Напрямок не підходить. Василь Васильович казав, що у вас у редакції комбінато-капаблано-траекторно-гіперболонапрямок, а оповідання мої написано в шахо-мото-гамбітному дусі. Тобі, Чайка, як директорові, добре відомо, що це два цілком різні літературні напрямки і поєднати їх ніяк не можна, навіть коли застосувати сюди ньюто-туро-ферзеву систему. Зрозуміло?
Він говорив цілком серйозно. Він був короткозорий, носив окуляри, у нього був дуже поважний вигляд.
Глянувши на спантеличеного Сашка, він чемно вибачився:
— Ой, пробач, будь ласка. Я забув, що в шостому класі цих напрямків не проходять. Їх починають учити тільки в сьомому класі…
Він узяв свої рукописи, подякував і серйозно, з поважністю, яка властива тільки учням старшого, сьомого, класу, пішов на урок.
Спочатку Сашко був приголомшений цими моторошними літературними напрямками, які й вимовити важко і які вивчають у сьомому класі. Тільки пізніше, коли Чабанчук уже зник, хлопчина зрозумів, що семикласник з нього посміявся. Звісно, все це безглуздий набір слів, багато з них нічого не означають. "Ну, стривай же, — нахвалявся Сашко, — я йому цього не прощу. Посміюся і я з нього, задаваки!"
Незабаром забрав свої вірші і другий семикласник, дужий і вайлуватий хлопець, схожий на ведмедя. У нього й прізвище було якесь ведмеже — Лігво-Кошеватий. Він не балакав ні про які напрямки, а коротко буркнув:
— Давай мої вірші!
Сашко не розумів, що трапилось. Та незабаром усе з'ясувалось. Одного чудового ранку поряд з оголошенням про журнал "Відмінник" з'явився цілий плакат такого змісту:
ОБ'ЯВА
Готується до друку великий літературний альманах учнів сьомого класу Слобідської школи під назвою "Широкий шлях". Просимо здавати матеріали Чабанчукові.
Редколегія.
Редакція "Відмінника" негайно скликала надзвичайне засідання. Повістка денна була дуже коротка. На ній стояло лише одне питання: як зробити, щоб не підкачати і щоб "Відмінник" був кращий, ніж "Широкий шлях"?
Ухвали цього історичного засідання ніде не були, на жаль, записані, але вони мали величезне значення, бо справу видання журналу було з цього часу піднесено на належну височінь.
Насамперед було ухвалено зробити "Відмінник" багатоілюстрованим журналом. Стьопа Музиченко, кращий художник у класі, взявся малювати обкладинку. Він працював над нею аж три дні, зате обкладинка вийшла напрочуд барвиста й хороша. На ній двоє школярів ішли в школу. Удалині синіло море, над ним літали чайки, і десь на обрії біліло вітрило. Піонервожатий зробив малюнки до тексту.
Другим заходом редколегії було звернутись особисто до вчителів і попросити їх узяти активну участь у журналі. Першою відгукнулась на це запрошення Євгенія Самійлівна. Вона дала для журналу спогади про свої дитячі роки. Хороші були спогади і дуже жалісні. Євгенія Самійлівна була дочкою шахтаря і тяжко бідувала в дитинстві. Часто не було вдома й крихти хліба. Та ще тяжче прийшлося маленькій дівчинці, коли батька забрала поліція за те, що він намагався організувати з товаришами страйк. А вчителькою Євгенія Самійлівна стала вже аж при Радянській владі.
Що ж до Василя Васильовича, то його не треба було й просити. Він охоче написав для журналу коротеньку статтю про планети. Шестикласники потім дуже пишалися — у них, мовляв, у журналі співробітником директор школи!
Сашко Чайка незабаром придумав, як "відплатити" зухвалому насмішникові Чабанчукові. Він прийшов до шкільного "чемпіона по шахах" (як себе часто величав Чабанчук) і скромно попросив у нього біографію Собакевича.
— Собакевича? Якого це Собакевича? — здивувався Чабанчук.
— Та відомо ж якого, — скромно вимовив Сашко. — Отого, що вчив Лермонтова писати вірші. Поета Собакевича.
— Собакевича? Поета? — перепитав Чабанчук. — Щось я той… Ага, знаю. Собакевич! Ну, як же! Ще й портрета його бачив у якійсь книжці.
— Василь Васильович каже, — спокійно продовжував Сашко, — що треба вмістити у "Відміннику" біографію цього поета, вчителя Лермонтова. Незабаром століття з дня його смерті. Хіба у вас не вчили його біографії?
— Не вчили? Ні, як же, вчили. Правильно, він помер майже сто років тому. У нас у сьомому класі вже проходили його біографію. Але не можу тобі її дати. Самому треба для "Широкого шляху".
Сашко ледве стримувався, його душив сміх.
Чабанчук негайно ж пішов у шкільну бібліотеку. За ним назирці вирушили Сашкові товариші, яким він заздалегідь розповів про свою витівку.
— Немає у вас біографії Собакевича? — спитав Чабанчук.
— Якого Собакевича? — здивувався Лука Костянтинович, викладач літератури і бібліотекар.
— Ну, того ж, відомого поета, що вчив Лермонтова писати вірші.
Лука Костянтинович розвів руками:
— Що ти вигадуєш? Ніколи не було такого поета. Собакевич — це відомий персонаж з "Мертвих душ" Гоголя. Ти не читав Гоголя…
Нестримний сміх вибухнув у цю мить за спиною в Чабанчука. Це сміялись шестикласники, а найбільше сміявся Сашко Чайка, який теж наспів у цей час в бібліотеку.
Чабанчук усе зрозумів. Червоний і лютий, він вискочив з кімнати. Не скоро забули про цей випадок школярі, він став відомий усій школі, і тепер до прізвища "Чабанчук" учні додавали ще одне — "Собакевич".
Весело проходили дні у школі, тільки один Олег Башмачний, здається, не цікавився шкільним життям. Він віддалявся від своїх товаришів, ходив тепер задумливий більше ніж будь-коли. Його, здається, не цікавив навіть журнал.
На нього ніяк не вплинуло й те, що чванливий шахіст Чабанчук одержав тепер такий почесний додаток до свого прізвища.
В'яло відповідав Олег уроки, і хоч "погано" після диктанту більше не мав, але остаточно з'їхав на "посередньо" по всіх дисциплінах. Жодне "відмінно" чи "добре" не прикрашало тепер його зошитів і клітинок проти його прізвища в шкільному журналі.
Здається, все шкільне життя пропливало мимо Олега, нічим не зачіпаючи, нічим не хвилюючи.
Зараз велика перерва. Башмачний бачить, як у фізкультурному залі Омелько Нагірний щось палко шепоче Стьопі Музиченкові і Яші Дерезі. Коли мимо проходив хтось з учителів або піонервожатий, Омелько замовкав і оглядався — чи ніхто не чув його слів. Побачивши Олега, Нагірний поманив його пальцем. Башмачний байдуже махнув рукою і вийшов у коридор.
— Щось скажу! — гукнув йому навздогін Омелько. — Дуже цікаве! Жалкуватимеш!
Але Башмачний не повернувся. Йому ніщо не було цікаве, крім власних думок. Сьогодні ввечері він вирішив полізти на шкільне горище.
Олег був певний, що сьогодні, нарешті, він знайде скарб пана Капніста.
Хлопець уже виробив детальний план своєї вечірньої експедиції і приховав у надійному місці зброю — великий ніж і молоток, на випадок несподіваної зустрічі з невідомим.
Проте зброя ця була скоріше для більшої важності. Хлопець був певний, що нікого не зустріне на горищі, а коли й зустріне кого, то ні в яку сутичку встрявати не буде, а якнайшвидше втече. Про те, що може трапитися такий випадок, коли не можна буде й утекти, Олег навіть не думав. Для чого ж у нього в такому разі довгі прудкі ноги?
Увечері, коли вже смеркло, Олег вийшов з дому. За поясом, під кожушком, у нього було заткнуто ніж, а з кишені в штанях стирчала ручка молотка. В другій кишені лежали обценьки на той випадок, коли трапиться нечемний замок, який перешкоджатиме переможному наступові на скарб.
З Головної вулиці видко через кам'яні огорожі море. Воно зловісне, чорне, і над морем пливе по безхмарному небу повний місяць. Він ще блідий, наче прозорий, але на морі вже позначилася срібна місячна дорога. І обабіч цієї дороги морський простір здавався ще зловіснішим і чорнішим.
Олег ішов похмурий, з насупленими бровами. Адже всі таємні справи, на взірець відшукування скарбу, роблять люди, в яких брови насуплені до того, що часом зовсім затуляють собою очі, і замість очей у таких таємничих похмурих людей хижо блищать тоді тільки вузькі щілинки.
Одне слово — момент вимагав і похмурості, і зловісності, і все це було не тільки в усій Олеговій постаті, а навіть у природі, і коли б не ясний місяць, було б усе в цілковитому порядку, як і годиться в такі таємничі хвилини.
Олег не пішов через хвіртку. Де ви бачили, щоб шукачі скарбів ходили звичайними стежками? Олег переліз через паркан. Чорний шкільний сад стояв мовчазний і, здається, ховав за кожним стовбуром старої яблуні волохаті постаті невідомих, які наче спеціально змовились стежити сьогодні за кожним кроком відважного майбутнього капітана арктичного криголама.
Олег, пригинаючись, озираючись на всі боки, крався до великого двоповерхового будинку школи. Навколо пахло гниле, вогке листя, навколо блукали якісь незрозумілі неясні шерехи. Одного разу хлопець зупинився, його ноги скам'яніли, й серце ладне було вискочити з грудей. Олег побачив за кілька кроків від себе зелені очі. Вони блиснули в кущах і погасли. Даремний страх — то була звичайна кішка.
Ось і школа. Вікна високі і чорні. Хлопець зійшов кам'яними східцями на веранду. Колись тут пан Капніст пив зі своїм товариством вечірній чай. Густа стіна дикого винограду з усіх боків обступила веранду. Олег став на поручні й наблизився до вікна… Сьогодні на великій перерві хлопець непомітно відкрутив засувку і лишив вікно тільки ледве причиненим. Яке ж було Олегове здивування, коли він переконався, що зараз обидві віконні половинки відчинені навстіж.
Це дуже схоже на те, що цим шляхом хтось уже скористався. Це трапилось, мабуть, зовсім недавно, бо отой "хтось" не встиг навіть зачинити за собою вікна. Олег зупинився, міркуючи, що йому робити: чи йти вперед, чи відступати? Чиї руки відчинили вікно?
Місяць здіймався все вище й вище. Ось він уже піднявся над садом, облив Олега сріблястим сумовитим промінням і крадькома зазирнув у вікна мовчазної школи. З моря долинув рвучкий вітрець, пошарудів голим гіллям і раптом стукнув відчиненим вікном. Хлопець здригнувся від цього несподіваного стукоту, але одразу ж відчув приплив бадьорості. Так ось хто відчинив вікно! Вітер!
З цією думкою Олег сміливо переліз через лутку й опинився у великій кімнаті. Але хлопчина помилився: вікно відчинив не вітер.
Звісно, коли б Олег знав, яка йому трапиться сьогодні пригода, він нізащо не поліз би в школу. Він покинув би всяку думку про подорож на горище.
Кімната, в яку потрапив Олег з веранди, була його рідним шостим класом.