано, героїчно. Ще були після цього бої в Хойниках, у містечку Скородному, Словечному, Сирниці, Селезівці. Ворог кидав проти партизанів великі сили, але ні розгромити, ні зупинити їхнього просування не зміг.
Поблизу Століна був діючий спиртовий завод. Партизани вирішили ного розбомбити. Але як тільки наблизились до території заводу, їх помітив вартовий, вистрелив у повітря з гвинтівки, а сам утік.
— Полежимо, хлопці, подивимось, що воно далі буде,— сказав Андрій Шинкар, якому дуже хотілося попробувати спирту. Непомітно наблизились до них автоматники:
— А чого це ви тут прохолоджуєтесь?
— Та вартовий у повітря бахнув. Може, засідка є. Треба гарненько роздивитися.
— А ми розженемо засідку їхню,— і сипонули з автоматів по вікнах будівлі, а звідти — хоч би один постріл.
— Підемо,— сказали автоматники. Слідом за ними рушив Андрій Шинкар з товаришами. На заводськім подвір'ї зустріли тільки дідів.
— Завод який, наче церква з дзвіницею! — дивувався Андрій Шинкар, розглядаючи башту.— А що, діди,— спитав він,— охорона тут є?
— Та є, хай їй грець! Спасибі вам, порозганяли. Бач, як руді миші, поховалися відразу.
— Діду, а готова продукція на заводі є?
— Продукція не знаю, чи є,— відповів дід,— а спирту до біса. Та ще є сало, шкіри вичинені, хліб,— усього німці собі настягали. Добра в них чимало. Ой добра... То ж усе наше воно, грабоване.
— А точніше, діду, щодо продукції?
— А точніше так: самі огляньте, то й побачите.
Виявили на заводі повнісінький бак спирту, що його не сьо-годні-завтра мали забрати німці.
— Діду, чуєте, коні тут є?
— Тільки в пана гебітса. Добрі коні. Он у тому палаці він живе.
— Ану, діду, метніться туди та скажіть кучерові, щоб негайно сюди під'їхав. А щоб вам веселіше було його умовляти, підуть з вами наші хлопці. Отож, поки ми тут спирту наточимо, ви там пана гебітса провідайте.
— За мною! — скомандував Мишин, і група партизанів зникла в передсвітанковій млі. Біля огорожі їх зупинив окрик вартового.
— Хальт! — І, не чекаючи на відповідь, вистрілив. Партизани оточили дім, увірвалися всередину, засвітили лампу. Чого тільки тут не було! Золоті годинники, срібні вази, ложки, дорогоцінні браслети, шлюбні персні, підсвічники, медальйони.
— Золото, срібло, дорогоцінності забрати, перешлемо до Москви на танкову колону,— командував Мишин.— Чого взяти не зможемо, те хай згорить в огні.
— Та й добра ж иахватав собі цей гебітс! —дивувався Андрій Шинкар, вагаючись, з чого починати. А в цей час гебітско-місар, заховавшись у мурованій башті, стріляв звідти й кричав:
— Партезан швайн! Партезан капут!
Дали по ньому кілька черг з автоматів, але його захищала кам'яна стіна. Добратися до нього важко. Треба драбину ставити, а де її одразу знайдеш? Так і лишився німець сидіти там, як пугач.