Але й хваливши його, вій ніби робив догану.
Він потребував зустрічного поруху душі, як людина, дійшовши до останньої стадії справи, потребує краплини води. Але у начальника не було душі. А треба було сказати одне тихе слово: "Спасибі'". Та для цього слова треба бути людиною.//
//"Найбільші події, проникаючи в їхню свідомість, пристосовувались до їхньої мірки і ставали такими ж мізерними, як вони самі^ жалюгідні рвачі, режисери — угодники і лакеї".//
//Його лице, широке і грубе, і груба фігура свідчили про шкоду, що її робить сидяче життя, затворницьке, канцелярське, людям, створеним для здорової фізичної ираці.
Він був прекрасний працівник, не дуже далекий, позбавлений всякої уяви.
"Немає кращого засобу підняти бойовий дух генералів, як присудити до смерті одного з них".//
А. Франс
//Одним словом, це була людина не гірша і не краща за інших. Бездоганність — найчастіше справа щастя, а не властивість і результат доброчинності.
Телеграфний стовп — відредаговане дерево. Знайомтесь, — це моє пряме, як палиця, начальство.
— ...І ця ось людина!..
— Я не людина. Я інженер.
Він був сутулуватий і дивився завжди в землю. Казали, що ще малим він знайшов монету в двадцять копійок. Ця, здавалося, незначна подія зіпсувала його на все життя.//
ОРГАНЧИК
//"Я скоротив мистецтво втроє. За це я одержав орден і захистив кандидатську дисертацію. Тепер захищаю докторську. Доктор виродження кіно! Звичайно, я зворушений, страждаю".
Все, включаючи і тему страждання, він вимовляв, як манекен, без усякого душевного поруху. Це мерзотна фігура, жорстока, тупа, егоїзму крайнього, огидного. Нічого в світі, крім його персони. Комплекс лакейський.
Він був пересічною ординарною людиною, призначеною випадково на неординарний пост. Тому він перестав бути пересічним і ординарним. Він перетворився в щось у своєму роді, що виходить поза рамки звичайного.//
Проїхали Ніжин. Тут учився Гоголь. Згадав Боженка й Савку Трояна...
17 VII [19]49
Як важко болить серце. День і ніч, невпинно, невблаганно. Важке, немовби в ньому сто пудів. Болять руки. І такий біль у грудях, і так я знесилів. Не можу не то що ходити, сидіти вже важко, навіть важко лежати. Невже настав мій смертний час?
Пишу сценарій. Так працювати важко, як ще ніколи. Уперто відчуваю, що біль у серці не дозволяв думати, не дозволяє почувати життя, не пускає навіть писати, водити олівцем чи пером по паперу.
Коли б мені пощастило написати як слід отсей сценарій. Я, може, одмовлюсь його ставити. Я мушу лікуватися довго, якщо можна ще лікуватися.
18 VIII [19]49
ФУТБОЛ
//Написати оповідання про футбол. Як був я на футболі в 1938 році, що я там бачив, що чув і що говорив. Внести в "Футбол" вставне оповідання про Н.
І закінчити оповідання складним ходом думок, що виникли тоді в мене. От чого я й до сього часу ненавиджу отсю дурну і темну гру.//
//Оглядуюсь, — як я постарів.
Не встиг роздивитись неначе, і вже півстоліття майнуло в далечінь, як один день. Як я жалію, що не встиг написати найголовнішого. Все було ніколи неначе. І як тепера братись за перо? Що знаю я? Молодь від мене далеко. Почати писати про старих людей, про старі часи.//
30 Х [19]49
Сьогодні свято в Україні... Возз'єднання земель. Здійснення мрій народу мого на протязі довгих століть і мрій моїх, моєї юності.
Святкують всі трудящі. Тільки я, мов проклятий всіма, всіма забутий і ненави-димий кимсь, один, здається, у цілому світі сиджу і плачу на самоті.
Яку пекельну кару придумано для мене!
Холодну, довгу, тиху смерть. Немов нема мене уже давно й не було. Неначе-я й не жив на світі, і не трудивсь, і не творив нічого. І Батьківщину наче нелюбий і (мов) вигнаний помилуваний пес живу, доношую розбите хворе серце.
Усе в мене болить. Нема неначе точечки живої. Ніщо не радує мене. Похований по самому останньому розряду, нікому не потрібний... Хто ж прокляв мене? Батько? Мати?
Сестри? Вороги? За що? За ту ж таки любов і за ту саму мрію, що. її, здійснену, святкують всі сьогодні на Вкраїні.
Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого...
Тяжко мені жити.
(Зосталося чотири дні до закінчення сценарію. Чи й витягну: так усе в мені болить...)
1951 рік
17/І/ [19]51
ПРО ЗОЛОТИЙ КЛЮЧ
Нещодавно В. Шкловський зустрів мене в Спілці письменників і каже:
— Я думаю, що найвиразнішим за глибиною і вірністю основного і головного, що було і є в нашому житті, — місце в "Щорсі", де богунці мріють про майбутнє, зокрема Чиж — хлонець-богунець з напівоголеною шаблею. Ось ключ, який кінематографія повинна була підняти, щоб відкрити доступ до найвеличніших справ... і не підняла, підібравши відмичку протилежного призначення...
Пам'ятати про сей ключ.
Всі так забули про нього, наче його і не було зовсім.
Пам'ятати про сей ключ.
7/VI [19]51
ТЕМА ОПОВІДАННЯ
//У місті зруйнована головна вулиця. Зруйнували її вороги під час війни. Усе місто брало участь у прибиранні руїн протягом трьох літ. Усі уявляли відбудовану нову вулицю з прекрасними будинками.
І от почали будувати перший дім. Цей перший блин будував найвпливовіший архітектор, який при всіх своїх незліченних довершеностях відзначався браком смаку.
Будинок був такий нікчемний, що викликав хвилю обурення. Обурення, уїдливі дотепи, невдоволення, гнів не тільки спеціалістів, а й усього народу, всіх перехожих, якась непримиренна ворожнеча до будинку, що не виправдав сподівань, свідчать про зростання народу, про закладені в ньому від природи багатства, ненависть до "мертвих каменів".//
8/VI [19]51
ШВЕДИ
//Написати повість. Полонених шведів при Катерині женуть у заслання з островів балтійських на південь України. Частина дорогою загибає. Село Шведівка. Минуло [майже] двісті літ. Шведи в колгоспі. Німецька окупація. У шведів-колгоспяиків нейтралітет.
Після війни шведський уряд зажадав репатріації. Наш уряд погодився. Плебісцит. Агітація. Патріотизм. Збентеження. На батьківщину!
Пароплав в Одесі "Швеція". Турне навколо Європи. У портах кінозйомки, хроніка, репортери. Антнрадянська безсоромна маячня.
Швеція. В порту мітинг. Гендлярі патріотизмом. Оселяють шведів у горах на убогих кам'янистих ділянках. Убогість і відсутність перспектив. І все поступово стало на своє місце. Все маленьке, а головне, нема простору життя, нема польоту, нема великої мети. Вони духовно стали оскудівати. І тоді вони зрозуміли, що втратили. Бунт молоді.
Назад, на Батьківщину. "Хай живе Радянська Україна!" ...Знову пароплав, на цей раз наш, радянський, "Україна" везе шведів на Батьківщину уже з Швеції. Такі самі мітинги в портах Європи, тільки все навпаки. Приїхали на Батьківщину і стали будувати комунізм.//
1952 рік
— Скажу вам, товаришу, щоб ви знали: тут, на стройці, я мала людина. І взагалі я людина невелика і незначна. Я та людина, щоб ви знали, за допомогою якої, що коли їх зібрати докупи і направити на якесь добре діло, то вже з них може виділитись щось там героїчне і видатне, що заслуговує уваги. А сам я в окремності своїй такий, як я вже вам сказав. Виробляю норму, плачу всі внески, бо неприлично ж робочому чоловіку в своїй державі їх же не платити. Роботу я люблю.
Серафим Н. був одягнений гарно, носив уміло пов'язаний галстук. Гладко причесаний. Здалека він чимось вагадував мені Андрія Малишка. У фільмі інтересно подати його отак на урочистих зборах, після чого зразу перейти на робочий процес, де він, як каменяр, вже мав зовсім інший вигляд, а його молода дружина — красива і струнка штукатурниця в прозодежі, ще й з покраплеиим крейдою чи вапном обличчям...
16/11 [19]52
НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ
1. Приїзд у Москву Івана Тимофійовича Хапуго-Соловейчика.
2. Отримання сукна в Кунцеві.
3. Мрії на дорогах.
4. Є така машина. Слабі гальма.
5. Зрадницькі гальма *.
7. На кільці В.
8. Що робити?
9. Хаиуго-Соловейчик у відчаї.
10. Троє в одній кабіні.
11. Суперечки. Пошуки адреси.
12. Обійшовши весь двір, всіх розпитавши про ХапугуСоловейчика. Немає Хапуги! Ніхто не знає. Провалився Хапуга. Що робить?
13. Зрада і відступництво. Зваживши всі "за" і "проти", вирішив не повертатися в машину. До речі, у нього справа. Правда, він перший завів невизначену розмову в кабіні.
14. Що робити двом? Крадіжки, звичайно, ніякої немає. Але, з другого ж боку, можуть же подумати? І куди дівався оцей?
15. Їздили до вечора. Витратили бензин. Купили нового. Куди? Вихід! На фабрику в Кунцево.
16. На фабриці біля воріт. Геній непропускательства. Вставна новела.
17. Знову мрії на дорогах. Ніч. Чорт місяця вкрав. Хурделиця.
18. Приїздять на базу. Не приймають без начальника бази т. Кума.
19. Кум гуляє в Солохи. Побігли за Кумом. По дорозі розминулися.
20. Кум знаходить у машині сукно.
21. Здійснюються Кумові мрії. Він може творити добрі діла. Лише добрими ділами можна прославитись. Але які ж добрі діла можуть бути у начальника автобази будівництва?
22. За рулон сукна — і в дитячий будинок. Вихованцісироти і їхні виховательки.
23. Суд.
— Чорт його знає. Таке дурне наснилося, що до цього часу не можу прийти до пам'яті. Чи це сон, чи, може, справді... Слухай! Де ж це я вчора?.. Хм! От історія... Віра!
Тиша. Ніхто на крик не відізвавсь.
10/ III [19]52
//Все спрямоване в завтра. Ця спрямованість у недалеке майбутнє становить душу нашого часу.
Це молодість, реальність, оптимізм.
Це не мрії про далеке щастя. Ми вже підійшли до щастя дуже близько.
Зроблено так багато, що здається, від смерті Леніна до наших днів минули століття, так багато вмістилося великих подій за двадцять вісім літ.//
//Продовження життя.
Чую в вагоні пісні азербайджанського] соло під акомпанемент музики і хору. Це прекрасно. Записати докладно, що це: це життя людини. Помер Н., і зразу все життя на 50 метрах під цю музику.//
//Треба шукати в усьому поетичний вираз. А скільки його навколо! Тільки погано ми бачимо і мало прислухаємось до голосу свого серця.//
Про все можна складати вірші.
Про найменші ніби речі, про все звичайне ніби і буденне, аби стало воно незвичайним і небуденним.
Диктор. Тема. Схилимо голови перед мільйонами убитих. Траурний урочистий марш. Тиша. Салюти гармат. Небо темно-вороне — така велетенська хмара.
1.