Хлопці червоніли, глупо посміхалися.
— Є… Сі хлопці типер багачі.
— Може, бесте позичили єкого сороківця?
— А чімунь ви у такім охабленім, єк ви комору ізнайшли?
— То вони так умисне, аби ніхто не знав, єкі вони багачі.
— Се їк у нас Василь Тирик. Багач теменний, а в такім ходит — сказав би, прошен єкий.
Аж ватаг змилосердився й припинив жарти.
— А найте–ко! Лишіт. Хлопці єк хлопці. А єк ви си називаєте й чиї ви?
Сказали.
— Твого гєдю знаю (се до Олекси). Се тот, шо у Гаврила у Твердюка у коморнім сидит?
Олекса витріщився. Дійсно, сей ватаг усе знає.
Гаряча, вся в парі, кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву — і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України.
Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання іди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема — вражіння дня.
— У мене билиси корови. Та онна уломила ріг.
— Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни.
Ватаг оприділив причину.
— Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш — боїт. А йк меш говорити "кипит", то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того.
Всі приймають це як віщання оракула, і, певне, ніколи не забудуть.
Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто–небудь зробить це голосніше, другий додасть співаночку:
Посію я руту–мнєту,
Тую матриганю,
Ой уже ж ми на вечері
Та й по відриганню.
Молодші беруться до прятання: той полоче дійниці, той поніс псам їсти, той свиням.
— Шо єм нині?
— Дзеру.
— Дай дзеру.
— Там, у бербениці, бери.
— Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ще дійницю полагодити.
— Хе, сараки. Давно–сми не трембітав. Но–ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.
— А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.
За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, ґрунями, впала в звори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбанку й охотно слухає мелодію пальної зброї. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають — це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.
А над усім — трембіта. Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.
В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує ватра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось висякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, виспівуючи собі потихеньку:
Пішли вівці в полонину,
Лиш єгнєта бліют.
А шо наші вівчєрики
В полонинці гіют?
Ой я знаю, моя мамко,
А шо вони гіют.
Они сигє при ватерці,
Білі ніжки гріют.
Ой я знаю, моя мамко,
Шо раненько встают
Та білими волічками
Ніжки обвивают.
Ой я знаю, моя мамко,
Коли вни лєгают,
Та єк озмут трембіточки
Та й затрембітают…
Ах, ці пісні, ці пісні… І хто їх складав, що в них усе так точно описано… От і зараз: хлопці сидять, коло ватри ноги гріють, а Микулка трембітає. Тихо точиться бесіда під звуки трембіти. Нікому не хочеться вставати. Але втома дає себе знати. Пора й на спокій, тим більше, що його так мало в полонинах.
— Ой, шос крижі ми ломит… Видев, шос буде.
Це старий пастух Гринь. Він найстарший тут віком і щовечора говорить цю фразу, все щось заповідаючи. Всі звикли й просто не чують, що він каже.
— Хлопці! — звертається ватаг до них. — Де мете спати? Хочіте на поддашшу, хочіте йгіт із пастухами.
Лукєн моргає Олексі:
— Йдім зо мнов…
Лукєн полюбив цього хлопця. Ретельний такий.
Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають.
Ніч була якась ясна, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різні контури й стали якимись безформними масами. Неначе колосальні чудовиська, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі.
Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі найлінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє.
Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…
Безшумно у своїх постольцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає — заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Вічна стіна одна — зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках — аби видко було.
— А ци моя ватерка не загасла? — любовно, як про дитину, говорить Лукєн про вогонь. — Є не… Видиш — блищитси.
Перед ними ледве помітною точечкою щось червонілося. Це Лукєнова ватерка.
Ось і застайка. У Лукєна зроблено по–господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з'єднано поперечним віблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогбів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогбах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак.
— Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.
Підпливти, може, мешканець застайки і не підпливе, але що перший–ліпший дощ промочить його на його "лушку", то се факт.
— Ано–ко, дє ту мої друвце?…
У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.
І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.
— Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту–о. Бо мені вставати.
— Я устану! — з готовністю запропонував Олекса. — Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю.
— Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?
Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхнувся своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: "Дивись ти… Наче й у людей…"
XVII
Взагалі Лукєн — то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя.
— Пастух що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить — а то вно, челідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.
І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.
— А йк уже став великий, мали го женити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.
Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивиси вгору — а там усередині бані на банті сидит "тот", щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.
Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по–шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько по–силувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…
Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства.
Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки, й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова.
— …Господи заступи, Господи заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припадку злого на полонинах, на бутанах, на роботах, на кождім поступі.
Перше слово, перше прохання було — оборонити "від панської корости". Так уже в'їлася вона, та панська короста.
Друге зло — ненависть людей. Погано жити на світі, коли люде тебе ненавидять. Коли ти сам у тому винен — несеш ту кару людської ненависті заслужено. Але от буває часом, що та ненависть спадає на тебе несподівано, не знати звідки й не знати за що. Від такої ненависті може оборонити тебе тільки молитва.
"Від устиду… від сорому"… Це так прекрасно звучало в устах сеї простої людини. Це було ознакою вищої культури цих "некультурних" людей. Там десь книги й університети, векселі і банки, експлуататори й дипломати, що дійсно вже обходяться "без усякого стиду й сорому" — і все це разом на купу називається культура. Там бистро одягають чи роздягають чоловіка, бистро переносять його з місця на місце, бистро готовлять йому якусь мішану з десятків інгредієнтів поплутану Іду. Але сон тої культурної людини неспокійний; вона не завжди насмілиться вийти вночі зі своєї щільно замкненої хати і піти всякими вулицями свого міста.
І є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її зневажити.
Там існує й така молитва, де просить чоловік устерегти його… від "людської ненависті, від устиду й сорому". У культурних людей немає такої молитви. Стиду й сорому їм нічого боятися, бо вони їх не знають; що ж до людської ненависті, то культурні люди, як отой середньовічний рицар, пишуть на своєму прапорі: "Нехай ненавидять — аби боялися".
Далі молиться Лукєн у вечірній тьмі під безконечним куполом неба з розбризканими зірками, в диханні полонин… Далі говорить свою прекрасну молитву.