Хіба тільки цікаво, що то бачив вулицю все знизу, а тепер звисока.
Але от виїхали за село. З балки потягло вогкістю, посвітлішало доокола — і почала звучати Тарасові ота безконечна дивна симфонія, що потім буде гремити фанфарами, співати мелодійно в ніжних стансах і чарувати людей.
Он у балці обоз розташувався. Це, мабуть, не ярмаркові чумаки, а проходящі, бо не поспішають — воли порозлигували, обложили, варять кашу. Різьбленими постатями вималювалися спокійні фігури сивих волів — лежать і ремигають. Коло них, неначе з марму виточений, вартовий: у білій сорочці, білих штанях, обіперся на довгу палицю, стоїть і дивиться на дорогу. Вози заточено півколом, війя стірчать далеко вперед. Тарас не встиг іще налюбуватись, як уже й не видно за горбком.
Дорога рівнішає, віз покотився веселіше. Більше людей стало попадатися. Он дідусь якийсь спочиває під копою. Поза якась журна-журна. Мабуть, син або онук із хати вигнав.
Манівцями спішить жінка. Під пахою півень. Мабуть, удова, а півень — то остання животина у хаті. Припекло дуже, що біжить на ярмарок продавати.
Два старці "на пару" йдуть (з одним поводирем). Балакають, чи зіб’ється гурт на ярмарку чи доведеться поодинці.
— А воно ще. хто й зна як краще: одні кажуть лучче самому, другі у гурті, — чує Тарас, проїздючи мимо.
Все люднішим і люднішим стає шлях. І пішки, і верхи, і на возах спішать, спішать люди. Одних обганяє дядько Григорій, другі його обганяють.
Якась діловитість в усіх рухах. Говорять не таким тоном і темпом, як ото йдуть, скажім до церкви — і Тарас починає уловлювати вухом якийсь особливий тон перед’ярмаркового ранку.
І батькові передається отой суєтливий настрій. Він підхльостує коня — і скоро вже стає видно Вільшану.
Уже чуються перші прелюди ярмаркової оркестри. Найріжнородніші звуки змішуються в один безперервний шум. Тільки під’їхавши, вухо починає розрізняти в тім шумі окремі складники.
Насамперед — крики. Кричать не тільки перекупки, що їм ото за охотку погаласувати на вільному повітрі просто з причин фізіологічних, а кричать хазяїни, люди статечні.
— Та чого ти на моїм місці став, чортова на тобі голова? Я тут раніше собі місце наглядів.
— А ти б табличку повісив, що тут твоє місце з діда-прадіда.
— Воза постав бока!.. Воза, чуєш? А то я тебе навчу!
— Куди ти дивишся, анахтема? Колесом зачепив, сто чортів тобі в ребра!
— А це ти неділю святу зустрічаєш, що диявола так рано згадав?
Ярмарковий галас оглушує Тараса. Він не знає, куди дивитися, на що
звертати увагу. Люди всі зайняті, всі заклопотані: ходять, обглядають, приціняються, торгують. Ті дорого правлять, ті дешево дають. Багачі на возах сидять, сіль продають. Повиїздили із міркою своєю і з вагою своєю, тож обмірюють і обважують, як хочуть. І жалості від них уже не сподівайся.
Жінка якась мізерна прийшла соли купувати. Та так уже благає, щоб хоч шажок уступив.
Та згляньтесь, дядечку, на мене убогу... В мене ж діточки маленькі, а грошей немає. А вам же ж Бог заплатить прибутком і на скотині й на родині.
Так куди? І не дивиться.
Он рашівці. Десь Рашівка є якась. Із тих рашівців торговці найлуччі й повно їх по всіх ярмарках. Тут теж вони цілий куток зайняли. Нарід усе зрячий!.. З довгими ціпками, низько стрижені, в поганеньких солом’яних брилях, в драненьких куцинах та засмальцьованих полотняних штанях, заправлених у чоботи з довгими халявами.
Про тих рашівців кажуть, що їх собаки не займають. А чому не займають, так тому, що раиіівці мажуть чоботи вовчим лоєм.
Тарас підходить ближче до рашівців — хоч понюхати, як то пахне вовчий лій. Потягає носом, але нічого особливого не чує.
Рашівці спокійні, несу єтливі. Нарікають.
— Нема сходу нашому товарові. Москва оце почала плентатись по всіх усюдах. Он глянь, скільки їх сюди насунуло.
Тарас глянув — справді москалі стояли цілим рядом. І з образами, і з ложками, з поясами і з усякою всячиною. Звідти нісся безперестанний "галдьож", бо всі вони говорили безперестанно й усі разом.
Тарас підійшов до них — і його зразу оглушило.
— Ех, сярпи! Ех, сярпи!.. Самі жнут! Самі бярут!.. Нагінайсь — не валяйсь!
— Ти не давай мені привозного серпа, ти давай мені наський. Своїм серпом, як захочу, так і вжну, а привозним важко.
— Ти Свирида попроси, от хто вміє вибирати серпи.
— Нащо мені Свирид? Я й сам Свирид.
Другий дядько вибирає косу. Плює на прут і кладе соломинку. Якщо коса путяща — соломинка має обернутися коло прута. Процедура забарна, а москалі не люблять, коли хто довго вибирає.
— Ди какова ти чорта возіссі? На пітак дєла, а он тє пол-дні вибірать будя.
— А якого ти біса кричиш, от що ти мені скажи? Ти приїхав торгувать — і торгуй.
Сусід заступається за земляка.
— Воно ж таки правда, що треба роздивитися наперед, а потім купувати. Купиш наосліп — наплачешся.
У церкві вдарили на дев’яту пісню, але мало хто перехристився. Якийсь дідок киває журно головою.
— Отак християни божого дня шанують. Не бійсь, як у жидів сабаш, так ні один і не вигляне, лавки усі позапирані, моляться собі дома. А в нас...
Але діда ніхто не слухає.
Тарас пройшов до церкви. Коло воріт огради сидять спеціальні церковні жебраки. Майже ніхто з них не мовчить. Вони голосно викрикують слова молитов і церковних, і своїх власних, слова прохання. Грубенький дід із більмами на очах глухо гуде:
— Милостивії християни!.. Православнії чеснії люди!.. Майте милость божу!.. Майте упованіє Христове!..
Ззаду діда горбата стара баба. Одною рукою обіперлася на дубець, а другою держиться за діда й тонко пищить.
— Пожертвуйте милостинку за спокой родителів ваших... І за здравіє і за віку продольженіє... Господь Бог послухає і помилує... отворить душам пам’ять вічную і пренепорочную, спом’яне вмерших у раї...
Притулившися спиною до огради, сидить не старий іще жебрак без обох ніг. Коло нього милиці. Він тримає між коліньми шапку, сидить рівно і твердо вимовляє слова.
— Господу помолимося за рабів твоїх: матір Марію, іще помолимося за Іванцеву душу, за Панасову, за Кіндратову, за... А як далі? Забув...
— За Хвещину , — шепотом підказує молодиця. Вона стоїть, тримаючи в руках великі млинці; це спеціально для роздачі старцям.
— Ага! За Хвещину душу... єще молимося за Малащину душу, за Тетянину душу і за всіх і вся.
За молодицею стоїть дядько і, чекаючи черги, копається в капшуку, вишукуючи потрібну монету.
Поминовения молодиці закінчилося. Вона, перехристившися, зітхнула й відійшла. Дядько підступив, поклШГмонету в шапку.
— На тобі, Богданку... Помолися й за моїх.
— Зараз. Єще молимося господу Богу за Явдощину душу, за Ярину, за Костеву душу, — і далі йшов цілий ряд мужеських і жіночих імен. Закінчувалося усе формулою: "і прочих сродників, рабів божих знающих і незнающих, відомих і невідомих"...
Дядько відійшов. Більше наразі не було охочих, але безногий жебрак не сидів мовчки. Він говорив так само, як би коло нього було повно народу.
— Єще молимося за старих і за малих, за ближніх і за далеких, і за всіх родителів і родичів, котрі одвіка повмирали, од Бога подмоги потрібували. Господи Боже наш!.. Услиши молєніє і прийми їх до царствія небесного, до упокою блаженного, до раю превосвітлого, де всі праведнії заспокоюваюцця, в місці прикладньому, до упокою присіятельного... Господи!.. Упиши їх душі в грамоті церковній у псалтирі суботній, у письма духовні... І спом’яни ти їх усіх при читанії й при писанії, і при гласі божому страшному, при вангельському іспіванію, при молебствіях і при окапистях, при утреніх службах, при вечірніх і навечірніх, при всеношних, при обіднях і при перастасах. І спом’яни їх, Господи, до дев’ятого покоління, до десятого почитания, до одинадцятого второго пришествія, до дванадцятого престолу херувимського. Донеси їх до предка Одама, до град Єрусалима, до пресвітлого твого пришествія.
Під час молитви підійшли люди. Якась бабуся заплакала — такі вже жалібні слова в тій молитві.
Молодиця, видимо сторонецька, питає пошептом:
— Звідки цей старець?
— А тутешній. Це Богданко. Він давно у нас, оцей Богданко. Підстаркувата жінка поклала у шапку старцеві два млинці, й він розпочав.
— Господу помолимося за Охрімову душу, за Панкратову із ріднею його...
Сторонецька молодиця цікавиться:
— А як же він знає за кого треба молитися?
— Та це ж йому Марія Римка дала два млинці. Ну, то ж батько її був Охрім, а чоловік знов же таки Панкрат. А ото за Марією дожидає черги Гапка
Кендюхова, так він буде молитись за Йвана, за Олену.
— Та невже ж він знає усю Вільшану, яка в кого рідня?
— Авжеж що знає! Богданко всіх знає — хто в кого вмер, хто ще живе. Він усіх знає... Та й не тільки у нас. Як піде на одпусти до сусідніх сел, то й там усіх знає. А як трапиться, кого де й забуде, то розпитає та й знов знає, бо йому нагадують.
Тарас іде далі. Попадає знов у центри торгівлі: тут із пашнею розташувалися.
— Та що ти говориш? Кому ти розказуєш? Хіба ж я не бачу, що твоє борошно з кукілем?
— Слухай, чоловіче!.. Дай мені, Боже, так по правді вік ізжить і дітей розпорядить, як я по правді кажу, що то у млині спалило борошно!
— От дядько, так дядько! А он тій молодиці казав і присягався, що в копах змочило.
— Він зна, на що божиться — на дітей. А в нього дітей зроду-віку не було.
А там уже й битись заходилися. Один дядько купував зерно. Воно було
зверху чисте. А як висипав — усередингз половою. Так він притарабанив мішок назад, витяг із половою кулак та в пику тому продавцеві та в пику! Крик, лайка.
Тарас тікає. Попадає на торговицю. Тут уже орудують цигани та євреї.
— Стара, кажеш, коняка? Оця коняка стара? Та їй сім год, коли хочеш знати! Хто понімає на лошадях, той не скаже, що вона стара!
А нашому чоловікові немає нічого гіршого, як сказати, що він не розуміється на конях. Він ніколи цього не признає. Продавці знають цю струнку й грають на ній.
— Мабуть, дядьку, ви нічого не знаєте на конях. А як не знаєте, то не беріться й купувати, неморочте людям голови. Підіть краще кума приведіть, той лучче вас поніма на конях.
У кожного дядька є кум, і кум той теж претендує на вміння вибирати коня, й між кумами не раз була об тім балачка, отже торговець свідомо попадає в болюче місце.
— Нащо мені кум? Хіба я сам не бачу? Шкапичка старенька.
— Та видимо ж, що не бачите, коли не можете відрізнити старої скотини від стомленої.