Лагідної вдачі, ніколи не ліз на трибуни, в президії, останнім часом тільки рецензував дисертації, укладав усілякі збірники, сам писав мало — просто не знав, що писати, адже, хоч би що написав, усе потрапляло під іржаві зуби дробарки вульгаризаторів від науки.
Ще були дві жінки—старші наукові, одна доктор наук, друга — кандидат, на подив усім, вельми дружні між собою, зачепи одну — друга зів’ється осою, двоє молодших наукових — один трохи старший від Олега віком Дмитро Василенко — нещодавно захистився, другий — Ріпка — повний невдаха, згоріло синім полум’ям дві дисертації, спочатку "Роль товариша Жукова у Великій Вітчизняній війні", щойно подав її до захисту, Жу-ков потрапив у немилість до Сталіна—пролиту без потреби кров своїх солдатів два маршали розділили, курку слави поділити ,не могли, захист не відбувся, вдруге обрав об’єкт свого дослідження, здавалося, непохибний — самого товариша Сталіна, але тут вдарив залп по культу особи. Ріпка за один рік із запального ортодокса (ще студентом у кімнаті в гуртожитку за мізерні копійки студентської стипендії купив портрет Сталіна в дубовій рамі й почепив над своїм ліжком) перетлів у їдкого іро-ніста, невіру — весною, на першотравневій демонстрації, коли інститут проходив по Хрещатику, де на Головпоштамті були вивішені портрети всіх радянських вождів, він шепотів Олегові на вухо: "Ти думаєш, ці — кращі?
Подивися на мордяки... Так цеглини й просять". Олег злякано оглядався, а тоді шаснув у задній ряд колони. Невідь чого Ріпка прийшов сюди, може, сподівався набрести на нову тему? Ще трохи полаяли "писателів", хотіли вже розходитися, й тоді раптом Олега щось мовби підкинуло зі стільця:
— Хочете, я вам щось прочитаю. Один матеріал... Мені здається — сенсаційний (до цього він вагався, йому й кортіло перевірити тексти на досвідчених учених, й чогось боявся, проте взяв обидва листи Василя Горді-йовича з собою). Коротко оповів про літопис — літописний звід — проте не назвав місця, де він зберігався, звідки почав свою сумну плавбу — не хотів ділитися майбутньою славою першовідкривача,— розпочав читати. Разів зо два його котів перебити Василенко, щось перепитати, але Кульський підносив угору пальця — зовсім так, як тоді, коли замовляв "йоржа", і той замовкав. Але щойно Олег скінчив, Василенко вискочив з-за приставного столика біля столу заступника директора, вимахнув руками, неначе збирався шубовснути з крутояру в воду, й закричав:
— Та це ж... та це ж...— друге "Слово о полку Ігоревім"! "Дуба став кінь, нарет на нім золотий, так і креше копитами"... Не кажучи вже про його наукову вартість...
— Ну... щоб уповні визначити наукову вартість, треба мати увесь літопис і проаналізувати його,— зазначила одна з жінок — Ірина Семенівна Соломоненко.
По тому в обговорення включилися всі, примусили Олега ще раз прочитати деякі місця, розпитували, який вигляд мав (чи має) літопис, висловлювали всілякі припущення, сперечалися, одначе всі зійшлися на тому, що якщо літопис існує вповні, то його наукова, й не тільки наукова, а й літературна цінність величезні.
— Це .справді сенсація,— випустив через ніздрі дві цівки диму Кульський і обтрусив піджак, він завше затрушував його цигарковим попелом.
Мовчав тільки Солома. Хмурився, поглядав на годинника, врешті зиркнув ще раз, підвівся:
— Мені пора. А що до літопису — то це може бути підробка,— й пішов до дверей.
— Та ви... та ви... отакі дурниці...— порушуючи вельми усталену в інституті субординаційну поштивість,— закричав Василенко.— Ви просто навмисне... Чому обов’язково підробка? Як таке можна підробити? Для чого?
3123
Солома зупинився біля дверей, нащось розщібнув і застебнув пузатого портфеля й сказав (наче вигрібши звідти відповідь):
— По-перше, я не сказав, що це підробка. Може бути підробка. Для чого?.. Причин багато... Вигородити себе чи когось... Перекинути вину з себе на інших... А ще... В ті часи в серці людей ще був Бог... Дурман релігійний тобто... Ціле страхіття для родичів, якщо піп не приймає на часточку...— на поминання в церкві душ померлих і убієнних. Без цього, без церковного прощення їм — корчитися в пеклі. Гайдамацьких подань не приймали... Працювали цілі комісії: хто гайдамака, а хто ні. І однаково плутанина. Підробиш і чортову печатку, не тільки якийсь рукопис. Може, отих панів побив хтось інший... Та й той же Ничипір міг руку докласти.— Він ще раз для чогось розстебнув і защібнув портфеля. (Ходили чутки, що в тому портфелі він носить додому по півгаст-ронома, що, отакий крутий, незалежний в інституті, вдома пере жінчині труси й варить їсти, боїться своєї благовірної, наче вогню).— По-друге, якщо це й підробка, то рання, кінця вісімнадцятого століття, написана не пізніше як за двадцять один рік після Коліївщини. Отже, цінність і в такому випадку — велика.
Він пішов, не сказавши, звідки взяв саме двадцять один рік, і ніхто не міг того відгадати, хоч було висловлено чимало всіляких припущень, по тому ще трохи погомоніли й розійшлися, побажавши Олегові удачі.
Олег з інституту в гуртожиток ішов майже підстрибом. Поважні вчені авторитети утвердили його в своїй думці, душа зносилася вище чоколівських тополь, у голові курів рожевий туман. Як і більшість його університетських (університетських!) ровесників, для яких університет був мовби ворітьми у широкий світ, почувався покликаним до чогось великого, до якоїсь мети — вона збудеться там, у майбутньому, для цього він і живе,— але мети неясної, незрозумілої навіть йому самому (потім, пізніше, більшість із цих, створених, за власними переконаннями, для подвигу людей годуватимуть при сільських школах кабанчиків або виступатимуть з трафаретними, затвердженими у райкомі раз на десять років лекціями), Олегові ж здалося, що мета засвітилася перед ним, що мусить присвятити життя літопису, відкрити його народові, а народ, у свою чергу, піднесе його самого. Це почуття розгорялося, гріло й сповнювало дивовижною силою та жагою.
...Олег їхав на верхній палубі — квиток у каюту відхилила його романтична душа та худюще чорне клейон-чате портмоне,— вона була завалена корзинами, кошиками, кошелями — спродавши на київських базарах вишні, ранні сливи, огірки, верталися додому сільські жінки та кілька літніх чоловіків, жінки сиділи просто на палубі, попідстилавши під себе мішки, дрімали, підвечіркували хлібом з оселедцями або морозивом. По палубі пурхали дві синиці в однакових білих сукеньках, з білими бантами-метеликами в косах, цьогорічні шкільні випускниці, либонь, склали вступні екзамени до вузу або технікуму, й, не дочекавшись результатів, повиїдавши все з чемоданів, поспішали додому. (Так воно потім і виявилося). Обидві гарненькі, веселі, щебетливі, Олег познайомився з ними, обидві захоплено й лукаво поглядали на вродливого, солідного (так їм здавалася) київського аспіранта, повз них пропливали суворі, круті дніпровські береги, і Олег розповідав їм про Трипілля, про отамана Зеленого й побитих київських комсомольців ("З отієї кручі їх скидали" — хоч сам не відав, з якої саме кручі їх скидали й чи скидали взагалі, в дівчаток очі кругліли з цікавості і вдаваного жаху), про давніх-предавніх трипільців, їхні житла і їхню культуру, про князівський Витачів та козацькі Стайки, дівчатка дивилися на нього майже побожно — таких бери голими руками, вони самі впустять тебе в своє серце, але йому було не до того, хоч вони й вабили його, тривожили в ньому щось тремке та ніжне, й жодній не міг віддати перевагу. "Покохати одразу обох",— подумав жартівливо й не вельми схвильовано. Пароплав покірно хлюпотів колесами, полохав гудками стрижів на Дніпрових кручах, і вони зривалися полохливими, стрімколетними зграйками, шугали в степ, черкали крильми по оранжевому сонцю, й одразу верталися, дядько на кручі з косою погрозив комусь мантачкою, литкаста молодиця з відрами на коромислі провела пароплав печальними заздрими очима, зупинила погляд на Олегові (печальне чомусь не тільки те, яке близьке, що спізнали, з чим прощаємося, а й невпізнане, що пропливає повз нас загадкою, воно печальне по-особливому, серце хоче обійняти увесь світ і не може); на вечір похолодало, дівчатка спустилися в коридор і повсідалися там на чемоданах, поприхилявшись до теплої стінки машинного відділення, вранці' вони прокинуться пом’яті, засіпані, в сажі,— синицям доведеться довгенько чистити пера й прочищати голосочки, аби за-3125
цвірінькати знову, а Олег всю коротку ніч до сходу сонця, кутаючись у тоненького синього плащика, протинявся по палубі й зійшов на пристані в Черкасах виморений та сонний. Він навіть не попрощався з дівчатками, які їхали далі десь під Кременчук і не обмінявся з ними адресами.
...Чорний зустрів Олега біля воріт свого убогого обійстя, неначе так і стояв по прощанні увесь час на цьому самому місці, він розчулився, голосно сопів носом, у нього аж сльоза зблиснула в кутику ока. "Бачиш, на тебе вже й пес не гавкає",— а той крутився біля Олегових ніг, вискаляв гострі зуби — така в нього собача усмішка, й хто того не знав — лякався.
Олег подивився на Чорного і враз почервонів. Не знати чому йому спав на думку батько, жарка, божевільна розмова з ним по дорозі до станції. Відчув себе мовби причетним до чогось лихого, поганого, й водночас відчув себе гірко умудреним, неначе заглянув у криницю, з якої ніхто не п’є, і побачив мерця, якого шукають всі по всій окрузі й не можуть знайти. Він подумав про жорстокості світу, від яких немає рятунку, у лабетах яких побував і Чорний, і його батько... Якщо справді побував. Може, світ і на нього готує якусь подібну пастку? Колись Олегові здавалося, що може перебороти всі світові перепони, вийти чистим з будь-яких трясовин і вирів житейських, нині ж не був певний того...
Поснідали, Олег посоловів зовсім, і Василь Гордійо-вич категорично махнув правицею:
— Спати. Ти зараз ні на що не годишся. Тебе й гус-тірка з берега у воду стягне. Ходімо, у мене є для тебе апартаменти.
Виявляється, за цей час він приліпив до свого хлівчика дощату прибудову, накрив її очеретом, зробив дверцята, ще й всередині стулив з дощок вузенького тапчана. У хлівчику — прохолода, напівсутінь, свіже сіно на тапчані тягнуло кудись униз, в приємну запашну глибину, з якої не хотілося виринати.
Олег проспав до полудня, по тому обідали, Василь Гордійович хвалив "Ніжинську горобинову", а Лідія Григорівна кинула: "Всяка вона —ворог людині", на що Василь Гордійович відказав з реготом:—"У писанії сказано: возлюби врага свого як самого себе",— й хлюпнув у рота повну чарку.
Зайшла далека сусідка, замашна молодиця в підтиканій вище колін спідниці ("Межею йшла, а там росяно", хоч яка роса ополудні), пограла калиновими губами, попросила:
— Гордійовичу, ви не полагодили б мого велосипеда? Заднє колесо спустило й цеп спадає.
— А нащо він тобі, Олько,— хрумкнув огірком Чорний.— До хахулів їздить?
Ольга примружила зеленаві очі:
— А хоч би й до хахулів, то що?..
— Та нічого, нехай самі ходять.