Мої ж кревняки — голі, як дощові хробаки! Кажуть інші невільники, що теперішній мій пан — навіть і не зла людина… Та ж "Алі-співак", як вони мене звуть, іще ніколи його не бачив… Далеко він… десь у Яфі!.. "Алі" ж доглядає отар в оазі… й доглядатиме так, до самої смерти!.. Живе тут, в оазі, більше рабів того пана. Деякі мають родини… жонаті… Я ж брати жінки не хочу…
Астурієць на хвильку замисливсь і, немов приховавши для себе першу половину думки, закінчив уголос:
— Як невільникові мати родину, коли ж йому нічого на світі не належиться? — Та ще, щоб власні діти були тобі чужими?.. Маю тільки одно: душу! Але ж — і душа "Алі-співака" належить не йому, тільки Богові…
Карльос уважно оглядав цеглясту пастухову постать і покриту арабським покривалом голову.
— Якось я тебе не зовсім розумію… Звешся Алі… Чи ж ти вирікся віри Христової?
Астурієць підскочив:
— Твоє щастя, що ти — мій гість, мандрівнику незнаний!
— Але ж звуть тебе "Алі?"
— Та ж чи не однаково, як мене кличуть нехрещені? Ще й ліпше, що своє, поганське наймення мені дали! Принаймні не паскудять християнського, святою водою окропленого! Невчений я… Не вмію тобі сказати, прочанине… Ти, видать, не наш брат, — простий селянин…
Пробіг очима по Карльосовій постаті й міркував простодушно, вголос:
— Може ти з учених… із ченців?.. Он, — руки, видно, не до ремества чи до плуга. Та й як ідеш босо, тісно пальці ніг стулюєш, щоб якнайменше землі, босою підошвою діткнутись… Не так, як ми, що цілою ногою, — щиро! — ступаємо… Та ж скажу тобі: Коли б я віри зрікся — мабуть би вже не жив!.. А якщо вже надто лихо мені дошкулює, так що й піснею його не розігнати — тоді молюся: "Вірую"… Не прошу собі в Господа нічого. Тільки кажу: "Вірую!" Та й край! Бо ж таки: коли й справді вірую як годиться, що Господь — благий та до нас, людей, милостивий, то нема мені чого й турбуватись! Бо ж, виходить, що те, що маю — є для мене найліпше…
Довго лежав Карльос без сну, нерухомо, вдивляючись у повну сріблястого мерехтіння безодню небесну. Не ширшою, але глибшою видавалась вона в пустині, як із моря. Але була дивно ближчою…
— В пустині не росте нічого, крім душі! — казав милий, простий серцем патер Ліберат. І ось, убогий, темний раб учить лицаря, не чужого наукам Саляманського університету…
І знова, сяючою хвилею плеснула манастирська мудрість чистого серцем і "нищого духом" брата: — "Побожному нічого не бракує!"
Заблиски думок і згадок, у затінку спокійних дерев, немов ніжним, нематеріяльним дотиком розгладжували Карльосову душу, стираючи терпкість і загоюючи рани попереднього життя.
Таємна пустиня і тиха ніч змішували свої нечутні голоси у величний спів без слів, що звучить тільки поетові та святому — бо й "святий" це поет, що робить із релігії поезію! — здібним відчувати відгуки вічности в хвилинках земного життя. Іноді в той "гимн Вічности" вривалася з неба мовчазна зоря — світляна сльоза з ока Матері-Матерії, що спить без снів… і тужить по щастю…
А людина?.. Як мало різниться вона від цього метелика, що — он! — безфоремною грудочкою впав, спалений вогником свічки! Шукав свого "щастя"… радости від блискучого вогника-квітки… І знайшов загубу… Хіба він, Карльос, не робив так само? Хіба ж не ввесь він був повний думками тільки про себе? Хіба ж не в усьому шукав тільки себе самого?..
Бадьоро війнув подих від прохолодного джерела. І приніс легку й ясну нову думку, що від неї зовсім наростіж розправила крила душа.
Ось — вихід і облегчення журби! Так, це він!
— Завтра ж! — сказав собі вголос твердо й певно. Повернувся на бік і спокійно заснув.
І знов, як у манастирі св. Катерини приснилася йому Беата.
Але була радісна, всміхнена, сяйлива. Подавала зброю: промінь-меч і остроги-зорі…[131]
— Тепер ти готовий до бою, лицарю мій. Іди ж далі! Знайдеш святого Ґраля! — лунав її голос і проходив глибоко в душу розсіяним світлом, в якому дзвеніли слова:
— "І більшої любови нема, як покласти душу свою за ближнього свого!"
* * *
Сонце обережно торкнулось заплющених Карльосових очей.
І мандрівник усміхнувся новому дневі. Справді: "новому"!
Так ось для чого треба було перепливати море, перейти пустиню з небезпекою для життя, щоб знайти свого "ближнього"?.. Астурійця, ніколи не баченого! Не гіршу й не ліпшу за інших людину!
Людину!.. Тільки "людину"!..
Кілька день перебув Карльос в оазі, аж поки пішов у Яфу гурток рабів еміра Ібрагіма.
Карльос приєднався до них.
— Потребую дещо сказати вашому емірові!
Емірові?.. Босий жебрак?.. Але, хто може знати, якими гінцями переказує звістки пустиня?
Не шукає бо ворог супротивника, щоб стати перед ним босоніж і беззбройно?!
Коли ж прочанин — "дервіш із краю Румі!"[132] — іде з доброю вісткою — хай — во ім’я Боже! — йде!
Емір Ібрагім без затримки прийняв "християнського дервіша" — Карльоса Лясерду.
І на його прохання продати "Алі-співака", астурійця, без жадного здивування сказав свою ціну. Однак додав:
— Якщо це все, що ти хотів мені сказати, приятелю, то міг би й не турбуватись аж до мене. Вистачило б і мого домосправця!
— Річ є складніша, світлий еміре! Бажаючи відкупити в тебе цього твого невільника, я пропоную тобі за нього іншого невільника — себе, поки не пришлють за мене викупу[133]. Бо ж, ідучи на побожну прощу, я не брав із собою золота.
Сарацин оглянув Карльоса.
— То ти тут зустрів родича? Чи приятеля-побратима з рідного краю?
— Бачу його поперше в житті. В його краю — вбогому, гірському — також не був ніколи. Знаю тільки, що дуже вбогий той край у нашій землі і викуп звідти не прийде ніколи.
Мусульманин перебирав бурштинові зерна магометанської вервиці[134]:
— Чув я, — промовив поважно. — Чував! І наші співаки нераз мені розповідали та співали про франкського короля Людовика[135], що чинив так: лишався в неволі за раба, поки не прислали за нього викупу. Та ж гадав я, що це — тільки пісні, цвіти людських мрій!..
І з симпатією почав розпитувати прочанина…
— Лишайся, приятелю, на якийсь час у мене! — вирішив емір. — Це тобі не пошкодить! — додав із легким усміхом, що на мить майнув у погляді.
— А що ж ти вмієш? На що надаєшся? Мушу ж я це знати! — перейшов знов на тон господаря.
Заступати "Алі-Співака" при отарах Карльоса не призначено.
Дано йому слушну одіж, приготовлено окрему кімнату, де були писальне приладдя, арфа й гузла[136].
Дано й "день відпочинку з дороги", — такий був звичай у домі еміра, для кожного нового невільника[137].
Другого дня домосправець приніс Карльосові правдивий "самаркандський" пергамент[138], краски, пензлі та сувій віршів Сааді[139]. Коли вміє малювати, то мав Карльос оздобити орнаментами наголовні літери та переписати зацний сувій[140].
Коли ж не є "мистцем, що відтворює барви", — хай тільки перепише.
Залюбки взявся Карльос викреслювати тонку павутину химерних "ароїдів"[141]— розет навколо першої заголовної літери. Золото перепліталося з блакиттю, зелень із біллю[142]. Гра барв уколисувала думку.
Відгуки близьких душі ґранадських орнаментів Альгамбри[143], осяяні містичним промінням мотивів із Бурґоського собору, народжувалися з-під Карльосових пальців, розмотуючи одночасно пасма згадок.
Арабською мовою Лясерда володів вільно, як і кожний освічений еспанець тієї доби. З часів-бо Альфонса X[144] вважалося мову арабську нарівні з латинською — мовою вчених. І сам король Альфонсо X, що поклав основи еспанського письменства[145], пишався своїми перекладами з арабської мови.
Тільки ввечері, третього дня прийшов із наказом чорний невільник:
— Пан тебе кличе!
Дивно відбились ці слова в Карльосовому серці. Досі бо ані король не звертався до нього інакше, як "пане".
Всміхнулась згадка про вбогого "мертвого мандрівника" — дон Феліпе…
Було щось інтимно-товариське в стародавньому звичаю-праві ґранда звертатись до короля — як і король до нього — на "ти"[146].
Було!..
Та — минулося…
І от:
— "Кличе тебе пан!.."
В амбразурі великої тераси, малий хлопчик-раб виймав з інкрустованої різнобарвним деревом шкатулки фіґурки шахів і подавав їх другому хлопцеві. А той розставляв фіґурки на низенькому столикові.
В першій хвилі Карльосові видалося знечев'я, що діти бавляться.
Не вглядів бо спочатку еміра.
Та із затіненого лапатими пальмами й оздобленого різними рослинами оаз протилежного кінця тераси застукотів молоточок по ковалі, зачувся брязкіт ланцюжка й фуркання ковальського міха. Раб, що провадив Карльоса, мовчки вказав у той куток, а сам відійшов. Карльос зробив кілька кроків і біля переносного ковала побачив еміра. Два раби підтримували вогонь на переносному горні й подавали своєму панові довгими щепками розпечені шматочки металю.
Карльос пізнав із форми: емір кував кінські вудила[147].
На легкий шелест Карльосових сап’янців Ібрагім обернувся.
Карльос з гідністю вклонився. Однак не склав на грудях рук, як мали це робити слуги й раби.
Ледве помітна усмішка пробігла під вусом господаря. Відложив ковальське приладдя й рухом руки вказав рабам забрати все з тераси.
— Ладив нові вудила моєму улюбленому коневі… щоб якнайменше перешкоджали йому, — лагідно, як до доброго знайомого а не до раба — хоч і "тимчасового" закладника, — промовив емір. — Старий уже мій приятель, що на першій "фантазії"[148] — перегонах були ми з ним переможці.
Хвилину помовчав, немов побачив перед собою минулі часи.
— В життя на ньому я в’їхав!.. А скільки разів урятував він мене від ворожої рани…
Рухом руки запросив Карльоса до столика, де вже стояли вишикувані гебанові та зі слоновини повирізувані вояки.
— Звичайно граю з учителем моїх синів, чужинцем і лицарем, як ти.
Та ж нині ані вчителя, ані синів у палаті не було. Емір послав їх до ель-Катіє, де відбувалась велика "фантазія" — змагання й перегони бедуїнських їздців.
— Шляхетне це видовище. І будучим лицарям треба з дитинства будити в собі бажання досягти ще ліпшого, як те, що бачать.
Звідтам хлопці з учителем мали відвідати Ібрагімового брата Саадала в Александра. Тож подорож триватиме довго…
— І це — добре. Бо скільки чужих країв ти бачив, стільки нових житій прожив. Тільки зле, що це відібрало мені мого співграча. І, якщо не хочу, — як це в усіх наших казках розповідають! — грати з власною донькою, то мушу забути за шахи. А сам знаєш: людині, що все має клопоти, це не можливо.