Напросився до плавання син Пріама, юний воїн Гуктур. Вітець остерігався брати його для такого таємничого діла, проте хлопець наполягав — аж до сліз ув очах. Він вперше побував у серці Троянського Краю, і душі його хотілося якнайглибше зануритися в казкові сплетіння подій рідної землі. Почувши благання молодого кошатрія, волхв Горислав доброзичливо сказав Прі-ямові:
— Дарма перечиш синові, славний Пріяме. Хай приймає на серце, окрім бойового ладування, ще й муд-рість глибинної долі Троян-поля. Поглянь на нього — він весь тріпоче від любові до коханого краю. Бачу по-лум’я серця юначого і запевняю — горить воно добрим променем. Хай пливе з нами Гуктур. Еж недарма ти дав йому ім’я покровителя Землі Раїн-ської — Тура. Гук Тура маємо почути з вуст Баби Гайї, то хай же поміж нами буде його дитя.
Пріям полегшено зітхнув, почувши таку доброзичливу раду з вуст найстарішого волхва — бесідника Сварога й Дажбога. А Гуктур вже й не відходив від Горислава, старався щомиті бути поруч, прислухався до кожного слова мудреця, приглядався до виразу обличчя, погляду очей.
Гурт посланців до Баби Гайї, покинувши вершину Дивич-гори, попрямував до берега Дана-пра. Пролу-нав скупий наказ Горислава, і на байдаку, що похитувався в нічних сутінках на хвилях ріки, заворушилися по-статі гребців. Сильні руки перекинули широкі сходні на піщаний берег. Першим на байдак ступив боян-співець Дивогук. Його радо привітали гребці, допомогли сісти на почесному місці під щоглою. За ним берег залишили Пріям, Грім-тур, кілька охоронців і юний Гуктур. Останній з’явився на байдаку Горислав. Гребці, вклонившись йому, зайняли свої місця біля весел.
Волхв, сівши на кормі, помовчав трохи, обнімаючи поглядом нічний дивокіл, сяючий самоцвітами зірок.
— Зловіща Зоря потроху втрачає силу, трояни. Зоряний Див прихильний до нас. Проте великі втрати і руїни грядуть для наших нащадків. Благо тому, хто матиме терпіння і збагне суть знаків таємних.
Усі з повагою прислухалися до віщих слів волхва, хоч безсилі були збагнути всю глибину його рокуван-ня.
— Гребці мої, — повагом вів далі Горислав, — маємо вельми швидко добратися до Рожища, аби Баба Гайя провішувала долю Троян-поля до світанку. Так велено. Чи встигнете, друга мої?
— Навряд, — похитав головою керманич, чухаючи потилицю. — Навіть якщо будемо гребти з усіх сил — прийдемо за годину по світанню.
— Тоді маємо звернутися до Водяного Дива — господаря Дана-пра, — урочисто мовив Горислав, встаю-чи на кормі. Він викресав вогню, запалив смолоскип, високо підняв його над головою, вдивляючись у мерехт-ливу далечінь широкого плеса ріки. — Дивогук! Ми зрідка турбуємо володаря святих вод, і лише при крайній потребі. Заграй йому величальну, прошу тебе!
Дивогук кивнув головою, торкнувся трьома складеними докупи пальцями чола і серця, поклав руки на струни гусел. Зарокотали переливи срібнотонних згуків над просторами Дана-пра, лягли до підніжжя Дивич-гори. Під зоряним склепінням почулися рокування, звернені до Водяного Дива:
— Матері Сила, тайни Дитина,
Струмінь одвічний Диво-Життя,
Радості й мудрості річка невпинна,
Просим Твого напуття.
Бийся у стінах нашого тіла,
Геть вимивай Чорнобога багно,
Щоб наше серце в Ирій летіло,
Щоб засіяло воно.
В пошуку Правди дай нам пораду,
Щоб не блукать у пітьмі навмання,
Обережи від падіння і зради,
Шлях покажи до Дажбожого Дня.
Байдак рушив з місця, набираючи ходу. Під днищем весело заспівала вода. Дивич-гора віддалялася, вог-нище на ній хутко зменшувалося.
— Тепер встигнемо, — просто сказав Горислав. — Дякувати Водяному Дивові, маємо надію на успіх. Магатяме Диво-гук! Щоб Тихозгук Дажбога супроводжував нас, заспівай нам пісню-напуття. Ти відаєш яку…
— Що це таке — Тихозгук Дажбога, татусю? — Здивовано запитав Гуктур, схилившись до батька. — Не чув про теє.
— Скоро дізнаєшся, — тихенько відповів Пріям. — Та Пісня Дажбогова лунає повсюдно, повсякчасно. Та вона надто ніжна, тихенька. І треба в собі притишити громи буденності, щоб почути. Ось надійде пора твоєї посвяти — старші скажуть про все. Слухай співця, сину. Слухай…
Дивогук поклав пальці на віщі струни, заплющив очі. На високому чолі відбилася печать задуми. Потім він оглянув усіх супутників — гребців, Пріяма, Горислава, Грім-тура, юного заморського кошатрія Гуктура.
— Почуємо, що скаже нам Баба Гайя, — мовив співець. — Проте знаю, що земля Троянська мас пробу-дитися від глибин до високості. Чує серце — сила Найвищого Вітця повинна ввійти до нашої душі, щоб здолати силу ворожу. Хай же напуттям буде молитва до тайного Духу Прабатька.
У Гуктура аж подих перехватило, коли гуслі зарокотали дивну мелодію вступу. Здавалося, що ті згуки виникали, народжувалися поза пальцями бояна-співця, поміж лозами прибережними, під зорями усміхненими, у глибині таємничих яруг святої землі троянської, а вже потім переливалися якимсь чаклунським способом на струни і до голосу Дивогукового. Слова молитви були значущі й глибокі, проте юнак і всі його супутники сприймали суть напуття поза змістом, вродженою від батьків чутливістю.
— Понад світами погляду і слуху,
Над царствами і світла, й темноти —
Прийди до нас, преславний Отче Духу,
Прийди до нас і серце освяти.
Під громи зла, в годину надзвичайну,
Коли душа не зна, куди іти,
Зійди до нас, преславний Отче Тайни,
Зійди до нас і думу освяти.
Відкрий нам браму, де злагода дише,
Дозволь ступить на райдужні мости!
Прийди до нас, предивний Отче Тиші,
Прийди до нас і дух наш освяти.
Пісенна молитва так заворожила всіх, що довго ще супутники мовчали.
— Татку, а хто така Баба Гайя? Чому ти про неї досі мовчав?
— То Берегиня рідного краю, сипку, — шепоче на вухо юнакові Пріям. — Чим менше людей знає про неї, тим краще для долі Троянщини.
— Чому так? — Дивується син.
— Бо діти Чорнобога пантрують, аби завдати удару в серце нашої землі. А на варті серця з давніх-давен поставлена Баба Гайя. І ще — Матуся Горогна. А окрім них — Прадіди Сварог і Дажбог.
— Про них я чув, матінка оповідала. А про Бабу Гайю і Матусю Горогну в казках мовчання.
— Хто заслужить — той знатиме, — заперечив Пріям. — Ось ти віднині будеш знати. А тому й знання таке принесе, окрім радості, ще й тривогу.
— А хто ж вони — Баба Гайя і Матуся Горогна?
— Наші Зоряні Пращури. Останні з тих, хто прибув колись на Землю і просвітив людей.
— Ой-йой! — зітхнув юнак. — Татку, я вмру від цікавості. І ти міг мовчати?
— Тихо, синку. Хай вуста твої будуть замкнені. Так краще для нас, для Троян-поля, для всіх. Мовчи, си-нку. Про все знатимеш своєчасно.
За годину після полуночі нічний морок згустився, закотилася за обрій зловіща Зоря, поринули в імлистий серпанок зірки та Місяць.
— Буде гроза, — сказав Горислав.
І ніби на підтвердження його слів у Дивоколі загриміло майже одночасно із сліпучим сяйвом довжелез-ної Перунової стріли.
— Уже близенько Рожище, — вдоволено додав волхв. — Дякувати водяному Диву, ми встигаємо. Глянь-те, други, вже видно благословенну криницю Сили Землі.
Гуктур глянув туди, куди рукою вказував Горислав. Ліворуч від головного річища Дана-пра, над високим островом, мерехтів райдужний світлограй — променистий, багатоцвітний стовп, що сягав хмар і, мабуть, про-низував їх, заглиблюючись у безодні Сварогових Осель.
— Це і є Рожище? — Тихенько запитав юнак.
— Так, синку, — урочисто відповів Горислав. — То Джерело моці Землі й Зоряного Дива. Таких Джерел дванадцятеро по всій Раїні. Дід Сварог і Баба Гайя вартують ті річища Сили, щоб вічно буяло життя. Увага, вої! Беріться до весел.
Заскрипіли весла, байдак різко повернув ліворуч і ввійшов до вузької протоки. Проте вода в ній текла бурхливим потоком, і Горислав ледве встигав орудувати кормовим веслом, щоб своєчасно повертати ніс байда-ка поміж звивинами річища.
На берегах виростала стіна хащів. Замість верб з’явилися кряжисті дуби — все вищі й вищі, аж доки гус-тючий ліс закрив обрій, стало темно, хоч око виколи.
— Прибули, слава Дажбогові, — почувся голос волхва. Ніс байдака ткнувся в пісок. — Хутко виходьте на берег. Я бачу, нас уже чекають.
Справді, поміж стовбурами тисячолітніх дубів пробивалися здалека промені багаття, що палахкотіло в хащі. Біля байдака залишилися гребці, а посланці вслід за Гориславом рушили до вогню. За коротку часину во-ни вийшли на галявину, оточену стіною з могутніх стовбурів сухостою. В кам’яному кільці гоготів буйний пло-мінь, танцював на смолистих гілках, прозора живиця клекотіла, танула, додаючи ярої сили вогненній стихії. Поміж багаттям і частоколом прибульці побачили маленьку згорблену бабу у білій-пребілій сорочці. Вона сиді-ла на камені, поклавши долоні на ґирлиґу, І уважно, запитливо дивилася на гостей. Волосся у неї було прикрите білим запиналом, і лише на диво молоді очі сяяли синім вогнем. Гості схилилися перед бабою в глибокім, ша-нобливім поклоні.
— Вітаємо тебе, рідна Берегине, — розчулено сказав Гори-слав. — Я бачу — ти чекала нас.
— Атож, — просто відповіла баба сильним, низьким голосом, і Гуктурові здалося, що за старечою подо-бою заховалася молода дівчина. — Якою була б я Берегинею, аби задрімала в таку грізну годину?
— То, може, ти відаєш, чому нас прислав магатям Ям?
— Хіба він вас прислав? — здивувалася баба.
— А хто ж?
— А хто присилає весну-красну до Троянського краю? — запитала Берегиня, усміхаючись. — Хто велить ясному Хору-Сонечку сяяти людям і звірині, травам і птахам, метеликам і турам, усьому-всьому живому? Дух Життя несе всіх нас до Далекого Моря… кожної хвилинки ми чуємо його торкання. Та й тільки що боян Тихо-згук співав молитву до нього. Хіба обманюю вас?
— Я знаю, що ти чуєш, — вдячно промовив співець, ще раз вклоняючись Бабі Гайї. — Тоді напевно зна-єш і нашу біду!
— Знаю. І вже приготувалася дати пораду. Та й не я її дам, а значніший від мене.
— Хто ж? — здивувався Горислав.
— Род, — задоволено сказала Берегиня. — Сам Правітець Троян-поля. Вічний Вартовий Дажбожого Ро-ду.
— Хіба його можна уздріти? — Схвильовано запитав волхв.
— Бач, навіть ти дивуєшся цьому. Хіба може Рідна Сила залишити своїх діток перед лихом? Хіба лише Яв стривожена нашою бідою? Нав і Прав клекоче болем Онуків Дажбога. Тому приготуйтеся, сідайте довкола святого вогнища на камені… і дивіться та слухайте…
Баба Гайя встала з каменя і випросталася.