Га?
Думав, знов засміється, але вона мигцем зиркнула на хлопця, вже без усмішечки, навіть трохи злякано і тихо проказала:
— Потім, потім, Яшечко… Підрізало крила мені.
— Понімаю, Ольго. Казали баби: чи й підніметься? Тітка Оксана геть зчорніла, так боялась за тебе…
— Правда, Яшечко. Жодної нічки не спала вона. Побивалась, як за малою дитиною.
Вони вийшли за село, кобила нехотя пленталась позаду, понуривши голову, ніби винюхувала Яшчин слід у траві. Та вони не чули пирхання кобили, сюрчання коників, сп’янілих від сонця; їх було двоє — лише двоє на весь роздольний степ, що стелився їм під ноги. Обом було хороше йти хтозна-куди, йти поруч, зрідка перекидатись поглядами, усміхатися до неба, до сонця, до далеких обріїв.
Раптом Ольга спохватилася:
— Ой, Яшечко, вертайся!
— Та ще капельку. До тої балки.
— Ти ж кудись збирався?
— У поле. Е, якби ти знала, що там робиться! Глянь! — Яшка махнув повідком, наче хотів кинути його далеко-далеко, аж за Інгул. — Бачиш, яка махина?
Ольга сюди-туди повела чорними оченятами, спохвату не взгледіла нічого дивного, тоді Яшка взяв її за руку, легку і тоненьку, як голубине перо, зашарівся по самі вуха, ще раз показав, де та "махина":
— Оно, за розірваним мостом, де ти копала… Танк! Тридцятьчетвертка! Такі груддя виверта, що й не перескочиш.
— Бачу, бачу! — зраділа Ольга. — Цокотів мені Вовчик про танк. Це там зараз усі-усі… І мама… І наш пастушок. Ото, мабуть, кози пасуться.
З таким захопленням, з такою жадобою вдивлялася вона в заінгульський степ, що, здавалось, ось зараз пурхне і полетить туди — до людей, до гурту. В цю мить вона справді скидалась на птаха; легка й тендітна, стояла Ольга на горбику, вітер полоскав її світле платтячко, воно облягало худеньку дівочу постать, довга незаплетена коса, як крило, розвівалась за спиною. І поки Ольга зорила в далеч, Яшка не відривав погляду від неї, від її тонкої шиї, вузеньких дитинних плечей, чистого блідого личка, і щось жалісно-ніжне лоскотало йому груди.
Вони попрощалися, споришева стежка повела Ольгу до сусіднього села, а Яшка, враз осиротілий, каменем стояв на узвишші, і не вірилось йому, що тільки-но, ось тут же, усміхнулась йому Ольга, майнула крилом і… полетіла. Он біліє вона, зника за крутим трав’янистим валом. Догнати її!.. Яшка ледь стримав себе, бо хотілося зробити щось відчайдушно-дурне: підлетіти до Ольги алюром, схопити на коня і ошаліло помчати в синю глибінь степів…
Пішла Ольга на пошту.
Чи думала вона, який тягар — і сміх, і радість, й удовині сльози — бере на свої плечі? Чи знала, що від сьогодні село виглядатиме її тривожними очима? Хлопчаки, галасуючи, бігтимуть назустріч: "Пошта, пошта йде!", — простоволосі жінки вибігатимуть із хат, і одна, схопившись за серце, крикне на все село: "Людоньки! Йванко знайшовся!", а друга, спопелівши, упаде на дорогу, німо битиметься об землю, і щось клекотітиме в її грудях, аж поки не вирветься моторошним зойком: "Ой, діточки, ой, сироти мої горьовані!"
Ольга ще не знала, скільки тих "нагородних", "похоронних", "безвісти пропавших" принесе вона матерям, і зараз, щаслива й безжурна, поволеньки прошкувала до імлистих берегів, що все відступали й даленіли; вона милувалась примхливою грою марева, білими кучугурами снігу, що топилися в іскристо-синьому небі.
Не така вже й далека дорога в Сасове, та Ольга стомилася, повертаючись із пошти. Спека трохи вщухла, голубі тіні від круч падали на спокійну течію Інгулу, широкі плеса хтось посипав сріблом чи битим склом, і вода вигравала сліпучим блиском. Зацокотіли Ольжині туфлі по дерев’яному містку, і, важко дихаючи, піднялась дівчина на гору. Звідси видно було широкий розгін заінгульського степу; довга смуга ріллі, немов чорний пояс, оперезала горбасту рівнину; на ній де-не-де кучерявились зелені острівки — оборані фашистські танки й гармати. Обіч поля, над вибоїстою дорогою, де паслися кози, по-літньому отаборилися колгоспники: хто лежав горілиць, підклавши свитину під голову, хто сидів коло торб, хто збирав щавель на толоці, а вертляві хлопчаки ганялися між козами один за одним.
З-за обрію виткнулася плеската, сіра черепаха; гуркочучи, вона повзла вздовж ріллі, то провалювалась у виярках, то з натужним ревом перевалювала через горби. Але орачі, які відпочивали зараз, дивилися не в степ, а повернули голови до мосту. Сюди, до колгоспного табору, простувала Ольга. Йшла вона якось нетвердо і рвучко, мабуть, зібравши останні сили, ще трохи — упаде на шляху, і в кожного тенькнуло серце: несе новину! І тоді вперше пролунало радісно-хлопчаче: "Пошта! Пошта йде!" Дітлахи затанцювали круг дівчини, стрибали, тяглись до неї ручатами, спантеличена Ольга вимахувала солдатським косинцем над розз’явленими ротами: "Не вам! Не вам, галчата!" Ось і жінки, злякані та здивовані, враз підхопилися і, розштовхуючи дітей: "Гетьте, мурзаті!" — в обруч затисли Ольгу, ледь не зім’яли її, розпалені очі ловили папірець, над юрбою неслось: "Письмо… Невже письмечко?.. Для кого?"
Ольга сп’ялась на носки, поверх голів шукала когось у натовпі: "Федора!.. Де Федора Яценко?" Жінки розступилися, у вузькому проході, навпроти Ольги, застигла Федора — товста й литкаста, плечі круглі, тверде обличчя з важким підборіддям, лоб — як мужицька долоня. Вона дикувато кліпала на людей, туди й сюди повертаючи голову.
— Танцюй, Федоро! — потяглась до неї з листом поштарка. — Гопака танцюй, бо не дам!.. Письмо із фронту!
— Віддай! — скрикнула жінка, люто кинулась на Ольгу, як шуліка на курча, вихопила з рук конверт, розірвала його і… наче осліпла. З конверта щось випало, та вона не вгледіла, в очах було повно сліз, руки тремтіли, зібганий папірець притисла до губ, захлинулась глухим плачем.
Хтось підібрав листівку, що випала з конверта.
— Еге й, та це ж картка!
— Гля!.. Василь! Федорин Василь!
— Та що ви! Отакенький був, парубчак, як ішов на фронт. А це мужчина!
— Справжній вояка! Вуса які відпустив! Ще й дибиться, дівкам, видно, підморгує…
Жінки гуртом накинулись на Федору:
— Чого ж ти стоїш? Здуріла від щастя? Танцюй, тобі кажуть!
А Федору наче обухом ударило. Слова сказати не може. І раптом: "Хух!" — видихла з себе гарячий клубок, що став їй поперек горла.
— Олечко, зозулечко! — стріпнулась вона, згребла в оберемок поштарку і закружляла з нею, як із лялькою, і залящала по-дівочому. — Задушу, задушу тебе, ягідко! Ой же спасибі, ой же прости мені, дурепі набитій!
Вихором підхопило жінок, і вони теж закружляли, сміючись і витираючи сльози, одна одну підштовхували, одна одній щось примовляли. "Та везе ж Яценкам! Бач, і Василь об’явився. Їхній рід як заворожило од напасті". — "Ну то й добре. Мо’ й наші скоро озвуться". Хтось протискався до Федори, кричав їй через голови: "Будь щаслива на почин, Федоро! Щоб до різдва усіх стрічати!" З радості жінки й не помітили, що танк зупинився край загінки, і Микола-водій ошелешено позирає на дивне зборище, а за плугом стоїть Трояниха, очі її широко відкриті: "Господи! Що це з бабами?"
— Пусти, Федоро, пусти! — рвалась Ольга з ведмежих обіймів Федори. — Їй-бо, задавиш!
Опинившись на землі, Ольга поправила платтячко й збиту на потилицю косинку; на своєму плечі вона відчула нервовий дрож чиєїсь руки.
— Це ви, мамо?
Трояниха, яка непомітно підійшла до Ольги, взяла дівчину під лікоть і, немовби вибачаючись, спитала:
— Більше нема, дочко? Ні від кого нема?
З-під вигорілих, пилом припорошених вій дивились на Ольгу великі, повні суму і благання очі; Ольга не витримала погляду тих спокійних пригаслих очей — опустила голову.
— Немає вам, мамо, — і змовкла, якусь мить розглядала чорні, облущені, розбиті на грудках ноги плугатарки; босі натруджені ноги і білі туфельки поруч — це було так безглуздо, що Ольга спаленіла від сорому, забула й про своє горе. Лиш після паузи додала: — І мені звістка…
— Від Марусі?
Ольга не відповіла. У неї судорожно сіпались щоки.
— Щось погане? Кажи!..
— Та таке, що й не доберу своїм розумом. Потім, мамо, потім… увечері. — І тамуючи сльози, Ольга швидко пішла від гурту.
— Що з нею? — стривожились жінки.
— Чули ж… Сестра щось написала… З Донбасу…
— Може, Павло до іншої пристав. Там, кажуть, по городах, страшне робиться. Мужчин мало, якась фіфа й переманила.
— Не знаєте, то не плещіть язиками. Павло не з тих…
Поки молодиці гадали-балакали, Ольга похапки йшла навпростець до села. Лист від Марусі вона тричі прочитала на пошті, а затим, повертаючись із Сасового, знов і знов пробігала його — нічого не могла втямити. В тому листі ні слова не було про те, як їм, Павлові й Марусі, живеться на шахтах, де вони роблять, — під землею чи нагорі, коли їх ждати в гості. Самі тобі ойки в кожному рядку. "Ой сестричко, ой рідненька, — писала Маруся, — вже другу ніч не сплю, не знаю, куди подітися, не знаю, що з собою робити…"
Чого тільки не передумала Ольга, силкуючись збагнути, що ж трапилося з Марусею. Може, вона занедужала, може, посварилась із Павлом, може, якесь нещастя.
Від таких думок аж хурделило в голові; хвора й без того, Ольга почувала себе геть розбитою. Ледь вибралась вона під гору, безсило побрела до кузні. І чим ближче підходила до землянки Оврама Дині, тим більше губилася: що ж вона скаже старому?
Дід-коротун, як пеньок, стирчав коло свого погрібка, обклавшись подертими чунями й покришками. Він запримітив Ольгу здаля, підкликав до себе.
— О, свашко-пташко! Сідайте, бо в ногах правди нема, — Диня заметушився, згорнув з ослону рашпилі, гумове шмаття, баночки з клеєм, припрошуючи Ольгу сісти. — Кажуть, свашко, крепко ти хворувала. І мене скрутило, як стару гудину. Не годен був і одвідать тебе, рачки по воду лазив, хай йому решето… Е, а чого це очі у нас на мокрому місці?
Ольга усміхнулась через силу: мовляв, пусте! Хіба довго дівчатам до сліз? І в горі плачемо, і в радості плачемо. Така вже натура наша. А яке ж то горе чи радість у тебе, свашко? Било, недобило мене, ожила трохи — от і радію. Та годі про мене. Краще скажіть, діду, як ваше здоров’я… Ольга спитала про це, хоч і сама побачила, що справи у діда кепські: ноги стали товсті, мов колоди, і руки розпухли. Старий ще більше округлився — як міх, налитий водою. Він незграбно сидів на землі, важко дихав, руда полотняна сорочка набралася потом, хоч викрути, велика лиса голова, що скидалась на білий гриб, мокро блищала.