Але-бо то щось інше, нездібне викликати й натяк на ту хуртовину, що обіцяло тепер Каєве кохання…
І Магдалина вирішила невідмінно:
"Втратити Кая, щоб зберегти його в своїх спогадах навіки богорівним, без найменшої тіні… Втратити, щоб зберегти!"
Хай буде безглузда, нелогічна така думка… Але тільки так мусить бути, коли вона намагається затримати в своєму світлі весняні барви… А в своєму житті — його справжній сенс: красу й поезію, коли дійсно не хоче, щоб незабаром прийшли пустиня серця і мрій, звалища попелу, море щоденного пороху…
Живий дар не сміє втопитись у безбарвному, як колишні Содома й Гоморра у важких хвилях Асфальтового моря[165]…
Відклала сувій нової поеми Сіліуса Італікуса[166], яку дістала останнім кораблем, що привіз до Тира багато цікавих речей: дорогоцінний крам, несподівані римські новини, а також підсилення єрусалимській залозі — цілу Германську легію[167]…
Але сьогодні все це мало зачіпало цікавість Марії.
Далекою видалась їй і трагедія доньки короля Бебриксів, що її дзвінким віршем оспівував Сіліус…
Давно вже, і без переконувань поета, зрозуміла Магдалина всю убогість "щастя" коханців, що досягли мети своїх бажань!.. Тому й утекла вона в життя вільної гетери. Вільної цілковито й повністю: вільної від усіх тягарів родини, від жіночих повинностей… від зім’ятих сподівань… від розвіяних мрій…
Вивела корабель свого життя в широке море, де нема тих позірно-безпечних "тихих" пристаней… І щоб саме Кай, найдосконаліший із юнаків, став для неї мілиною, де має застрягти та спорохнявіти її корабель? Ні! Вона не зловиться на дрібному, тимчасовому!
Вона чує: десь є… "інше", велике, вічне! Хоч брами до тієї "вічності" й замкнені, але відчиняє їх Ерос… що існував раніш, ніж світ постав із прадавнього хаосу…
Ерос, основа й душа всього життя[168], а не пустотливий примхливий Амор-дитина[169], що грається серцями смертельників, птахів і-звірят, пускає в них стріли…
Його дарунки — лише забава. Кохання-гра — також забава!.. Здебільша — знічев’я кохання-гра!..
Магдалина відставила оніксову вазу, до якої встромила Сіліусів сувій, і взялася за каламос[170].
Як на ідеалах, взорувалася на божественній Сафо та на Памфілійській музі, Білітіс. Прямування першої до зір були для Марії дороговказним світлом. А гасло Білітіс "Бути коханою — самій не кохати" давно вже прийняла за своє власне. Часто, як Сафо й Білітіс, Магдалина також "одягала ритмом і мірою свою тугу, свої думки. Але сьогодні бракувало їй звичайної гармонії духа, щоб складати вірші. Тож лише записала сформовані думки.
Примара вигнаного і знову покликаного Кая, невидима, але невідступна, хвилювала Маріам. Неначе випущені на благання Хеттури голуби прорвали своїм сріблястим летом, як гострим лезом, блакить Магдалининого спокою і з шовковим шелестінням своїх крил віднесли ту прекрасну гармонію духа, за якою все дужче й дужче тужила тільки від духа залежна гетера…
Оглянулась, почувши, як зводиться котара над дверима.
Сара з Героною, як легконогі богині Гори, ті, що відмірюють час смертним[171], стояли на порозі.
Нагадували:
— Час утік, а доміна, як зводить собі пригадати, мусить одягатися. Лектака чекає.
Ах, так! Треба виконати Мартине доручення! Сестра призначила їй особливу роль, поважний обов’язок…
Маріам узяла присланий Мартою диптихон і, усміхаючись, ще раз перечитала сестрин лист. Ах, та Марта! Вона, здається, відчуває справжню болість, коли бачить, що хтось от так собі, "без ясно визначеної мети й без прийнятих на себе повинностей", просто "тішиться життям"!
Марта кожного мусить використати. Це стихійна потреба її духа, сильніша за все інше.
Використовує, щоправда, не для себе. Але не може допустити, щоб змарнувалося щось "пожиточне".
Тому при всякій нагороді накине обов’язок, працю. Здається, Мартаі просто переслідує безтурботну радість життя з такою ж самою завзятістю, як переслідує порох, непорядок у своєму господарстві — якщо б там узагалі такі речі могли бути!
Коли Маріам привішувала останній самоцвіт, майнуло в думці:
— А чи не можна б ухилитися від цієї повинності? Послати Сару?.. Але якщо Марта навіть не хоче доручити Максимінові, щоб він приніс від Йосифа Ариматейського той. келех, що має прикрасити стіл Пасхальної Вечері Раббі, тож і Сара…
Призадумалася. Як і всі в її родині, знала також і Маріам, що з-поміж дорогоцінних предметів, що їх має у своїх збірках Ариматейський, той "смарагдовий келех" уважається за річ найпочеснішу.
Кажуть, що річ дійсно єдина в світі, бо ж урятовано її в незапам’ятні часи з поглинутої морем Атлантиди!.. Чи не здибався той келех з її каллаїсовим яєчком? Дивно це, що ще й досі не бачила вона цього келеха!
Отже, дуже добре зробила Марта!
Та й сам Йосиф завжди цікавив Магдалину, хоч бачила його мало, здебільшого здибаючись із ним тільки в брата, у Витанії. А тим часом варто було б пізнати ближче цього "аргонавта духа", як сказав про нього колись Кай, повторюючи окреслення Пилатове.
І це було сказано добре. Бо ж Ариматейський — справжній шукач Істини, того постійно недосяжного "Золотого Руна", що вабить лише найліпших людей на землі…
Коливалась у своїй запашній лектиці, а образ Кая невідлучно таки був при ній!..
Але намагалася думати тільки про Йосифа… Справді, той шукач Істини шукав її по всіх країнах світу[172].
Запровадили його ті шукання аж до лісів Арморики[173], де перебувають ті, що розуміють всякий шелест листя дерев…
Був він і на далекій річці Інду, й на Сході. Шукав мудрості і в "місті Сімох Мудреців"[174]. І з "джерел священних, що змивають гріх невіри" пив Йосиф[175]…
Був і серед тих, що кланяються Святому Світлу[176], де ріка Евфрат бере свій початок…
Згадалися Магдалині слова Лазара:
— Як перлину у глибинах вікового намулу, шукав Йосиф Істини і в поганських містеріях[177]… Аж до того дійшов, що навіть стародавніх поганських міфів не уважав за самі лише забобони!..
"… Як це роблять усі юдейські вчені та мудреці!" — додала в думці Магдалина. А тим часом чи все вже збагнув людський розум? Чи ж відгорнув усі заслони, що закривають таємницю?..
Пригадала, як торік зустрілася з Йосифом у Витанії, а також перед пасхальною вечерею. Як затремтіло тоді серце щирою симпатією до цього поважного і, мов зоряне небо, глибокого мудреця! Необґрунтовано й навіть несвідомо, але так хотілося, щоб у деталах із Симоном, Лазарем, ба й із ученим "Світлом Юдеї"; Гамаліелем перемагав завжди й тільки Йосиф!..
Було це давно, вже перед роком, але Магдалина й тепер добре пам’ятає, що хоч вона вміє ставитися до всього на світі жартівливо й хоч її ніколи не турбувала учена суперечка з якими-будь філософами, які здебільша не могли перемогти її в герці дотепами, — вона тоді не зважилася викликати Йосифа на двобій… Тільки хотіла слухати його. Навіть не тоді, як він дебатував з іншими. Ні. Тепер усвідомила сама собі, що тоді їй хотілося лише слухати те, що він говорив…
Бо ж мова його — неначе кришталево-чиста й холодна освіжуюча вода з прозорого джерела… Вона освіжує душу і навіть коли не вгасить спраги духа, змиває життєвий порох, під яким блідне дух… Як же, зрештою, вчасно пригадала мені Марта про Йосифа! Саме тепер, коли дух мій такий збентежений всіма тими прикрими й сумними переживаннями! Саме тепер розмова з Йосифом буде справді освіженням, живою водою чи бальзамом на моє серце…
І з вдячністю в серці до сестри, що згадала про неї, Магдалина наближалася до садиби Ариматейського…
Дзвінкі гострі вдари металевих гостряків-рискалів неначе пригравали на каміннях до веселого танцю.
Магдалина виглянула з лектики і здивувалася:
— Та ж скільки їх нараз!
Дійсно, під групою дактилевих пальм аж кишіло робітниками та майстрами-різьбарями. Одні викінчували й оздоблювали фасад входу просторої гробниці, інші ще довбали похоронну кімнату у глибині скелі.
Швидко виблискували на сонці джагани, мотики, долота… Не менше швидко оберталися і самі робітники. Здавалося, що їм дуже залежало на тому, щоб гробниця була готова якнайшвидше.
"Дивний смак!.. Добровільно впускали смерть у життя!.. — майнуло думкою Магдалини. — Мати постійно на очах, нехай і красно оздоблену, а все ж таки гробницю! Ще й власну! Для себе самого приготовлену!.. Невже ж не можна було висікти в тій самій скелі щось веселіше?.. Адже радник не такий уже старий… І не хворий, як наш Лазар… От кому вже, мабуть, спішно треба буде приготовляти гробницю… А перед святами й по святах буде стільки метушні, хвилювань. Уже ці хвилювання про близький прихід Месії, ця постійна боротьба в синедріоні, та вечеря, що до неї готуються у Витанії… Все це не буде на велику користь хворому…"
Раби спустили лектику на майданець перед розкішним портиком білої типово олександрійської вілли, оздобленої єгипетськими, але сильно зеллені— зованими[178] колонами.
Магдалина переступила поріг з мозаїкою викладеним словом: — "Salve![179]" у віночку з темно-зелених листків плюща та жовтих квіток.
Не сподівалася, що її відвідини затягнуться. Але, мабуть, той келех аж надто дорогоцінний! То ось скільки чекає Магдалина.
Господар вийшов, щоб принести його з якихось таємних схованок, і все ще нема його й нема. Нарешті Йосиф уже здіймає з пальмової скриньки вишиту золотом шовкову покривку… З такою обережністю й побожністю добуває келеха, немов він зітканий із павутини!..
Маріїн погляд припав до цього дорогоцінного скарбу. Вся її увага скупчилася на одній подробиці: келех мав вигляд великого обсипаного самоцвітами яйця на золотій ніжці[180].
Так, ця річ і "каллаїсове яєчко — з однієї руки", з того самого краю!
Маріам завмерла в німому подиві.
Мовчав і господар.
Нарешті Магдалина підвела очі на Йосифа й зітхнула, ніби прокидаючись із сну. Почувала в серці не звиклий спокій безтурботності, але свідомість нового душевного придбання, яке ось-ось прийде й лишиться назавжди, на все дальше життя.
Примара Кая і невідступна думка про нього послались імлою у блакитних просторах цього нового спокою, послались і розплилися…
З німим запитом дивилася на Йосифа, повна бажання пити його слова.
Радник ніби прочитав цей запит.
— Весь Орієнт чекає послання щастя.
Так! Це те правильне слово! — раптом затремтіла Маріам.
— Те послання має пролити справжнє Святе Світло на занурену в сон убогу землю[181]… Не очищувати її!..