А в ньому сама татарва жила й грізний хан їхній — Ірод на наймення — панував…"
Так пізнавала Марійка благу вість євангельську й простодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли бабуся кажуть?
— А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима.
— Таж щойно розповідала!
— Але ще! Ще раз!
— Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували.
— Спаса, бабусю? Це тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від "душ добрих" дістаємо?
— Та не коли ж!
— Йой, як гарно! — стрибає мала. — То — найгарніший день у світі! — й немов на власні очі бачить те панство, що — тоді! — до Єрусалима з'їхалось. У золоті, у корзнах, самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні — як змії, пар-дусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування з'їхалось, — як же там без ловів? А як полювання — то, річ видима, і котюги ловецькі, й пардуси сорокаті.
Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах — казали — намальовано у Софії — скрізь по сходах, що церкву з палатами княжими колись споювали.
— Таж звісно: ігрища, — нав'язує баба квітку за квіткою в різнобарвний вінок своїх уявлень, — Гудці різні на пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані виграва-ють. Танцюристки панству на потішення, рукави додолу поспускавши, танцюють — різне виводять! Хлопці на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видираються. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єрусалимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалимській — рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь Володимир звелів… І як пройшов Христос Золотими ворітьми Єрусалимськими — у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! — ніхто й ніколи їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золота Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить.
А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.
1 справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.
— Йой, кажіть, бабусю, кажіть! — враз подасть голос, як баба замовкне.
— Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош погану. Христа ж звелів розп'яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть, — то й жити ж тоді не можна татарам. Бо ж як тоді церкви Божі палити? Міста християнські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?..
Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба з дівчинкою, вже ось-ось недалеко й "жидівське місто", що біля Львівської брами. Чути вже й пси явкотять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково "невірні". Що, як їх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавилона Іро-дові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівської слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий. Вже по ній. А там вже незабаром і Софіївські мури темним островом з оксамиту ночі виходять. Один бік церкви великої, мов широкі уста, до неба зітхають, другий — ницо в звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками "вигаптовано". Любить Марійка ту "мусію нерушену", й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Це ж вона, як говорить бабуся Марія, "є Царства Стіною Нерушимою"! І три зорі там намальовані… Ще б пак не знала їх Марійка! Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом сяють!
— Бабусю, це ж бо вони зійшли з неба й так вже тут залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об'явився? Чи…
Чиїсь кроки… Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір'я.
— Хтось тут ходить, бабусю, — шепотить Марійка.
— Вітер, дитино, — хитає головою стара, — Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком… — Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить, — Бач, скільки його тут отой пустун понаносив. Веснонька ще не встигла поховати під килимом нового зілля.
— Бабусеньку'! Таж іде хтось… До нас іде! Ну, і як ви не чуєте?
Чує й стара: шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу припадає, другу тягне.
— Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща, — Й гукає вголос: — Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресіння в Святій Софії зруйнованій.
З пітьми виринає ще більш за бабу Марію збідована постать, з клунком-горбом за плечима. І немов темрява ночі ще для неї заясна — прикриває рукою дашком очі:
— Маріє! Це — ти? — Голос завмирає слабенький, як тихий вітрець в надломанім голоснику під виспром в розваленім храмі. Та баба Марія впізнає відразу товаришку колишніх, під цими ж мурами прожитих, прошацьких літ. Умнозі-бо пройшло їх!
— Маріє! — немов відгуком власного наймення вітає прихожу незряча. Й сліпма без Марійчиної помочі йде їй назустріч. Обнімаються й нахрест тричі цілуються жебрачки.
Марійка всміхається, аж хихикає: так радісно їй, що бабуся зустріла когось любого.
"Мандрівна Марія" гладить і дівчаткові пелехату голівку й гладеньке личко, всміхається до неї беззубим ротом:
— Дістанеш, дитинко, від мене гостинчика… Але стривай: аж воскресне Христос й стане "празников праз-ник", — дивиться на небо, ниже очима зорі, немов рахує їх. — Уже до півночі недалечко!
Сідають старі на широкім плинтусі з позбиваним горорі-зом, на уламках грузів, що, мов закам'янілі вівці, ген-ген пасуться по широкім дворищі.
— Ось і знов, як колись! Все на цьому дідинцеві! — Усміх не сходить зі зів'ялого обличчя мандрівниці.— Немов до милого дому з своїх мандрів далеких повернулась. Й не натішитись, що ось і знов, мов у рідній оселі.
— Таж тільки нині не подасть нам ніхто, — хитає головою сліпа.
— Чом ніхто? Божа милість подасть!
— Так. Тільки ж нині й сама Свята Софія, як і ми — жебрачка, — вгинається сумом голос сліпої.— Каліка окрадена. І каміння тесане, плинти й приліпи ліпші з підбаннику й порталу, сохи різьблені, — що ціліше було геть-геть все покрадено.
— А що ж єпископ? — питається мандрівна.
— Давно ти, сестро, від нас відійшла, то й… бодай не питати! Змилуйся, Боже! Покинули Київ і єпископи наші. Не-супокійно, мовляв, у ньому жити.
— І не печуться?
— Печуться, єже обрітши що красне, собі його взяти й відвезти, як той грек казав.
Хвилина тиші пригашує скаргу сліпої. Але за хвилю сама сліпа додає:
— Та не плачмо над цим, сестро. Сказано-бо: стіною нерушимою є тільки мудрість Божа — Софія свята. Вона й перед єпископами недостойними храм чесним і землю свою оборонить.
— Амінь, сестро!..
Марійка слухає, як починає нова бабуся про мандри свої розповідати.
— Херсонес… Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув'язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий, мережаний над тілом його у морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря — Евксінту Буряного виходить він на світ… Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не узріли мої грішні очі чуда великого. А що вже мук натерпілась! Скільки путі сходила-перейшла! Була б і живою не зосталася, коли б не один старий невіра-поганець — най йому Бог милосердий буде — признав, що я несповна розуму. От тоді тільки вже йшла я скрізь, як по рівному ослоні. І їсти давали, і спати скрізь пускали. Бо ж у них, бач, благословен єсть той піврозумний.
І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона — "піврозумна"! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі "невірні" та "невірні", аж моторошно Марійці слухати. "Бо ж до Вавилона ходила! Та її ті татари і хан Ірод збили. 1 ногу поламали, тому й шкутильгає"!
Але таке й думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку мошкару, коли та дуже тне. Але "невірні" все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліпше б заспівати, так біля церкви, те — "грішка"! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила!
Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним кроком, притискуючи рослини босою ногою. Ягід так шукати не можна, але фіалки… Ось вони! Й, при-куцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш її босоніж, — тоді запах міцнішає. А з тим запахом, що розливається по дворищу, відлітають і думки про Вавилон, про скотього бога та про тих страшних "невірних", що чужу бабусю били…
— І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому кля-чила, де море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало… Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла я по нього аж на край світа, людоньки! — долітають в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається. Тепер-бо вона не тільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить їхню ситу фіалову барву.