Знаючи добре звички моря, він знав також, що ця скажена буря як зненацька налетіла на них, так само несподівано повинна і вщухнути... От-от має ущухнути... Він це знав, він це бачив по змійках блискавиць, по глухих ударах грому... Але треба вистояти в цю останню мить — треба підтримати товариство, що занепало духом... Він добре був знайомий також із забобонами людей, з якими прожив півстоліття: це були діти, які вірили казкам... Він бачив, що всім їм у цю жахливу мить згадалася дума йро бурю на Чорному морі, дума, яку співали кобзарі по всій Україні і до якої всі ставилися з глибокою вірою, наче до євангелія... І він зважився діяти відповідно до того, про що розповідається в думі, тим більше, що й козаки вимагали сповіді, вимагали того, про що йшлося в думі,— і він вирішив пожертвувати однією людиною заради врятування всього війська...
Враз наважившись, він,зійшов на чердак і, тримаючись за балясину, гучно, словами думи, промовив:
— Панове браття мої і дітки! Слухайте! Може, хто між вами великий гріх за собою має, що зла хуртовина на нас налягає, судна наші потоплює... Сподівайтеся, панове, милосердному богу, Чорному морю, і всьому війську дніпровому, і мені, отаману кошовому! Нехай той, хто найбільше гріхів за собою знає, в Чорному морі один потопає, війська козацького не загубляє]
Багато хто впав на коліна й зняв руки до неба.
— Я грішний! Я найбільше гріхів знаю! —чулося з усіх боків.
У цю мить виступив Олексій Попович. Він був блідий, мокре волосся спадало йому на чоло, по щоках текли сльози. Чесний зроду, але запальний, нестриманий, він був' жертвою свого гарячого серця. Він став п'яницею, паливодою, з усіма сварився; але він і легко мирився й зберіг у собі чесне серце, що частіше доводиться зустрічати в п'яниць, ніж у непитущих...
Він наважився пожертвувати собою,' і пожертвувати так, як про це сказано в тій же знайомій усім думі.
— Браття! Панове! — гукнув голосно він.— Я той грішник великий — мене карайте... Добре ви, браття, вчините, коли червоною китайкою очі мені зав'яжете, до шиї білий камінь причепите, карбачем ударите, в Чорному морі втопите... Нехай я один загибаю, війська козацького не загубляю...
З подивом, страхом і жалем дивилися на нього товариші, не помічаючи, що буря й без того вщухає, грім віддаляється все далі й далі, злива стихає...
Виступив вусатий Карпо, який переміг тура: він був приятелем Олексія Поповича.
— Як же, Олексію,— сказав він теж словами думи,— ти святе письмо у руки береш, читаєш, нас, простих людей, на все добре научаєш, який же ти за собою найбільший гріх знаєш?
Попович глянув на нього й сумно похитав головою.
— Е! — сказав він.— Як я із міста Пирятина, брате, виїжджав, прощення у батька з матір'ю не брав, і на свого старшого брата великий гріх покладав, і близьких сусідів— хліба-солі безневинно позбавляв, дітей малих, вдів старих стременом у груди штовхав, проти церкви, дому божого, проїжджав, шапки з себе не здіймав. За те, панове, великий гріх за собою знаю і тепер загибаю. Це, панове, по Чорному морю не буря бурхає, а отцева та материна молитва мене карає.
Усі слухали його дуже уважно, серйозно, побожно, ніби це була проповідь у церкві, читання святого письма. Лише Сагайдачний, побачивши, що буря вже майже стихла й небезпека для його флотилії цілком минула, ховав посмішку під сивими вусами й вирішив довести до кінця це — тепер уже комедійне — дійство. Але він не хотів уже занапащати людину, а вчинити лише відповідно до народного забобону: кинути в пащу розлютованого моря кілька крапель людської крові.
— Панове, браття й діти,— голосно мовив він,— добре ви дбайте, Олексія Поповича на чердак внво-джайте, у правої руки палець мізинець відрубайте, християнської крові в Чорне море впускайте... Як буде Чорне море кров християнську пожирати, то буде на Чорному морі супротивна буря стихати.
Дивіться, панове, вже й тихо стало! — раптом вигукнув Грицько, опам'ятавшись.
— Чи ти ба, і справді тихо.
— Слава тобі, господи, слава милосердному богу!
— Ведіть, ведіть Поповича! Рубайте йому пальця!" — кричали інші.
Олексій Попович сам зійшов на чердак, перехрестився на всі чотири сторони й поклав мізинець правої руки на перекладину балясини... Тут-таки стояв і Небаба... Вія витяг із піхов шаблю, обтер її мокрою полою і перехрестився:
— Боже, помагай— р-р-раз!
І кінчик пальця впав з балясини, стукнувся об борт і впав у море. Закапала в море і кров козацька.
Усі перехрестилися. Перехрестився і Олексій Попович, закривавивши своє бліде обличчя.
Буря тим часом зовсім ущухла. Глянув на це заспокоєне море й Олексій Попович — і обличчя його засяяло.
— А прочитай-но нам святого письма, Олексію,— попросило кілька козаків, зовсім повеселішавши,— а ми послухаємо та помолимося, подякуємо богові за порятунок.
Попович дістав свою грубу, зовсім мокру книжищу, розгорнув мокрі сторінки, пошукав щось і зупинився.
— Хіба що се,— сказав він,— посланіє апостола Павла до Тимохвія — про шанування старших.
— Та Тимохвія ж, ТимохвіяІ — відгукнулись декотрі.
Читець відкашлявся, перехрестився й почав усе ще тремтячим голосом:
— "Чадо Тимохвію! Старцеві не чини пакості, а утішай, яко же отця, юношів — яко же братію, старих жон — яко же матір..."
— А от і сонечко! Сонечко! — радісно закричав дурний Хома й перервав читання.
Уже кілька днів перебували козацькі чайки у відкритому морі. Після бурі погода встановилась чудова, тиха, і козаки встигли обігнути весь західний берег Криму, тримаючись від нього на такій віддалі, що земля здалеку уявлялася довгастою хмаркою край моря, і тепер опинилися проти південного берега. За весь цей час вони ніде не зустрічали в морі ні турецьких кораблів і галер, ні кримських суден, а коли й помічали здалека підозрілий предмет, то, визначивши своїми далекозорими очима, у якому напрямку рухався цей предмет, брали вбік і зникали в туманній далечині.
Тепер вони вже другий день, тримаючись на такій відстані, щоб їх не помітили з берега, із здивуванням, змішаним із забобонним страхом, оглядали величні красоти південного берега," цього казкового царства, про яке стільки таємничого, страшного й захоплюючого вони наслухалися від своїх же старших козаків, які пливли з ними й побували в цьому казковому краї волею і неволею — під час морських наскоків на Крим або як кримські невольники, полоняники.
Перед ними серед сірих камінних громадь, накиданих безладно то тут, то там, та зелених глибоких долин у туманній далечині височіли вершини й шпилі велетенських скель, що іноді ніби загрожували впасти в море або злітали на недосяжну висоту. Здавалося, підземні духи, якісь могутні дияволи боролися тут з^ морем і вивернули з його безодні ці грізні шпилі кам'яних гір, ці гранітні ггасма, що піднімалися в блакитне небо й прикривали його своїми вершинами від північних країн для того, щоб і вітер не дмухнув з півночі на це казкове царство, на його чарівну природу, на це чудове темно-голубе море.
Колишні невольники козаки здалеку показували своїм товаришам, які не бували в цьому казковому царстві, на всі ці дива природи, від чого не бачена ними чужа, бусурманська сторона здавалася ще загадковішою, ще страшнішою. Ці гострі, шпилясті скелі Ай-Тодора, Ай-Петрі, Ай-Буруна, Аю-Дага, цей вузький у скелях проріз Шайтан-Мердевен, який бувалі козаки називали Чортовою Драбиною, ця звіроподібна гора Бабуган-Яйли, а там велетенський Чатир-Даг — кам'яне шатро, що підпирало небо,— все це наганяло священний страх на дітей степів чи прекрасних рівнин України...
— То се той Крим,— шепотіли вони,— то се та земля невірна, бусурманська, розлука християнська, господи!..
— Де ж тут живуть татари? Де їхні міста? — запитували інші.
— Ось заждіть, побачите: і татар побачите, і Кафу, а може, і Козлов, а може, і бідних невольників побачите,— відповів старий Небаба, який багато чого бачив на своїм віку.
Нарешті вони справді здаля побачили й Кафу — цей знаменитий пам'ятник панування генуезців у Криму, цей всесвітній невольницький ринок XVI і особливо XVII століття, коли на базарних майданах його й на пристанях величезними гуртами сиділи або вешталися невольники всіх країн, побрязкуючи кайданами, або ж, прикуті до кочетів і сидінь, веслували на турецьких галерах— каторгах, з назвою яких і досі поєднується уявлення про неволю, про тяжку роботу далеко від батьківщини...
Оповите серпанком далечини, постало перед здивованими очима козаків це страшне місто — місто неволі, ця юдоль плачу й прокльонів усього тодішнього християнського світу. У туманній далечині височіли над голубим морем його сірі, башти й зубчасті стіни, пнулися до неба білі мінарети з золотими півмісяцями. За ними — сірі гори, вкриті темною зеленню. На пристанях чорнів ліс щогл найрізноманітніших кораблів, каторг і галер, суден італійських, іспанських, голландських, яким вдавалося пробиратися в голубий басейн Понта Евксінсь-кого...
Важко було розгледіти щось докладно, бо козацькі чайки зупинилися в морі дуже далеко, щоб їх не помітили з міста, і через це козакам ще таємнішим і казко-вішим здавалося це незнане місто, що ніби виринуло з мбря разом із сірими горами, ніби з'явилося з того світу, звідки, як і з— неволі, нема вороття на цей світ, туди, далеко, на любу Україну, в землю християнську.
— То се і є Кафа проклята — неволя турецька?! — мовили козаки, задумливо похитуючи головами.
— Вона ж, вона, іродова! — відказав Небаба, копирсаючись у згаслій люльці й згадуючи свої сто копанок.
Сонце, освітивши вранішнім золотим промінням Кафу й весь південний берег Криму, дивилося в тил козакам і дозволяло їм милуватися чарівною й страшною для них панорамою цього завороженого царства, таємничі межі якого вони збиралися переступити, може, для того, щоб навіки лишитися тут із смертельною раною в грудях або з кайданами на руках і ногах, без надії знову повернутися на батьківщину, "на тихі води, в край веселий, в мир хрещений"...
Раптом Небаба, що стояв на чердаку поруч з Сагайдачним та писарем Мазепою, почав пильно до чогось придивлятися.
— Ану, пане писарю,— звернувся він до Мазепи,— в тебе очі молоді, дрібне письмо читають, поглянь-но туди, що воно там таке мигтить.
— Де, пане Хвилоне? — запитав Мазепа.
— А ондечки...