Інші поляки були того ж переконання, що причиною появи гайдамаччини було Запорожжя. Пан Закржевський говорить, що всіляке гайдамацьке скопище складалося "з самих страшенних негідників" і поповнювалось різними втікачами з сусідніх земель, але найбільше українськими мужиками, між якими гайдамаки мали багато прихильників і які вказували їм, куди безпечніше і вірогідніше піти на здобич. За словами Закржевського, українські воєводства, київське і брацлавське, найбільше потерпали від цих хижаків; але іноді приходили вони і на Поділля, на Волинь і навіть до Мозиря, тому що прикордонного війська було надто замало, магнати тримали надвірні хоругви при собі, а городові козаки були потайки прихильні до гайдамаків (сотники Харько і Гонта). Гайдамаки ці здійснювали свої походи іноді піші, та побільшості верхи і вивозили здобич на в’ючних конях, що в них звалося "батовнею". Кожна зграя мала свого ватажка, котрого називали "ватажком". Обирали його звичайно з найбільш досвідчених, які мали вже на своєму рахунку по кілька розбійницьких походів і знали усі переходи і доріжки. Щоб вселити своїм впевненість, а забобонному народу страх, розповідали про ватажка, що він "характерник", тобто чародій, що він вміє замовляти кулі, тому його можна вбити тільки срібною кулею, а якщо потрібно, може зробитися й невидимим. Скільки вони вивозили з краю багатої здобичі, зауважує Закржевський, і скільки проливали безневинної крові, коли ними керувала помста! Жах, який заволодівав мешканцями при звістці, що йдуть гайдамаки, перевершує будь-яке описання: кожний ховався з чим тільки міг куди трапиться. Але дуже часто звістка про їхнє вторгнення надходила надто пізно, тому що вони підкрадались, як вовки і перепочинок робили на усамітнених хуторах і пасіках.
Якщо в історії понизової вольниці нас вражало те явище, що зграї розбійників, вже через кілька років після Пугачова, безкарно могли здійснювати експедиції на території кількох сот верст, якщо вони забиралися у глибину нинішніх населених губерній у саму Русь, як вони висловлювались, і безперешкодно повертались потім у Поволжя, як приміром, партія отамана Брагіна, то ще більш дивовижною здається зухвалість гайдамацьких ватажків, які, виходячи з самого Запорожжя або з нинішніх новоросійських степів, проводили свої ватаги безперешкодно до Мозиря, долаючи таким чином майже від краю до краю все Царство польське. Притому Брагіну порівняно легко було блукати між Волгою і Вороною, переходити навіть цю ріку, тому що у тій місцевості військ не було, а роз’їзні команди найчастіше виправдовували своє призначення, та й населення у тих місцях досить незначне. А зухвалість таких розбійників, як Чуприна і Чортоус, які проходили зі своїми ватагами із своїми ботовнями по досить населеним місцевостям Царства польського, де навіть існувало спеціальне земське ополчення, єдина мета якого була ловити таких, як Чуприна і Чортовус — зухвалість цих розбійницьких коноводів справді дивовижна. Треба ще додати до цього, що перший з них зробив п’ятнадцять походів на Польщу — і завжди повертався з багатою здобиччю, хоч неодноразово повинен був пробиватися крізь ряди польських драгунів. Він справді міг назвати себе чародієм, а свої маленькі легіони непереможними, тому що при ворожій атаці йому варто було лише скомандувати своїй ватазі: "або добути, або дома не бути!" — і ватага пробивалася крізь щільні ряди польських жолнерів, і не тільки пробивалась сама, а й уводила з собою своїх в’ючних коней з награбованою здобиччю.
Останній похід Чуприни на Польщу коштував життя цьому знаменитому ватажку. Про останню битву з ним поляків докладно розповідає Закржевський, який брав особисту участь у цій битві. Вона відбувалась неподалік від Ялтушкова, на Поділлі. В ній брали участь два князі Любомирських Антоній і Мартин, тисячі дві польського війська з компутовими гусарами і панцирними, тисячі три озброєних селян і всі городові козаки, яких тільки можна було зібрати. Це була ціла армія з достатньою кількістю артилерії, з гренадерами, тоді як у Чуприни було не більше полутораста молодців. Але така була відчайдушна відвага української понизової вольниці, що на неї небезпечно було йти, якщо сили не перевищували її у двадцять-тридцять разів.
Одного разу, коли князь Любомирський, володар Рівного, гостював у Полонному у свого дядька, князя Антонія Любомирського, і товариство насолоджувалось одним з таких розкішних і веселих обідів, про які ми розповідали вище, у Полонне прискакав гінець від генерального регіментаря так званої "української і подольської партії", Яна Тарли, воєводи любельського, з наказом, щоб гетьманський регімент "іноземного авторамента", де начальником був князь Антоній Любомирський, поспішав до Ялтушкова на Поділлі. Разом з тим Тарло просив його вислати частину власного гарнізону з полонської фортеці з десятьма гарматами, — і все це для того, як зауважує з подивом Закржевський, щоб переловити кілька десятків гайдамаків, які сховались із своєю здобиччю в ялтушківських лісах, коли їм перетнули шлях до кордону і обрубилися там засіками.
Князь, не затримуючись виступив із військом особисто. Через три доби близько опівдня підійшли вони на чверть мілі до лісу, де укріпились гайдамаки. Для швидкості піхоту і гарматників привезли на підводах. Військо вишикувалось у бойовий порядок, поставивши гармати по крилах. Регіментар оглянув усіх. Потім зламали шеренги і було віддано наказ, щоб жолнери поїли і виспались, тому що всю ніч доведеться не спати. Військо, трохи перепочивши, обложило весь ліс, в якому засіли гайдамаки. Ліс був величезний. Навкруги нього, під узліссям, розставили у різних місцях селян, яких зігнали туди тисячі три. Деякі з них були озброєні рушницями, але побільшості списами, косами або просто цепами. Їм було наказано пильно стерегти, а вночі запалити вогні і часто кричати? Позаду селян, кроків за сто п’ятдесят, стояло військо, як те, що прибуло з Полонного, так і те, яке регіментар Тарло привів ще раніше з собою, всього тисячі дві чоловік, серед яких були компутові гусари і панцирні, у повному озброєнні, в леопардових і вовчих шкірах, а також піхота. Зверх того зібрано було там "без числа городових козаків". Все це було розставлено німцем полковником, який служив у регіментаря ад’ютантом. Панцирними командував намісник князя подстолія литовського чесник Нурський.
Настала ніч. Наказано було дотримуватись обережності і тиші. По місцях горіли вогнища, розкладені селянами, які вартували усі виходи з лісу.
Коли Закржевський, який того разу був волонтером у команді намісника, виказав йому подив, що стільки війська зібралося проти яких-небудь полутораста волоцюг, намісник відповів, що аби спіймати гайдамаків, ні в якому разі не може бути надто багато рук, оскільки ці злочинці захищаються відчайдушно і гинуть до останнього, знаючи, що пощади їм не буде.
"На них чекає, продовжував він, собача смерть на гілці дерева, або страшне сидіння на колу, і тому вони кидаються, як скажені, один на десятьох, і часто пробиваються крізь засаду не тільки самі, а й зі здобиччю. Ось побачите завтра, в якому вони багатому вбранні. Це вони у нас так приодяглись, тому що із Січі виходять тільки у напоєних салом сорочках і шкірянках з телячої шкіри".
Ватажок гайдамацької партії, яку тепер оточили в лісі, був саме той знаменитий Чуприна, який зробив п’ятнадцять походів на Польщу, і завжди вертався переможцем із здобиччю. За три роки до цього він напав з шестидесятьма молодцями на Шаргород, замучив батька чесника Нурського, справжнього начальника панцирних, пограбував його дім і захопив у ньому 40.000 злотих готівкою. Коли ж він дійшов до самої Волині і його, з нав’юченою батовнею, оточило триста драгунів з регіменту королеви, Чуприна вдарив на них вночі, вбив полковника, забрав кілька драгунських коней і зник без будь-якої втрати.
Цьому Чуприні і прагнув тепер чесник Нурський помститися за пролиту ним кров батька. Чесник Нурський пам’ятав й інші образи, за які ще не помстилися гайдамакам. Гайдамаки напали і на другий його дім у Сельниці, і забрали все, що змогли. Але дружина його, яка ніби передчувала візит розбійників, врятувалась. Вона передчувала його тому, що один з парубків з їхнього дому пішов до гайдамаків. Дружина чесника кілька тижнів не ночувала з дітьми під власним дахом, а ночувала у яругах, у коноплях та лозинні, міняючи місце ночівлі щоночі, і лише вдень вертаючись додому. Тільки ця обережність і врятувала її. Робітники, вдерлися у дім чесника, застали біля мамки найменшу його дочку і хотіли розбити її об стінку, але мамка кинулася їм у ноги і тільки слізьми і благаннями обеззброїла гайдамаків. Невдовзі гайдамаки напали на містечко Красне, де маленький син чесника виховувався у парафіяльній школі у директора. Школярі сховались у невеликому острожку, але їхній наставник потрапив до рук гайдамаків. Пограбувавши містечко, вони приступили до острожка і вимагали здавання. Та "губернатор ключовий" (управляючий) не відкрив їм воріт маленького Тібралтара. Тоді вони вирішили підпалити дубовий частокіл, який був головним захистом цього жалюгідного укріплення, і почали підкидати під нього солому, а щоб не виснажувати перевозкою коней своїх, запрягли до воза шкільного директора разом з жидом. Цим засобом було підвезено вже кілька возів соломи, і при цьому перепало обом чимало жорстоких ударів. Та раптом пролунав постріл з пістолета за містечком, де гайдамаки виставили свою варту. Дізнавшись з цього сигнала, що наближаються драгуни, вони поспішно зібрали свій багаж і поскакали щодуху у Кимчаню (великий ліс на околицях Красного). Драгуни, правда, перерізали їм шлях, але гайдамаки вдарили напролом, застрелили з рушниць двох драгунів і одного коня і пішли із здобиччю.
Тепер Чуприна, оточений суцільною, вичікував ранку.
Ледве почало світати, як раптом у тому боці лісу, де стояла польська піхота, пролунали постріли з рушниць, спочатку поодинокі, потім частіше й частіше, і врешті загриміли гармати. Гул, крик, грім стрільби і тріск падаючих дерев широко рознеслися лісом у вранішньому вологому повітрі. Панцирні кинулися їх зупиняти. У цей час сорок гайдамаків з двома десятками в’ючних коней, вискочили несподівано з лісу і дружно вдарили на три волоські хоругви, що стояли попереду.