Постановив переча-сувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так ліпше, як він каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.
І незабаром, бувши з ним на самоті, заговорив, що хоче сватати Левантину.
— Як то? — спитав старий Сиваш, дивуючися. Зінько почав розказувати, як і що він про це думає... Старий аж розсердився:
— Що це ти, сину, вигадав? Хіба ж так годиться? Чи тобі нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?
— То ваша онука, тая дитина, тату.
— Що ти мені вибиваєш очі тією онукою? Хіба я їй велів Романа до себе пускати? А тобі гріх великий, що ти надумав братову покритку брати.
Увійшла мати, довідалася, про що мова, і ще гірше надалася на Зінька:
— І не вигадуй мені! І слухати того не хочу! І очі мої на неї не дивляться! Поки я в хаті — вона в хаті не буде.
Зінько починав сердитися:
— Вам хочеться багатої собі невістки, а про те не думаєте, що нам усім треба дбати, щоб Романів гріх спокутувати, занапащену дівчину обрятувати.
— Ніхто її не занапащав! — оступалася за Романа мати.— Сама до його бігала. Коли набігала, то нехай з тим і панькається, а в моїй хаті не буде її!
— Якби її Роман брав,— озвався батько,— я не то не боронив би йому, а ще й звелів би. Може, вона мені й не під мислі, та вже коли так сталося, то треба. А тобі не годиться, гріх!
— Гріх? — сказав Зінько.— Ніякого, тату, гріха тут нема. Гріх покинути покривджену дівчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду — це не гріх.
— Авжеж! — розсердився Сиваш.— Ти знаєш! Мудрі такі поробилися, що за батьків розумніші. Споконвіку гріхом було, а тепер уже в вас добром стало!
— Не все, тату, те правда, що споконвіку правдою серед людей славлено.
— Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-і перестане. А ти мені те й з думки викинь, бо я того ніколи не попущу!
Зінько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.
А тим часом у Левантини новий був клопіт: дитина нездужала. Баба Олійничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тоді впала. Воно до того й підхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тільки два тижні, й умерла.
Левантина йшла за маленькою труною і плакала гірко. Бо це вже не дівчина була, що їй дитина світ зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе...
Другого дня ввечері Левантина пішла до Струків. Увійшла в хату і несміливо стала біля порога. Сім'я саме вечеряла, і за столом сиділа нова наймичка. Та Левантина й сама не хотіла жити в Струків, а за іншим прийшла.
— А, здорова! Чого тобі? — відказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.
— Прийшла вам подякувати за службу, тітко, та щоб ви мені гроші мої віддали.
— Які гроші?
— А за вами ж моїх зароблених шість рублів.
— Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу ціну наймати, а тепер ще й гроші править! Нема в мене твоїх грошей! Які були, то всі пішли на дорогу ціну оцій дівці.
То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, ніж із Левантиною, але ж вона не хотіла пам'ятати, що на всьому селі ніхто так дешево не жив, як у неї Левантина.
— Тітко,— озвалася дівчина,— а бог же бачить!
— Що ти мені тим очі вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Іди собі, йди відкіля прийшла!
Струк розсердився:
— Що ти справді, стара, вередуєш? Коли дівчина заробила, то віддай! Ну, відверни там, що переплатила Гапці, а то віддай!
Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованці й віддав Левантині. Тим і здобріла дівчина замісто шістьох.
"Піду я з цього села! — думала Левантина, вертаючись до баби.— Піду світ за очі! Тільки тут і є добрих людей, що мати хрещена та Зінько, а то хоч би воно все й завалилося, опріче церкви божої! Піду, де знайду роботу, то там і стану".
Випрохала собі в волості білета, заплативши за нього два карбованці з своїх трьох, поклонилася в ноги матері хрещеній, за ласку й поміч дякуючи, та й пішла.
Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небі саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промінням і на хатки біленькі, і на верби кучеряві, і на далекий темний гай, і на широке поле... І все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавості і озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого світила тисячма рухів, голосів, пахощів, кольорів... Мов земля здригнулася, і заблищали, й заплескали хвилі світового життя...
Тільки в душі в Левантини ніщо не озвалося радісним голосом, ніщо не прокинулося, опріч іще більшого болю.
Поглянула на село.
— Не зазнала я в тобі щастя-долі, тільки слізоньками стежечки свої зросила. Нехай ті стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб і нога моя сюди на ступала більше!
Пішла не озираючись.
V
А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий і заколот. Зроду-звіку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звісно, що коли-не-коли і вкрадуть... та й то бувало на степу: хлопці пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двір ідуть, беруть коні — замалим не з-перед очей — та й ведуть. І не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дідом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дід не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дідові був би. І то з місяць у лікарні пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тільки чоловік зіб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бідолашному в пера вбитися. Он уже в скількох забрано коні: у Сивашів троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена... Руйнують, та й годі, прокляті коноводи! Уже й засідали на них, і стерегли — не пособляється. І не знати хто,— хоч би відав чоловік, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.
Найбільше за всіх клопотався Денис. Та й було чого! Скільки працював, дбав, щоб збитися на добрі коні: збився, придбав і — от тобі, маєш! В одну ніч — як вода вмила!.. Після крадіжки він аж плакав з жалю й зо злості. І досі як згадає, то так серце вогнем і візьметься. А надто ще... одно... Та цього він нікому не казав, не признавався... сам собі думав до слушного часу.
У голову заходив, міркуючи, що б його зробити.
Нарешті йому таки пощастило.
Після того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,— аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так після жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пішов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далі каже:
— От що, куме! Скільки люди не шукали коней, ніхто досі не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусі знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як коні або воли пропадуть, то як скаже де, то там і найде чоловік.
— Та невже? — зрадів Тонконоженко.
— Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходім до його!
— А що ж йому треба нести?
— Грошей. Кажуть, що треба положити скількись там рублів.
Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох із Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще більше, ніж Тонконоженка: що то скаже знахар?
Увійшли в Чорноус, зараз чоловік воли жене, вони його й питають за Гострогляда.
— А нащо вам? Чи не коні шукаєте?
— Авжеж, не що! — І вони почали йому розказувати про своє лихо і питати, чи може тут Гострогляд допомогти.
— Такий не може! Як скаже, то як ув око вліпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу він так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодіїв ворожити. Народ до його так плавом і пливе, бо як сказав, що ні, то вже ні, а як сказав, що буде, то вже в тебе коні дома.
Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік,— от цілком так, як город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним ученим, чи що. А наші подорожани залюбки його слухали і з великими надіями підійшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом.
Увійшли в хату — знахар мов і не чує їх, і не гляне. Несміливо поставали біля порога й промовили:
— Здорові були, дядьку!
Знахар ні пари з уст, мов нікого і в хаті нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли і несміливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловік іще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчині. Бере зілля і зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столі, зложив докупи. Тоді глянув на їх.
Глянув — і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
— А, здорові, дядьки! Що скажете?
— До вашої милості,— гості вклонилися.
— Сідайте та кажіть!.. Хоч я...— припинився і так пильно на обох поглянув,— і знаю, чого ви прийшли, та все ж кажіть.
Посідали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, іноді тільки покивуючи головою, мов потакуючи.
Вислухав, подумав...
— Посидьте тут, а я піду подивлюсь. Пішов з хати. Дожидаються куми, і кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.
Рипнули двері, Денис із кумом здригнулися. Увійшов знахар, сів мовчки за стіл, подумав...
— Так-так-так... Одна конячка була гніда, з лисиною на лобі?
— Вона! — скрикнув Тонконоженко.
— На передніх ногах мички білі?
— Їй-бо, вона! — Терешко аж зірвався на ноги: не міг висидіти.
А знахар спокійно та байдужно казав далі:
— А другий кінь вороний, добрий кінь.
— Ой, добрий! — вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.
— Так... Знаю, де твої коні. Можна знайти.
— Дядьку! Будьте милосердні! Скажіть — де! Я вже вам не пожалію!..— прохав Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.
— Та що ж...— байдужно, не поспішаючись, одказав знахар,— можна й сказати... аби було за що.
— Та я хоч і зараз ладен... Кажіть — скільки! — поспішавсь Тонконоженко.
— Двадцять п'ять карбованців положи — матимеш коні.
— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.
— А коні ще дорожчі.